Смертна кара як інструмент політичних репресій (на прикладах Російської імперії)

Валентин ГОЛОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України, професор Міжнародної кадрової академїї

У контексті низки отруєнь і терактів, скоєних спецслужбами деяких держав, актуальною є тема політичних убивств небезпечних для влади людей не тільки отрутою, але й іншими засобами. Ця тема має досить сумну й прадавню історію. Юриспруденція також не оминула дану проблему.

Факти з історії

Історії відомо безліч фактів знищення й каліцтва людей і, водночас, офіційних заяв диктаторів про відсутність у державі смертної кари. Наведемо характерний приклад. Французький письменник російського походження Анрі Труайя в книзі «Николай І» детально описав нелюдський і принизливий характер забиття людини шпіцрутенами в царській Росії. Такі покарання, як правило, закінчувалися смертю. Втім офіційно вважалося, що в Росії смертної кари не було. Із властивим правителям лицемірством Микола І написав на полях рапорта міністра Палена, який вимагав смертної кари за порушення карантину підданими царя. «Винних прогнати через тисячу чоловік дванадцять разів. Слава Богу, смертної кари у нас не було й не мені її вводити».

Можна ще довго наводити приклади жахливих покарань, які застосовувалися московськими царями та імператорами стосовно невинуватих, але небезпечних для них громадян. Досить згадати, що в першу російську революцію лише військово-польовими судами за півроку було страчено стільки ж людей, як за попередні 80 років. Смертна кара передбачалася всіма кримінально-правовими актами Російської імперії: Зводом законів Російськой імперії; Уложенієм о наказаніях кримінальних та виправних; Уголовним уложенієм 1903 року та іншими. Найбільш популярними були наступні покарання.

Інструмент репресій

1) Повішання на залізному крюку за ребро в часи Пугачова було справою звичайною; 2) відрубування голови — так покарав Петро 1 непокірних стрільців; 3) утоплення — винуватого занурювали під лід; 4) четвертування — людині відрубували руки, ноги, а потім голову (так карали за державні злочини); 5) залиття в горло розплавленого металу передбачалося Соборним уложенієм 1649 року (так карали фальшивомонетників); 6) за вбивство чоловіка жінок живцем закопували в землю; 7) посадження на кіл — неймовірно мученицька смерть. Так покарав Іван Грозний непокірних бояр, а Петро 1 — заколотників; 8) колісування за Петра І передбачалося Військовим статутом і застосовувалося аж до 19-го століття — смерть наставала лише через добу. Так були покарані стрільці; 9) Спалення заживо передбачалось Уложенієм 1649 року — людина смажилася на повільному вогні (покарання за богохульство, так спалили прихильників «старої віри» — священослужителів і розкольників; у 1749 році за перехід до іудаїзму спалені капітан-лейтенант Возніцин разом із «совратителем своим жидом Борохом Лейбовим»; 10) Кип’ятіння в маслі, вині або воді — Іван Грозний варив у котлах зрадників государєвих. Саме він і був «автором» цієї жорстокої міри покарання. Іван Грозний придумав і такі покарання як здертя шкіри з приреченого або відрізання якоїсь частини тіла — руки, ноги тощо після чого людину вбивали.

Характерно, що такі злочини як державна зрада, посягання на гідність імператора, крадіжки, каралися більш жорстоко, ніж вбивство людини. Багато з цих судових справ виявлялися сфабрикованими, однак все одно ухвалювалися вироки зі смертною карою.

Хибними виявилися твердження про те, що смертна кара була скасована Єлизаветою Петрівною. Насправді смертна кара за неї лише змінила свою форму — людей не вішали, не спалювали живцем, не колісували, а забивали батогами. Адже, як казали сучасники та прихильники такого покарання, «кнут пуще четвертования».

Катерина ІІ хоча й висловлювала думку щодо скасування смертної кари за звичайні злочини, але і за її правління здійснювалися криваві інквизиції. Наприклад, при Катерині ІІ до смертної кари була засуджена передова людина того часу Радіщев — за те, що з дозволу цензури написав і видав книгу «Путєшествие из Петєрбурга в Москву». У своїй книзі він розповідав про жахливе й злиденне життя росіян. Щоправда, пізніше вирок був скасований і Радіщева заслали до Сибіру. Жорстоко й по-звірячому царизм придушив повстання під керівництвом О. Пугачова.

Павлу І також здавалося, що смертної кари в його царстві вже немає, однак саме при ньому був засічений до смерті есаул Грузінов, а його чотирьом друзям відрубали голови. Їх звинуватили в державній зраді. За часи Миколи І були страчені через повішання п’ятеро декабристів: Бестужьєв — Рюмін, Муравйов-Апостол, Рилєєв, Каховський і Пестель. До смерті тоді було засуджено 36 людей, проте 31-го з них помилували. Під час повішання Бестужьєв, Муравйов та Рилєєв зірвалися із зашморгу. Однак всупереч народному звичаю їх повісили знову. Тоді хтось із них сказав знамениту фразу: «Отака вона матінка-Росія — навіть повісити по-людськи не здатні!».

Уложеніє 1845 року

Згідно з Уложенієм 1845 року смертна кара призначалася лише за державні та карантинні злочини. Слід зазначити, що з 1817 року Росія пережила 37 холерних років, що було підставою для прийняття «Устава о карантинах» (1818 р.) та «Положения про карантинную стражу», на основі яких створювалися карантинна служба, спеціальні військові підрозділи та визначався їх правовий статус і повноваження. Внаслідок карантину в окремих регіонах імперії наступив голод, процвітали корупція та спекуляція, а всіх підозрюваних у захворюванні, як це було в Севастополі, запроторювали до порожніх казарм та на списані кораблі, де люди масово гинули від голоду, холоду й нелюдського ставлення до них з боку персоналу. Севастополь тоді перетворився на суцільну тюрму, яку ніхто не мав права покинути. Каторжний режим тривав більше двох місяців. У відповідь люди вийшло на вулицї з протестами проти влади і, зокрема, карантинних чиновників. Але й самі ці виступи були жорстоко придушені.

Насправді, поки існував батіг — побиття людини батогом ставало смертною карою, про що в деталях описав вищезгаданий Анрі Труайя в своїй книзі про Миколу І. Після смерті цього царя 3 квітня 1881 року були повішені Желябов, Русаков, Перовська, Кибальчич та Михайлов. Формально це була остання публічна страта. Покарання батогом було скасовано, проте залишилися військові суди та положення про надзвичайну й посилену охорону. За деякими даними (Таганцев) із 1866 по 1900 роки переважно військовими судами до смертної кари були засуджені, як за загальні, так і за політичні злочини, 490 осіб, з яких 420 були страчені. В ті часи за кількістю «покараних на смерть» Росія залишила Європу далеко позаду.

За кримінальним законодавством 1903 року смертна кара передбачалася переважно за посягання на життя, здоров’я, свободу Государя, Государині та Спадкоємця, «низвержение Государя с престола», посягання (замах) на життя члена Імператорського Дому, шпіонаж. Це злочини, що коштували багатьом життя навіть за звичайними законами. Проте в ті часи діяли ще й закони так званої «посиленої охорони». Тобто обсяг смертної кари в Росії визначався не тільки кримінальним законодавством, але й законами військового часу. За звичайним законом смертні вироки мали затверджуватися царем. Військові суди діяли самостійно, їх вироки затверджував генерал-губернатор. Військові суди могли засудити й повісити людину за 24 години. За деякі злочини застосовувалася «почесна» форма смертної кари — розстріл. Засудженого сповідував священник, який залишався при ньому аж до виконання вироку.

Геноцид народів за часів СРСР

Окремою темою залишається масове знищення, а по суті геноцид, народів за часи радянської влади. Не можна без жаху читати й знайомитися з архівними матеріалами тих часів. Вбивства людей із політичних мотивів досягло в СРСР небачених масштабів. Часи сталінської деспотії (1924—1953 роки) супроводжувалися масовими політичними репресіями, позасудовими розстрілами, знищенням людей у концентраційних таборах. Садизм берієвської методики, катування безвинних людей за рівнем жорстокості й нелюдськості перевищували масштаби злочинів, скоєних усіма царськими сатрапами, а може й геставівських катів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що роки перебування під владою двуглавого орла Російської Імперії й Червоного прапора СРСР зовсім не були періодом тиші і благодаті. Кривавими літерами написані сторінки історії про знищення мільйонів репресованих інакодумців. Це було наслідком смертної кари, застосованої як судами, так і позасудово.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути