Думка експерта
Щодо форм кримінально-правової реакції держави: сучасні тенденції. Частина 3
Євген Стрельцов,
доктор юридичних наук, доктор теології,
професор, член-кореспондент НАПрН України,
заслужений діяч науки і техніки України
Пошук компромісів при наявності парадоксальних рішень
Кількість кримінально-протиправних посягань, не торкаючись «якісних» показників, як зазначалося вище зростає практично в усіх країнах. У зв’язку з цим, як би ми не намагалися «маніпулювати» зі статисткою, навіть якщо погодитися, що ці показники не дуже зростають, все одно їх не стає менше, що продовжує зберігати перманентну соціальну напругу в суспільстві за багатьма показниками. А намагання держави певним чином вплинути на таке становище має, користуючись економічною термінологією, «нерентабельний» характер. Тобто держава докладає багато різного роду зусиль, зокрема організаційних, правових, фінансово-економічних, політичних тощо, а того результату, на який сподівалися держава і населення відповідної країни, по суті немає.
Читайте також: «Стадійність» або «правова визначеність»: чи відповідатиме процесуальному закону призначення експертизи під час судового розгляду?
Безумовно, я в цій публікації не буду робити спробу встановити, чому так відбувається, та які причини такого становища. Це дуже складна проблема, в основі якої можуть знаходитися: значні соціальні детермінанти, складнощі в ідеології та проблеми з правосвідомістю, прорахунки в плануванні та здійсненні державою охоронної функції, зокрема кримінальної політики загалом та окремих її напрямків тощо. Це дуже складне завдання, пов’язане з необхідністю здійснення такого реального аналізу на всіх рівнях, але, кажучи в ідеалістичному вимірі, він виглядає необхідним, якщо держава дійсно бажає, аби всі її багаточисельні зусилля були, використовуючи цю ж термінологію, рентабельними. Й саме на це я звертав увагу раніше, зазначивши, що аналізувати потрібно не лише «посткримінальну» поведінку, а й набагато раніші періоди… Але це, з відомих чи невідомих причин, дуже часто не отримує необхідного розвитку.
Навпаки, достатньо часто таке становище має свій розвиток, що дозволяє стверджувати про певну парадоксальність ситуації. Так, з одного боку, держава розуміє (повинна розуміти), що кримінально-правові заходи, включаючи в це визначення всі зусилля такого напрямку, не є «рентабельними» на необхідному рівні, а з іншого – будь-яку більш-менш значну проблему, яка виникає в суспільстві, влада дуже часто намагається вирішити, застосовуючи саме кримінально-правові заходи, що досить часто, на що теж зверталася увага вище, не сприяє покращенню відповідної ситуації.
Саме тому, як говориться, «маємо те, що маємо», в зв’язку з чим держава отримує, з одного боку, велику кількість (без перебільшення) криміналізованих суспільно-небезпечних діянь, реальну велику кількість виконавців таких діянь, а з іншого – загалом непродуктивні зусилля щодо подолання цього становища. Повторюсь, це стосується не тільки України. Саме тому, на мою думку, держава намагається знайти «будь-які» шляхи для хоча б скорочення (зменшення) своїх великих витрат на все, що тією чи іншою мірою «пов’язане» з її державно-примусовою відповіддю на кримінально-протиправні посягання. Саме в зв’язку з цим і з’являються нові або ті ж самі, які раніше вже існували, але в модифікованому вигляді, або інші форми, які відображають спроби будь-яким чином якщо не вплинути на детермінанти кримінально-протиправних посягань та осіб, які вчиняють такі діяння тощо, то хоча б «скоротити» ті великі витрати, які держава повинна нести, намагаючись вплинути на всю сукупність кримінально-протиправних посягань та окремі їхні види.
Як відомо, є різні спроби реалізації цих намагань. Зупинимося тільки на двох, саме в такому розумінні. Це: інститут «угода зі слідством» та експеримент щодо можливості вибору особою поліпшених умов перебування в слідчих ізоляторах.
Регламентація визначення та застосування інституту «угода зі слідством» міститься у статтях 468–476 Кримінального процесуального кодексу України. Вважається, що така угода є різновидом або додатковою складовою угоди про визнання винуватості «a plea deal», яка передбачає офіційну угоду між прокурорами та підозрюваним/обвинуваченим щодо визнання останнім вчинення кримінального правопорушення. Підозрюваному/обвинуваченому це дає надію на зменшення строку позбавлення волі або застосування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, скоріше, майнового характеру. Це вказує на «свій інтерес» і для держави, має переваги для функціонування сфери кримінальної юстиції в державі, на проблеми в діяльності якої зверталася увага вище. Це певна економія часу, коли, наприклад, судові процеси не тягнуться довго, а здебільшого, за умови відповідної угоди, проходять дуже швидко та складаються, як правило, з одного судового засідання, під час якого суд затверджує умови покарання, наявні в угоді між обвинуваченим і слідством. Це також зберігає державі кошти, про які теж згадувалося вище, причому на всіх етапах здійснення кримінального провадження.
Проте, згадуючи про цей інститут, потрібно зауважити, що його застосування тягне за собою не тільки зменшення виду та розміру покарання, за обов’язковою умовою визнання вини та погашення всіх видів майнової шкоди, яка була спричинена конкретними діяннями. Для його застосування необхідна й низка обов’язкових, можливо «первісних» (які лежать в основі) умов, застосування яких не дає змогу вважати положення цього інституту «лагідним» засобом «уникнення» кримінальної відповідальності. Це обов’язкова (!) умова (необхідність) з боку особи, яка визнана підозрюваною, окрім визнання своїх протиправних дій, надати слідству повну інформацію або свідчення, що дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності й інших осіб, які є організаторами (співучасниками) злочину.
Безумовно, є відповідні положення, які дозволяють встановлювати об’єктивність таких даних, уникнення надуманих наговорів на адресу інших осіб тощо. Наш достатньо новий досвід у цьому напрямку багато в чому спирається на зарубіжну сталу практику, де вважається, що «викривання», яке є саме тією обов’язковою (!) умовою застосування цього інституту, рахується одним із найефективніших способів виявлення неправомірної поведінки, яка посягає на суспільні інтереси.
Отже, якщо цього немає, і в конкретному випадку, і в загальному розумінні, то «тільки» визнання вини не є, так би мовити, домінуючою обставиною при притягненні винної особи до кримінальної відповідальності, реалізації положень кримінального права, зокрема й реального застосування покарання, безумовно, зі «звичайним» врахуванням пом’якшуючих умов його застосування. Тобто потрібне, умовно кажучи, «щось» суттєво більше, ніж «тільки» визнання своєї провини. В даному випадку це на кшталт «привести друга». Тому, як би ми ментально не ставилися до цієї обов’язкової умови, але, як відомо, dura Lex, sed Lex. І винна особа або погоджується на такі умови, або ні – nulla tertia optio. До речі, саме на ці обставини, тобто на наявність основних умов, поза визнання вини та погашення шкоди, зверталась увага під час першого обговорення в липні цього року Верховною Радою законопроекту про угоду зі слідством щодо корупційних кримінально-протиправних посягань.
Наступним таким положенням є застосування VIP («платних») камер під час перебування особи, яка взята під варту, в слідчих ізоляторах ДКВС. Положення про експериментальне застосування такого проекту регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2020 року № 305 «Про запровадження експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби» (із змінами, внесеними згідно з постановами КМУ: № 1297 від 09.12.2021 р. та № 514 від 26.04.2022 р.).
Читайте також: «Не на часі», або Коли і як будуть вирішені проблемні питання в законодавстві про колабораціонізм?
Безумовно, ця ідея не знайшла повної підтримки у фахівців, які вважали, що тим самим порушується так званий принцип рівності серед осіб, які вчинили кримінально-протиправні посягання (Копотун І. М. Платні камери в слідчих ізоляторах: черговий реформаторський крок чи порушення принципів справедливості ув’язнених перед законом. Наше право. Науково-практичний журнал, 2020, № 2, с. 51- 58), але в плані пошуку можливих рішень, у будь-якому разі в напрямку, який обговорюється, потрібно подивитися на результати цього експерименту. Можна припустити, що тут держава намагається «перекласти», «розділити» «свій» майновий «вантаж» між собою й особою, яка вчинила відповідні діяння. Такі дії держави, кажучи обережно, можна зрозуміти. Наприклад, за останніми даними, вартість утримання одного ув’язненого в Україні складає приблизно 10 тисяч гривень на місяць. Перемножте цю цифру на загальну кількість ув’язнених, і мої попередні тези стосовно витрат на ув’язнених отримують матеріальне підтвердження. Отже, це знову привертає увагу до необхідності пропорційного співвідношення функціонування кримінальної політики та всіх її складових із реальними витратами держави.
Водночас прошу зрозуміти мене правильно. Безумовно, невідворотність кримінальної відповідальності, чіткість та законність у застосуванні кримінально-правових заходів повинна завжди існувати. Саме це і є, що потрібно спеціально підкреслити, однією з основних ознак суверенності держави, на чому я постійно наполягаю. Але, з одного боку, розуміючи це, водночас від самого початку потрібно підходити до цього виважено, бо застосування будьяких заходів кримінально-правового характеру, повинні бути не лише необхідним чином обґрунтовані, а й мати, бажаємо ми цього, чи ні, об’єктивний соціально-травмуючий характер. Тому знову зазначу: такі заходи суто «хірургічного» характеру завжди повинні бути належним чином обґрунтованими. Тобто, інакше кажучи, не потрібно спочатку «ідеалістично» вважати, що кримінальне право «все подолає», а потім мати проблеми, зокрема й фінансового характеру, пов’язанні з його практичним застосуванням, та шукати шляхи щоб, користуючись побутовим сленгом, потім все це «розрулювати».
Дещо про обов’язкові умови застосування майнових покарань
Важливо одразу зазначити, що й умови безпосереднього призначення майнових покарань мають «особливості» свого застосування, відсутність яких, ще раз наголошую, «позбавить» такі покарання необхідної сутності. Багато в чому такі умови застосування майнових покарань безпосередньо пов’язані з наявністю (необхідністю) існування в державі чіткої, ефективної та реально діючої системи контролю над усім процесом «кругообігу» доходів фізичних та юридичних осіб, їх рівнем, обсягами, шляхами надходження тощо. Якщо цього немає, то ефект покарання навіть не тільки не стає нижчим, ніж очікувалося суспільством, він загалом, за великим рахунком, може бути відсутнім. Ба більше, за відсутності такого контролю майнові покарання можуть розглядатися як «лагідні» шляхи уникнення кримінальної відповідальності. Але, в черговий раз наголошую, що «кара» виступає необхідною «постійною» складовою кримінального покарання (ч. 2 ст. 50 КК), зокрема і його майнових видів.
Потрібно відмітити, що останнім часом в країні здійснюються кроки щодо впорядкування цієї системи в цілому та окремих ії складових. Так, введення вимоги щодо обов’язкового декларування своїх доходів відповідною категорією осіб, діяльність НАЗК, НАБУ та САП, дослідження незалежних журналістів уже зробили реальні кроки до певного впорядкування ситуації стосовно організації необхідного фінансового контролю, передусім щодо доходів осіб. Так, у липні 2024 року НАЗК провело 78 повних перевірок декларацій, під час яких виявлено недостовірних відомостей на 376 млн грн, включаючи й конкретні факти такого приховування, що слугує приводом для відкриття кримінальних проваджень.
Розуміють такі зусилля і зарубіжні фахівці, але вони вважають, що тут ще є реальний потенціал для покращення. Наприклад, як зазначила в липні ц. р. під час свого прощального візиту в Україну Спецпредставник уряду США щодо відновлення України пані Пенні Пріцкер, однією з 5-ти обов’язкових умов, які Україна повинна виконати, є боротьба з тіньовою економікою.
І це не просто констатація факту, це певні вимоги для нас. Наприклад, у серпні цього року в Києві почала працювати Місія ЄС з моніторингу Плану України «Ukraine Facility», котра в цілому позитивно оцінює роботу, яка вже зроблена. Але, на думку членів комісії, ще залишаються невиконаними, принаймні на необхідному рівні, низка вимог, зокрема й правової спрямованості. Йдеться про: збільшення штату співробітників Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, набуття чинності змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо боротьби з корупцією, затвердження плану заходів щодо реалізації Стратегії повернення активів на 2023-2025 роки тощо.
Читайте також: Щодо форм кримінально-правової реакції держави: сучасні тенденції
Так, ця проблема дійсно потребує поступового вирішення. Щоб розуміти її масштабність в Україні достатньо зазначити, що, наприклад, офіційно населення заробляє 1 трильйон гривень у рік, а витрачає фактично 3 трильйони гривень, що не тільки виключає цей грошовий масив з податкової системи, а й дає змогу використовувати його за різними неофіційними напрямками, в тому числі і на подальший розвиток не тільки тіньової, а й кримінальної економіки. І саме тому міжнародні партнери весь час наполягають, що фінансова допомога, яку вони нам надають, обов’язково повинна поєднуватися з діяльністю щодо «віднаходження» та використання наших внутрішніх фінансів. Повертаючись до питання про реальність майнових покарань, потрібно підкреслити, що тільки наявність реальної системи контролю за доходами фізичних та юридичних осіб надасть таким засобам саме каральний характер.
Деякі підсумовуючі думки
На сучасному дуже складному етапі розвитку України процес реформування правової системи, системи права, кожної галузі права, зокрема й кримінального, має дуже динамічний характер. У будь-якому разі такі процеси в кримінальному праві повинні бути максимально виваженими, аби і традиційні, й новітні положення права та законодавства цього напрямку були максимально продуманими та обґрунтованими, щоб від самого початку не допустити, умовно кажучи, «девальвації» кримінального права, що, зі свого боку, буде напряму впливати на реальність кримінальної політики, ефективність протидії кримінально-протиправним посяганням, формування необхідного рівня правосвідомості в суспільстві, загалом реальності та продуктивності всіх форм відповідної державної реакції. Причому такі процеси можуть, зрозуміло, мати й стратегічний, і тактичний характер. Це стосується кримінально-правової матерії в цілому та окремих її складових, зокрема й інституту покарання. Так, потрібно враховувати, що покарання, його зміст та видові характеристики багато в чому визначаються культурою нації, тому в таких питаннях неможливо покладатися на «інстинкти» (N. Christie). Тому покарання, у всіх його проявах, як найбільш зрима форма «матеріалізації» кримінального права заслуговує, особливо в сучасних умовах, на таку ж особливу увагу і самостійно, і в сукупності з іншими основними інститутами кримінального права.
Джерело: Юридичний вісник України
