Смертна кара як інструмент політичних репресій (на прикладах Російської імперії) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Смертна кара як інструмент політичних репресій (на прикладах Російської імперії)

Дата публікації:

Валентин ГОЛОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України, професор Міжнародної кадрової академїї

У контексті низки отруєнь і терактів, скоєних спецслужбами деяких держав, актуальною є тема політичних убивств небезпечних для влади людей не тільки отрутою, але й іншими засобами. Ця тема має досить сумну й прадавню історію. Юриспруденція також не оминула дану проблему.

Факти з історії

Історії відомо безліч фактів знищення й каліцтва людей і, водночас, офіційних заяв диктаторів про відсутність у державі смертної кари. Наведемо характерний приклад. Французький письменник російського походження Анрі Труайя в книзі «Николай І» детально описав нелюдський і принизливий характер забиття людини шпіцрутенами в царській Росії. Такі покарання, як правило, закінчувалися смертю. Втім офіційно вважалося, що в Росії смертної кари не було. Із властивим правителям лицемірством Микола І написав на полях рапорта міністра Палена, який вимагав смертної кари за порушення карантину підданими царя. «Винних прогнати через тисячу чоловік дванадцять разів. Слава Богу, смертної кари у нас не було й не мені її вводити».

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Можна ще довго наводити приклади жахливих покарань, які застосовувалися московськими царями та імператорами стосовно невинуватих, але небезпечних для них громадян. Досить згадати, що в першу російську революцію лише військово-польовими судами за півроку було страчено стільки ж людей, як за попередні 80 років. Смертна кара передбачалася всіма кримінально-правовими актами Російської імперії: Зводом законів Російськой імперії; Уложенієм о наказаніях кримінальних та виправних; Уголовним уложенієм 1903 року та іншими. Найбільш популярними були наступні покарання.

Інструмент репресій

1) Повішання на залізному крюку за ребро в часи Пугачова було справою звичайною; 2) відрубування голови — так покарав Петро 1 непокірних стрільців; 3) утоплення — винуватого занурювали під лід; 4) четвертування — людині відрубували руки, ноги, а потім голову (так карали за державні злочини); 5) залиття в горло розплавленого металу передбачалося Соборним уложенієм 1649 року (так карали фальшивомонетників); 6) за вбивство чоловіка жінок живцем закопували в землю; 7) посадження на кіл — неймовірно мученицька смерть. Так покарав Іван Грозний непокірних бояр, а Петро 1 — заколотників; 8) колісування за Петра І передбачалося Військовим статутом і застосовувалося аж до 19-го століття — смерть наставала лише через добу. Так були покарані стрільці; 9) Спалення заживо передбачалось Уложенієм 1649 року — людина смажилася на повільному вогні (покарання за богохульство, так спалили прихильників «старої віри» — священослужителів і розкольників; у 1749 році за перехід до іудаїзму спалені капітан-лейтенант Возніцин разом із «совратителем своим жидом Борохом Лейбовим»; 10) Кип’ятіння в маслі, вині або воді — Іван Грозний варив у котлах зрадників государєвих. Саме він і був «автором» цієї жорстокої міри покарання. Іван Грозний придумав і такі покарання як здертя шкіри з приреченого або відрізання якоїсь частини тіла — руки, ноги тощо після чого людину вбивали.

Характерно, що такі злочини як державна зрада, посягання на гідність імператора, крадіжки, каралися більш жорстоко, ніж вбивство людини. Багато з цих судових справ виявлялися сфабрикованими, однак все одно ухвалювалися вироки зі смертною карою.

Хибними виявилися твердження про те, що смертна кара була скасована Єлизаветою Петрівною. Насправді смертна кара за неї лише змінила свою форму — людей не вішали, не спалювали живцем, не колісували, а забивали батогами. Адже, як казали сучасники та прихильники такого покарання, «кнут пуще четвертования».

Катерина ІІ хоча й висловлювала думку щодо скасування смертної кари за звичайні злочини, але і за її правління здійснювалися криваві інквизиції. Наприклад, при Катерині ІІ до смертної кари була засуджена передова людина того часу Радіщев — за те, що з дозволу цензури написав і видав книгу «Путєшествие из Петєрбурга в Москву». У своїй книзі він розповідав про жахливе й злиденне життя росіян. Щоправда, пізніше вирок був скасований і Радіщева заслали до Сибіру. Жорстоко й по-звірячому царизм придушив повстання під керівництвом О. Пугачова.

Павлу І також здавалося, що смертної кари в його царстві вже немає, однак саме при ньому був засічений до смерті есаул Грузінов, а його чотирьом друзям відрубали голови. Їх звинуватили в державній зраді. За часи Миколи І були страчені через повішання п’ятеро декабристів: Бестужьєв — Рюмін, Муравйов-Апостол, Рилєєв, Каховський і Пестель. До смерті тоді було засуджено 36 людей, проте 31-го з них помилували. Під час повішання Бестужьєв, Муравйов та Рилєєв зірвалися із зашморгу. Однак всупереч народному звичаю їх повісили знову. Тоді хтось із них сказав знамениту фразу: «Отака вона матінка-Росія — навіть повісити по-людськи не здатні!».

Уложеніє 1845 року

Згідно з Уложенієм 1845 року смертна кара призначалася лише за державні та карантинні злочини. Слід зазначити, що з 1817 року Росія пережила 37 холерних років, що було підставою для прийняття «Устава о карантинах» (1818 р.) та «Положения про карантинную стражу», на основі яких створювалися карантинна служба, спеціальні військові підрозділи та визначався їх правовий статус і повноваження. Внаслідок карантину в окремих регіонах імперії наступив голод, процвітали корупція та спекуляція, а всіх підозрюваних у захворюванні, як це було в Севастополі, запроторювали до порожніх казарм та на списані кораблі, де люди масово гинули від голоду, холоду й нелюдського ставлення до них з боку персоналу. Севастополь тоді перетворився на суцільну тюрму, яку ніхто не мав права покинути. Каторжний режим тривав більше двох місяців. У відповідь люди вийшло на вулицї з протестами проти влади і, зокрема, карантинних чиновників. Але й самі ці виступи були жорстоко придушені.

Насправді, поки існував батіг — побиття людини батогом ставало смертною карою, про що в деталях описав вищезгаданий Анрі Труайя в своїй книзі про Миколу І. Після смерті цього царя 3 квітня 1881 року були повішені Желябов, Русаков, Перовська, Кибальчич та Михайлов. Формально це була остання публічна страта. Покарання батогом було скасовано, проте залишилися військові суди та положення про надзвичайну й посилену охорону. За деякими даними (Таганцев) із 1866 по 1900 роки переважно військовими судами до смертної кари були засуджені, як за загальні, так і за політичні злочини, 490 осіб, з яких 420 були страчені. В ті часи за кількістю «покараних на смерть» Росія залишила Європу далеко позаду.

За кримінальним законодавством 1903 року смертна кара передбачалася переважно за посягання на життя, здоров’я, свободу Государя, Государині та Спадкоємця, «низвержение Государя с престола», посягання (замах) на життя члена Імператорського Дому, шпіонаж. Це злочини, що коштували багатьом життя навіть за звичайними законами. Проте в ті часи діяли ще й закони так званої «посиленої охорони». Тобто обсяг смертної кари в Росії визначався не тільки кримінальним законодавством, але й законами військового часу. За звичайним законом смертні вироки мали затверджуватися царем. Військові суди діяли самостійно, їх вироки затверджував генерал-губернатор. Військові суди могли засудити й повісити людину за 24 години. За деякі злочини застосовувалася «почесна» форма смертної кари — розстріл. Засудженого сповідував священник, який залишався при ньому аж до виконання вироку.

Геноцид народів за часів СРСР

Окремою темою залишається масове знищення, а по суті геноцид, народів за часи радянської влади. Не можна без жаху читати й знайомитися з архівними матеріалами тих часів. Вбивства людей із політичних мотивів досягло в СРСР небачених масштабів. Часи сталінської деспотії (1924—1953 роки) супроводжувалися масовими політичними репресіями, позасудовими розстрілами, знищенням людей у концентраційних таборах. Садизм берієвської методики, катування безвинних людей за рівнем жорстокості й нелюдськості перевищували масштаби злочинів, скоєних усіма царськими сатрапами, а може й геставівських катів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що роки перебування під владою двуглавого орла Російської Імперії й Червоного прапора СРСР зовсім не були періодом тиші і благодаті. Кривавими літерами написані сторінки історії про знищення мільйонів репресованих інакодумців. Це було наслідком смертної кари, застосованої як судами, так і позасудово.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 17

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 17. Егоцентризм П. Порошенка й активісти для польоту в космос

У своїх останніх публікаціях ми розпочали опис історії руйнації відповідних координаційних інституцій та правоохоронних органів, які в перші роки незалежності України здійснювали надзвичайно важливий вплив на організовану злочинність і корупцію, але зовсім не влаштовували сучасний олігархічний та корумпований панівний клас, пов’язаний з організованою злочинністю. У попередній частині статті йшлося, зокрема, про початковий період перебування при владі Президента України П. Порошенка та його команди, про люстрацію чиновників, яка виявилася малорезультативною, та про ліквідацію «непотрібного» комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю. Нагадаємо, період президентства П. Порошенка розпочався після революційних і трагічних подій на Майдані Незалежності в Києві й вимагав великих змін у державі та, в першу чергу, державних органах, чого очікувало постмайданне суспільство.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Закони як «гарна картинка»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Ми не боїмося одночасно сказати, що зміни відбулися, й чималі, але що стосується боротьби з корупційною організованою злочинністю, то вважаємо, що Петро Порошенко, його політична сила в парламенті, органах виконавчої влади не використали момент великої довіри суспільства та їх підтримки для проведення реальних змін, ліквідації впливу олігархату й організованої злочинності на управління державою й злочинне використання останніми в ім’я свого блага фінансово-економічної складової суспільства. На цьому фронті, напевно, перемогла професіональна психологія П. Порошенка та його оточення — багатих вихідців накопичувального бізнесу 90-х років минулого століття.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Недарма ж психологи стверджують, що сама лише думка про гроші налаштовує людину на «егоцентричне мислення», вони є менш чутливими до потреб і думок інших людей. Деякі дослідники пішли ще далі й вказують на те, що ті, хто отримав установку на гроші, більш схильні до порушення норм співжиття. Тому П. Порошенко і його команда не вжили реальних, ефективних та дієвих заходів для впливу на організовану корупційну злочинність, а пішли шляхом своїх попередників. А якщо йти, скаже читач, іншим шляхом, то проти кого….?

Але, оскільки післямайданна ситуація в Україні була іншою (загарбання Криму та війна на сході країни, посилення тиску країн Заходу, вимоги майдану щодо боротьби з цим злом), усе це й змушувало органи влади все-таки до певних дій. І такі дії не забарилися. Ба більше, вони були сповна використані й на свою користь. Майже повна бездіяльність тут залишалася, але, щоб показати свою «рішучість» та виконання запиту суспільства й міжнародних партнерів, розпочалися так звані «реформи» правоохоронних органів і створення немислимого числа нових антикорупційних та інших органів, на які було витрачено чималі державні кошти.

А розпочалося все з 14 жовтня 2014 р., коли П. Порошенко підписав Указ № 808 про створення Національної ради з питань антикорупційної політики (далі — Нацрада) як консультативно-дорадчого органу при Президентові України.

За задумом вказана Нацрада повинна була готувати главі держави пропозиції щодо визначення та вдосконалення антикорупційної стратегії, а ще відстежувати виконання зобов’язань, які давала Україна міжнародним організаціям із протидії корупції. До її складу входили 17 осіб, дев’ять з яких представляли громадськість. До Нацради також увійшли представники РСУ, Кабінету Міністрів і Верховної Ради. На жаль, вона так і пішла в небуття не полишивши за собою помітних зрушень на цьому напрямку діяльності.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Тоді ж (у той же день) П. Порошенко підписав і два відомі закони: «Про Національне антикорупційне бюро України» (№ 1698-VII) як новий антикорупційний орган, на якого покладаються завдання протидіяти кримінальним корупційним правопорушенням, вчиненим вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що становлять загрозу національній безпеці, а також вжиття інших, передбачених цим законом заходів щодо протидії корупції та «Про запобігання корупції», який замінив собою два закони, прийняті при попередньому Президентові В. Януковичу — «Про засади запобігання і протидії корупції», що діяв з 2011 р., та «Про правила етичної поведінки», прийнятий у 2012 р. Вказаним Законом «Про запобігання корупції» було передбачено створення Національного агентства з питань корупції, яке має превентивну функцію, зокрема щодо перевірки декларацій державних службовців і стилю їх життя, розкриття будь-якої інформації з приводу фактів корупції чи зловживання посадою.

Трохи пізніше, 12 лютого 2015 р. П. Порошенко підписав Закон України № 198-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції», яким внесені зміни до Закону «Про прокуратуру» й передбачено в її складі Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру. А 22 вересня 2015 р. наказом Генерального прокурора така САП була створена фактично як самостійний структурний підрозділ Генеральної прокуратури України. До її повноважень належить:

  • здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України;
  • підтримання державного обвинувачення у відповідних провадженнях;
  • представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями.

Усі ці закони та новоутворення були гарними «картинками» не стільки для українського суспільства щодо виконання своїх обіцянок після Майдану вказаною владною командою, але й однією з вимог Європейського Союзу для надання безвізового режиму з ЄС. Тут уже було нікуди подітися — мусиш виконувати.

Вищий антикорупційний суд сумнівної конституційності

Також у рамках антикорупційної реформи було створено Державне бюро розслідувань і Вищий антикорупційний суд, у складі якого, що немислимо, функціонує аж дві інстанції. Виходить, що судді апеляційної інстанції цього ж суду перевіряють рішення своїх колег із того ж самого суду, які розглядають спершу матеріали кримінального провадження як перша інстанція. ВАКС і так є судом сумнівної конституційності, а тут ще й сам перевіряє свої рішення, що є грубим порушенням принципу побудови інстанційності судової системи, тощо. Окрім цього, незважаючи на те, що цей суд входить до єдиної української системи судів, організація та діяльність яких регулюється єдиними нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів», організація його формування та діяльності також особлива й регулюється окремим Законом України «Про Вищий антикорупційний суд». Інший не менш важливий аргумент. Нам не лише з книжок відомо (там часто все гаразд), що таке навіть процесуальні, але монопольні взаємостосунки між органом розслідування та судом, що має місце в нашій ситуації. Але за таких умов недалекі й непроцесуальні відносини працівників цих двох державних структур.

Усе це та дещо інше підводить нас до думки, що Вищий антикорупційний суд може підпадати під назву «особливого суду», які, як відомо, заборонено створювати в Україні (ч. 5 ст. 125 Конституції України).

Свої побоювання щодо перетворення цього суду в «особливий» ще в 2017 році висловлював екс-заступник Генпрокурора, а нині відомий правозахисник О. Баганець, який свого часу писав, «…що така вузька спеціалізація і закритість системи антикорупційних органів та суду в майбутньому може потягнути за собою надто тісні відносини між спеціалізованими суддями та іншими учасниками цього процесу (детективами НАБУ (Національне антикорупційне бюро України, — Авт.), прокурорами САП (Спеціалізована антикорупційна прокуратура, — Авт.)), втрату системи стримувань і противаг у нашому суспільстві, ризик зворотнього ефекту в розмежуванні статусу спеціалізованих суддів і суддів загальних судів. Зазначу, що ефективність спеціалізованого антикорупційного суду найперше значною мірою залежить від ефективності органу досудового розслідування (тобто — НАБУ), а корумповані еліти можуть і не втручатися в роботу Антикорупційного суду, але при цьому мати достатній вплив на ці спеціалізовані правоохоронні органи, або скористатися їх неналежною професійною підготовкою та невмінням збирати належно докази, перевіряти та оцінювати їх, що й забезпечить їм у майбутньому цілком законне уникнення від серйозного переслідування» (URL: http://www.baganets.com/blogs-baganets/chi-potr-ben-ukra-n-spec-al-zovanii-anti.html).

«Била в набат» й одна з авторів даної статті, попереджаючи про небезпеку західного експерименту над Україною щодо створення антикорупційного суду на кшталт відсталої Гватемали, у працях: Бусол Олена. Зменшення рівня корупції не залежить від створення чисельних спеціалізованих інституцій, а від бажання й політичної волі влади (інтерв’ю). «Юридичний вісник України» № 5 (1125). 3–9 лютого 2017 р. С. 12–13; Бусол О. Сербія, Словаччина і Гватемала — будемо наслідувати приклад? (щодо створення спеціалізованого антикорупційного суду в Україні). Конституційний процес в Україні: політико-правові аспекти. 2017. № 1. С. 3–11. URL: http://nbuviap.gov.ua/images/konstutyciynuy_proces/2017/kp1.pdf).

Хоча для «картинки» усе відбувалося, нібито, й правильно. Тобто те, що вимагалося від України західними партнерами, формально зроблено: за принципом «хотіли — маєте». Лише б не питали про організовану злочинність та надавали щорічно кредити для України, які в сумарному виразі навіть менші тих коштів, які щороку виводяться за межі нашої держави в офшори нелегально чи через «схемний» експорт. А якщо взяти недоотримання державою податкових надходжень через олігархічну монополізацію економіки, тіньового виробництва тощо, про що ми вже писали раніше, то й поготів.

Підтвердженням того, що вказаний суд створювався за наведеним нами принципом «хотіли — маєте», є й той факт, що тодішній гарант Конституції П. Порошенко сам спочатку наполегливо переконував лідерів західних держав у відсутності в Україні будь-яких підстав для створення Вищого антикорупційного суду і заявляв, що для боротьби з корупцією будуть створені спеціалізовані антикорупційні палати в судах всіх ланок, які й спеціалізуватимуться на розгляді корупційних справ.

Тому питання: чому знову реформи заради реформ? Скажемо, ми, українці, вважаємо себе дуже хитрими, оскільки думаємо, що інші — не такі, в тому числі представники країн-партнерів. А тому для «картинки» намагаємося все реформувати так, щоб нічого не реформувати по суті.

Оббріхані професіонали

Ми вибудували правову базу створення та діяльності антикорупційних та інших органів і процедуру конкурсного відбору їх працівників так, щоб на посади призначалися не професіонали, яких так оббрехали «олігархічні» приватні ЗМІ та «нові» відмиті обличчя», що вони навіть і не думали про участь у конкурсі. А в деяких нормативних актах взагалі було написано, що вони не можуть брати участь у конкурсах на зайняття відповідних посад в антикорупційних органах лише за однією формальною ознакою: бо раніше працювали у спеціальних підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією. Вважаємо це великою помилкою, результати якої будуть відчутними в Україні ще чимало років. Це ж втрата професіонального ядра працівників державних органів. Вважаємо, що вони повинні були пройти суворий конкурс на професіоналізм та порядність і незаплямованість корупційними чи іншими зв’язками з колишніми чиновниками, що вчиняли злочинні діяння, й залишитися далі працювати в нових органах, передаючи свій багатий досвід новому поколінню правоохоронців та суддів. Не хочеться нагадувати реалії практичного життя, але все ж зазначимо: за будь-яких умов далеко не всі особи, а особливо професіонали та співробітники, які сумлінно ставляться до праці, піддаються неприпустимій деформації, корупційним спокусам тощо.

Активісти з сільгоспосвітою вибирають за конкурсом у комісіях космонавта

Суттєвою перешкодою у формуванні цих нових державних органів знову став людський фактор. Конкурсні комісії формуються в основному з різних так званих «активістів», які не мають відповідних знань, а саме належного практичного досвіду роботи в правоохоронних та судових органах, що могло б дати їм можливість професійно мислити та достовірно знати, якими саме якостями та навичками повинен володіти конкурсант для того, аби зайняти ту чи іншу посаду. Другий важливий момент: хіба може не фахівець серед претендентів на певну посаду виявити найбільш здібного та правильно й правдиво встановити його професійні якості? Думаємо, що з нами погодяться більшість читачів, якщо ми скажемо — ні! Хто, як не досвідчені фахівці можуть, у процесі конкурсу, фахово ставити спеціальні питання конкурсанту, оцінити правильність його відповідей та виявити серед претендентів тих, хто дійсно відповідає належними професійними якостями для зайняття тієї чи іншої посади. В іншому разі — це скидається на те, ніби комісія з активістів та людей, які мають сільськогосподарську освіту, вибирають за конкурсом космонавта для польоту на Місяць.

На нашу думку, конкурсні комісії повинні формуватися з доброчесних фахівців із достатнім досвідом практичної роботи. Ми не заперечуємо щодо участі в комісії й активістів, але вони повинні мати відповідну фахову освіту та перейматися більше питаннями доброчесності конкурсантів.

А так на сьогодні маємо те, що маємо. Часто конкурсні комісії проходять особи без достатнього досвіду роботи за фахом та практичного кар’єрного проходження за відповідними посадами. Чимало осіб, які прийшли на певні посади в ці новоутворені органи й антикорупційний суд, — це працівники з досвідом роботи в низових ланках певних структур, що не є найкращим варіантом, адже новостворені інституції є не тільки новими, що вже потребує неабиякого практичного досвіду за спеціальністю, а й до їх компетенції, яка стосується оперативно-розшукової, слідчої діяльності та судового розгляду, належать надзвичайно складні тяжкі й особливо тяжкі кримінальні правопорушення та ще й ті, які вчиняються високопосадовцями.

Тож без професіоналізму й достатнього досвіду практичної і керівної діяльності тут не обійтися. Особливо це стосується осіб — претендентів на керівні посади в антикорупційних органах. Вони повинні мати необхідний практичний досвід з організації роботи відповідного органу. Цей показник і фактичні результати керівної роботи особи за попередньою посадою (посадами) повинні стояти на першому місці серед усіх інших показників оцінювання претендента на відповідну керівну посаду в антикорупційному органі. Наші опоненти можуть з цим не погодитися, але нехай доведуть, може, вперше в історії людства, що практика — це не об’єктивний показник пізнання, а лише просте споглядання та теоретичне розмірковування. А відтак говорити: я так думаю. Але кваліфіковано обґрунтувати свою думку нічим.

Одночасно вимушені ще раз нагадати, що відібрані професіонали, безумовно, повинні відповідати вимогам доброчесності й це є нашою принциповою позицією. А нагадати про це вимушені ще й тому, що деякі дописувачі в ЗМІ піддають сумніву таку позицію одного з авторів, що зовсім не відповідає дійсності. Це — знову «для картинки». Заробітну плату нині за так не платять — повинна бути гарна «картинка» для читача. Інша справа, яким способом та засобами можна об’єктивно перевірити й цей показник доброчесності для оцінювання претендента на займану посаду в антикорупційному органі? Але це — окрема тема для дослідження.

Незважаючи на сказане, ми не тільки оптимісти, а й реалісти, і глибоко переконані, що в Україні, хоча й небагато, але ще є такі спеціалісти й добропорядні особистості, які можуть претендувати на відповідні посади в антикорупційних та інших органах. Потрібно лише відповісти на запитання, чому вони залишаються за межами можливості обіймати їх?

Алогізм діянь щодо сфери боротьби з корупцією

Ще раз наголошуємо, що це не політичні, громадські чи науково-викладацькі посади, тут повинен бути досвід професійної та керівної діяльності з відповідними позитивними практичними результатами в правоохоронних та судових органах, які набагато легше може перевірити та чи інша конкурсна комісія при відборі таких спеціалістів, ніж інші формальні дані, в правдивості яких ці комісії можуть помилитися. Варто задуматися і над тим, чому не найкращим чином спрацьовує те, що в цих інституціях встановлено високе матеріальне забезпечення. Тому туди всіма способами, в тому числі з використанням своїх інших даних (наглості, напористості, хитрощів, корупційних зв’язків тощо) й прагнуть чимало тих, хто намагається будь-яким способом влаштуватися не стільки для результативної й суспільно корисної роботи, а скільки задля високого грошового забезпечення. Самі про це конкурсанти відкрито не говорять, але про сказане свідчать деякі результати їхніх тестів на поліграфі, де йдеться, що їх цікавить саме висока заробітна плата.

Реформаторами створення антикорупційних органів та таке високе матеріальне забезпечення їх працівників пояснюється, нібито, тим, щоб вони не піддавалися спокусі зловживань з метою незаконного збагачення. Але ж це повний абсурд. Якщо так некритично й непрактично мислити, то виходить, що працівники антикорупційних органів мають працювати чесно, а всі інші, набагато чисельніші за них з інших правоохоронних органів, у тому числі працівники їх центральних апаратів Офісу Генерального прокурора, МВС України, СБУ — корупціонери і їм непотрібне належне матеріальне забезпечення від держави.

Із цього напрошується два висновки: з одного боку випливає, що держава сама потурає корупції в країні, виплачуючи порівняно низьку заробітну платню іншим правоохоронцям, державним службовцям, медикам, викладачам вишів тощо, які обслуговують громадян і мають чималі повноваження та можливості для отримання від них за відповідні послуги незаконної винагороди. З іншого боку, при такому великому враженні корупцією нашого суспільства через економічні негаразди, про що ми вже писали, та вказаних реформ, державою висловлена повна недовіра до правоохоронців і навіть до працівників центральних органів та Верховного Суду шляхом позбавлення їх повноважень щодо виявлення та розслідування корупційних злочинів високопосадовців та інших корупціонерів, що покладено лише на нечисленних працівників антикорупційних установ та спеціалізованого суду. Повний алогізм діянь щодо сфери боротьби з корупцією. А результати відомі (див. підсумки соціологічного дослідження «Стан корупції в Україні. Сприйняття, досвід, ставлення», проведеного програмою сприяння громадській активності «Долучайся!» (USAID/ENGAGE). (URL: https://engage.org.ua/stan-koruptsii-v-ukraini-spryjniattia-dosvid-stavlennia/).

Як відомо, у професіоналів переважають інші людські якості. У них питання розміру заробітної плати, як і в кожного індивіду, також є немаловажливим, але на першому місці — любов до професії, почуття відповідальності з критичною самооцінкою своїх здібностей та отримання задоволення від результатів праці й свого внеску в розвиток держави. Окрім того, як правильно зазначав згаданий уже нами О. Баганець, що Венеційська комісія ще раніше не підтримала занадто завищені суми заробітних плат для суддів антикорупційного суду та зазначила, що їх винагорода не повинна надто відхилятися від загальних правил, як це, зокрема, проявилося й при створенні Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, коли зарплати працівників цих нових антикорупційних органів «в рази» перевищують оплату праці співробітників інших правоохоронних органів (URL: http://www.baganets.com/blogs-baganets/chi-potr-ben-ukra-n-spec-al-zovanii-anti.html).

Непрофесійна амбітність

Усе сказане вище не є нашим теоретичним розмірковуванням, а висновками за результатами власної практичної діяльності. Воно підтверджується й вироками судів щодо високооплачуваних суддів, яким високої зарплати все одно було замало і вони вимагали та отримували неправомірну вигоду за свої незаконні діяння. Зокрема, 21 вересня 2021 р. колегія суддів Вищого антикорупційного суду оголосила обвинувальний вирок судді Мукачівського міськрайонного суду та колишньому начальнику юридичного відділу об’єднаного управління Пенсійного фонду в Закарпатській області. Як було встановлено в ході досудового розслідування 11 вересня 2017 року суддя Пак за посередництва начальника юридичного відділу Олега Маковського отримав хабар у 2000 грн. І це при тому, що його заробітна плата становила більше 70 тис. грн. (URL: https://news.liga.net/ua/politics/news/za-vzyatku-v-2000-grn-antikorsud-prigovoril-sudyu-iz-mukachevo-k-semi-godam-lisheniya-svobody)

Нині розпочато ще низку кримінальних проваджень щодо голів Конституційного Суду України, Окружного адміністративного суду м. Києва та інших вершителів правосуддя. Вони добре відомі читачам зі ЗМІ.

Нагадаємо прописну істину, що професіоналом є далеко не той, хто може вивчити «назубок» теоретичні положення закону (це вчать ще у вишах), чи навіть розв’язати якусь вигадану задачку, а той, хто знає закон, вміє віднайти належну його норму та правильно витлумачити її, а найголовніше — застосувати до певного реального факту суспільних відносин. А це набагато складніше. Думаю, з нами в цьому погодяться дуже багато досвідчених правоохоронців та суддів. Практичне життя засвідчує також, що не всім, навіть тим, хто вже працює, це дано, в тому числі через певні біопсихічні дані, якими теоретичними знаннями вони б не володіли.

Тому нині часто можна бачити, як новообрані таким способом спеціалісти замість роботи проявляють непрофесійну амбітність, що не корелюється з результатами фактичної діяльності. Для прикладу можна згадати не такі вже й давні публічні суперечки двох керівників нових антикорупційних органів, яким належало професіонально вирішувати процесуальні та інші питання в межах законних повноважень і в службових приміщеннях.

«Відбілення» «кривосуддям» членів ОЗГ

Ми не будемо заглиблюватися в результативність новостворених антикорупційних органів, адже наше дослідження більше стосується організованої злочинності, яку намагаються нині «відбілити» та забути, про що ще буде сказано. Але, по-перше, оскільки суд є органом правосуддя, що підсумовує результати діяльності правоохоронних органів шляхом визнання особи винуватою у вчиненні відповідного кримінального правопорушення, то, аби побачити професійну роботу та підтвердити наші зауваження щодо результативності їх формування, звернемося до підсумків роботи з розгляду матеріалів кримінальних проваджень лише стосовно осіб, до яких застосовується особливий порядок кримінального провадження (відповідно до статті 480 Кримінального процесуального кодексу України, це: народні депутати України; судді, судді Конституційного Суду України; судді Вищого антикорупційного суду, а також присяжні на час виконання ними обов’язків у суді; голова, заступник голови, член Вищої ради правосуддя; голова, заступник голови, член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; кандидат у Президенти України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; голова, інший член Рахункової палати; депутат місцевої ради; адвокат; Генеральний прокурор, його заступник, прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; директор та працівники Національного антикорупційного бюро України; голова Національного агентства з питань запобігання корупції, його заступники), адже ці органи в першу чергу й створювалися, щоб побороти корупцію топових чиновників, а не просто службовців. Нижчими за рангом чиновниками повинні займатися інші правоохоронці.

Отже, як повідомляє Вищий антикорупційний суд, у 2020 році ним розглянуто всього 8 таких справ (53% справ цієї категорії), в яких ухвалено вироки; 1 справу (7%) повернуто прокурору; у 6 справах (40%) провадження закрито. А за наявною інформацією за перше півріччя поточного року цей суд 16-ма вироками засудив до ув’язнення всього 19 осіб у справах Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Звертає на себе увагу й те, що більшість справ стосувалися злочинів, пов’язаних із неправомірною вигодою (URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-vaks-vyroky-uvyaznennia/31410368.html). Та навіть серед цієї незначної кількості засуджених немає осіб, які б займали найвищі державні посади, з наведеного нами вище, переліку.

(Далі буде….)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Закон про олігархів чи популістична ширма для ручного управління країною?

Опубліковано

on

От

Тетяна ХУТОР,
голова Аналітичного центру «Інститут законодавчих ідей», член Громадської ради при НАЗК

Двадцять третього вересня Верховна Рада України ухвалила в другому читанні так званий «Закон про олігархів» — «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Це рішення підтримали 279 депутатів. Парламент не зупинило навіть те, що висновок до законопроекту Венеційська комісія надасть лише в грудні.

Читайте також: У Раді вже пропонують скасувати «Закон про олігархів»

Корупційні ризики і загрози

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Інститут законодавчих ідей 5 років аналізує законопроекти ВРУ на наявність корупційних ризиків, але саме цей проект закону можна по праву назвати найяскравішим прикладом надання «неконтрольованих» повноважень органу влади без будь-яких запобіжників, наслідки чого важко передбачити.

Тож за що саме проголосували народні обранці, кого в Україні тепер вважатимуть олігархом, та які ризики це принесе суспільству?

Читайте також: Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Суть прийнятого закону зводиться до надання РНБО на чолі з Президентом повноважень визнавати фізичних осіб олігархами та контролювати контакти посадовців з такими особами та їх представниками. Основними загрозами нового закону є: — отримання небувалих повноважень РНБО надавати та позбавляти статусу олігарха на власний розсуд; — можливість посадити на «гачок звільнення» будь-якого посадовця, адже відтепер одна незадекларована зустріч з представником олігарха, який не представився, є підставою для позбавлення посади; — створення комфортних умов для існування «нових» олігархів «з бездоганною діловою репутацією», без обмежень, які поширюються на старих; — потрапляння до реєстру не лише олігархів, а й великих бізнесменів через розмиті критерії належності до олігархів.

Чому не варто було ухвалювати цей закон?

Спочатку трохи історії щодо того, як ухвалювали законопроект № 5599. Даний документ від імені Президента України Володимира Зеленського зареєстрували у Верховній Раді 2 червня цього року, і вже через 3 місяці він став законом.

Зазначу й те, що під час підготовки документу до другого читання надійшло 1 257 поправок і пропозицій. Комітет ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки під головуванням Олександра Завітневича на засіданні 17 вересня врахував лише 59 із них, а 1 211 відхилив. А під час розгляду 23 вересня депутати ухвалили законопроект за скороченою процедурою протягом години, хоча його текст до 2-го читання, за який голосували народні обранці, не було опубліковано навіть на момент голосування.

Загалом же, незважаючи на врахування деяких поправок, сутнісних змін у ньому не відбулося, попри десятки зауважень, висловлених громадськістю та профільними структурами парламенту.

Хто приймає рішення, або необмежені повноваження

РНБО Відповідно до закону, рішення про визнання особи олігархом ухвалює Рада національної безпеки і оборони України на підставі подання КМУ, НБУ, СБУ, Антимонопольного комітету України або самого ж РНБО. Яким має бути це подання, в які строки його мають розглянути або відхилити закон не визначає. РНБО розглядатиме такі подання на власний розсуд, вирішуючи, чи є підстави визнавати особу олігархом, чи ні.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, його положення доповнилися можливістю майбутнього олігарха подати свої пояснення щодо підстав визнання його таким. При тому автори жодним чином не регламентували порядку розгляду таких пояснень, не визначили процесуального рішення, яке може прийняти РНБО за наслідками їх розгляду та не встановили, як ці пояснення можуть вплинути на розгляд питання. Також закон дозволяє РНБО на власний розсуд вирішувати, чи заслуховувати особисті пояснення особи про підстави визнання її олігархом. Закон не передбачає можливості оскарження такого рішення, хіба що «олігарх» надасть заяву та документи, які підтвердять, що ознаки для його перебування в реєстрі відпали. Встановлений механізм захисту прав «кандидата в олігархи» є формальним та юридично малодієвим, або ж, навпаки, дієвим, проте лише у випадку використання неформальних «домовленостей».

Окрім права надавати та позбавляти статусу олігарха, саме РНБО визначає, чи був незадекларований контакт у посадової особи з представниками олігархів, що веде до звільнення посадовця. Тут проблема полягає в тому, що ні порядку виявлення такого контакту, ні вимог до «представників» та перевірки достовірності отриманої інформації про такий контакт не передбачено. Більше того, закон чітко визначає, що у випадку, якщо представник олігарха не представився — відповідальність несе лише посадовець. Тепер стане набагато легше позбутися директора НАБУ, судді ВАКС чи керівника будь-якого іншого органу попри гарантії незалежності, надані законом.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, автори вирішили надати визначення представника олігарха — це фізична особа, яка проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями від імені та/або в інтересах особи, включеної до реєстру. Однак незрозумілим є те, чим будуть підтверджуватися такі «повноваження» та скільки таких представників може мати олігарх? Фактично кожен може представитися його представником, наслідком чого буде обов’язок публічних службовців вносити відомості щодо такої розмови та її змісту. Водночас представником олігарха не буде визнаватися особа, яка дійсно діє в його інтересах, однак не проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями, а здійснює комунікацію іншим способом, наприклад, шляхом листування.

Окремої уваги потребує питання конфлікту інтересів членів Ради національної безпеки і оборони, коли вони за своїм же поданням будуть розглядати питання та голосувати про визнання члена РНБО таким, що мав незадекларований контакт з олігархом чи його представником, або визнання одного із членів чи пов’язаної з ним особи олігархом.

Хто такий «олігарх» та його представник?

Для того, аби РНБО могла визнати особу олігархом, вона повинна відповідати 4-м критеріям, визначеним у законі. Однак більшість цих критеріїв залишилися розмитими, наслідком чого може стати помилкове визнання олігархами сотень заможних осіб, які не мають жодного відношення до політичних процесів.

Так, закон визначає, що олігархом вважатиметься особа, яка одночасно відповідає щонайменше трьом із таких ознак: участь у політичному житті — закон встановлює, що людина відповідає ознаці участі в політичному житті, якщо вона є близькою до президента, спікера, народних депутатів України, міністрів та інших осіб. Тобто людина, яка реально не має жодного стосунку до політичного життя, може бути визнана олігархом. Наприклад, сестра дружини керівника відомства, яка має акцію у великому підприємстві та випускає місцеву друковану газету, однак не є учасницею політичного процесу, має шанс отримати статус олігарха.

Це може штучно розширити цей перелік, до того ж, така норма може сприяти приховуванню статків та переоформленню майна на підставних осіб. Крім того, закон встановлює, що будь-яка особа, яка здійснювала забезпечення товарами чи послугами мітингів чи демонстрацій підпадатиме під цю ознаку. Через запропоноване формулювання під критерій участі в політичному житті підпадає особа, яка, наприклад, здала в оренду звукову техніку або виготовила поліграфічну продукцію для учасників будь-якої демонстрації чи мітингу, адже поняття «мітинг з політичними вимогами» не розкривається.

Значний вплив на ЗМІ

Цікаво, що визначення особи олігархом за цією ознакою можливе до осіб, які їй відповідали лише до моменту набрання чинності цього закону. Після цього моменту, вплив на медіа не буде враховуватися при визначенні особи олігархом, навіть якщо особа відповідає усім іншим ознакам. Таке положення викликає справедливе риторичне питання: хто ця людина, що має вплив на політичне життя, володіє істотними статками чи є бенефіціаром природної монополії, але ще не має ЗМІ? Це свідчить про те, що фактично ця ознака поширюватиметься лише на олігархів, які на момент набрання чинності законом уже матимуть вплив на ЗМІ та не поширюватиметься на «нових» олігархів.

Є кінцевим бенефіціарним власником монополії

Цей критерій є найбільш визначеним, адже процедура визнання суб’єкта господарювання суб’єктом природних монополій або таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, є чіткою та передбачена в Законі України «Про захист економічної конкуренції». На дату ухвалення закону в Україні налічувалося 3 338 суб’єктів природних монополій. Має підтверджену вартість своїх активів чи активів осіб, бенефіціаром яких вона є, що перевищує один мільйон прожиткових мінімумів (станом на зараз це 2,38 мільярда гривень). Відповідно до закону, розрахунок вартості активів, здійснюється сукупно за розмірами активів особи та підприємств, де вона виступає бенефіціаром у значенні закону (не кінцевим бенефіціарним власником).

Згідно з таким же законом таким бенефіціаром вважається особа, яка самостійно чи спільно з іншими прямо або опосередковано володіє статутним капіталом або правом голосу в юридичній особі. Важливо, що право голосу в юридичних особах має кожний власник будь-якої частки. Таким чином, вартість активів особи для визнання її олігархом може складатися суто з вартості активів юридичних осіб, коли частка особи в їх статутному капіталі є незначною.

Наприклад, особа, яка володіє навіть 1% статутного капіталу підприємства, може бути визнана олігархом, тому що сукупні активи такої юридичної особи перевищуватимуть один мільйон прожиткових мінімумів. Більше того, законопроектом не визначено, ким саме та за якою процедурою відбуватиметься підтвердження вартості активів, особливо це важливо у випадках визнання опосередкованого володіння частками в юридичних особах.

Наслідки визнання «олігархом»

Згідно із законом до олігарха застосовуватимуться суттєві правообмеження. Так, їм заборонятиметься здійснювати внески на підтримку політичних партій та у виборчі фонди кандидатів (крім власного виборчого фонду); бути покупцем у процесі приватизації об’єктів великої приватизації; фінансувати будь-яку політичну агітацію, проведення мітингів або демонстрацій із політичними вимогами та гаслами (водночас те, що розуміється під «політичними вимогами та гаслами», автори вказати забули.

Вказані положення містять ознаки суперечності конституційним гарантіям свободи політичної діяльності та прав власників розпоряджатися своїм майном, що сприятиме приховуванню фінансування політсил, а не її прозорості.

Також реалізація вказаних обмежень може стати підставою для звернення до КСУ або ж навіть до Європейського суду з прав людини, наслідком чого буде сплата Україною сатисфакції за рахунок коштів платників податків. Також закон містить і «непрямі» правообмеження, які покладатимуться на олігархів. Це стосується їх обов’язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції», хоча фактично олігарх такою особою може й не бути. Поряд із цим на них поширюватиметься й обмеження та відповідальність щодо отримання подарунків та обов’язки щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Ще одним «непрямим» наслідком набуття статусу олігарха очікувано стане ускладнення у відносинах із закордонними партнерами та залучення інвестицій, адже очевидно, що офіційне визнання у власній країні олігархом викличе питання в будь-кого.

Таким чином, закон надає РНБО надмірні дискреційні повноваження, які саджають «на гачок» будь-якого чиновника та великого бізнесмена, натомість створюючи умови для «нових олігархів». У такому випадку постає питання — яка справжня мета прийняття цього закону — боротьба з олігархами чи спрощена процедура звільнення незалежних посадовців та ручне управління великим бізнесом?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мандати на стіл: хто і як може позбавити народних депутатів повноважень?

Опубліковано

on

От

Олександр РАДЧУК,
політолог

Уже вкотре найбільша фракція монобільшості обговорюватиме питання партійної дисципліни й можливого виключення зі своїх лав незгодних із позицією пропрезидентської сили. Цього разу питання стоїть навіть гостріше — йдеться про можливість позбавлення депутатського мандата вже колишнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, якого нещодавно відкликали з посади. Ба більше: позбавити депутатських мандатів можуть і тих, хто не проголосував чи проголосував «проти» відкликання екс-голови ВРУ, який, до слова, очолював список партії «Слуга народу» на дострокових парламентських виборах у 2019-му.

Читайте також: Позбавлення мандата за прогули: спроба друга

В українській політиці вже були прецеденти, коли після виходу з фракції депутатів позбавляли мандатів. Утім, як і тоді, так і зараз дане питання викликає особливий резонанс — адже рішення про позбавлення мандата ухвалюють більшістю голосів на партійному з’їзді, тоді як за народних депутатів — неважливо, чи вийшли вони з фракції, чи їх намагаються виключити саме з політичних мотивів, — віддали свої голоси виборці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У будь-якому разі, історія з відкликанням екс-спікера парламенту Дмитра Разумкова може отримати ще один поштовх до загострення політичної кризи саме у випадку рішення про позбавлення його депутатського мандата. Чи наважаться на цей крок депутати монобільшості — стане відомо вже на цьому тижні після засідання фракції «Слуги народу», а реальні рішення можуть бути ухвалені вже під час партійного з’їзду, який очікується в листопаді.

Партійний диктат

Про сім головних підстав, за якими можуть бути достроково припинені повноваження народного депутата, йдеться в статті 81 Конституції України. Зокрема, в пункті 6 статті написано, що «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу народного депутата України зі складу такої фракції», вважається достатньою підставою, аби позбавити народного обранця депутатського статусу.

У 2016-му році подібним чином вирішили покарати народних депутатів Єгора Фірсова та Миколу Томенка, які вийшли з фракції БПП через незгоду з позицією більшості депутатів щодо голосування за норми Державного бюджету на 2016 рік. На закритому партійному з’їзді тоді ухвалили одностайне рішення припинити повноваження цих двох депутатів. І вже через 3 дні ЦВК повідомила про позбавлення їх мандатів, а наступного дня спікер парламенту оголосив про те, що Фірсов і Томенко — більше не народні депутати.

При цьому експерти, зокрема й у Венеційській комісії, наголошували на тому, що відкликання народних представників політичними партіями є неприйнятним у демократичній державі. Ще на початку каденції Верховної Ради ІХ скликання групою народних депутатів було внесено законопроект № 1038 «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата» (щодо приведення Закону України «Про статус народного депутата України» у відповідність із Конституцією України)», яким вводився у дію механізм позбавлення депутатського мандата у випадку виходу депутата зі складу фракції. Документ цей не відкликаний і досі й сумирно лежить десь у комітетах. Однак проти його ухвалення одразу ж виступили численні мажоритарники від «Слуги народу», яких чисельно навіть більше, аніж «списочників». Річ у тім, що даний законопроект у разі ухвалення давав можливість позбавити мандата не лише тих народних депутатів, які обиралися за списками партій, а й тих, хто висувався від партії і переміг по одномандатному виборчому округу.

Цікавим є й те, що вже в нинішньому скликанні, попри численні скандали та рішення про виключення з фракції монобільшості, поки що в жодного з народних депутатів не забрали мандат. І якщо щодо деяких із народних обранців цю процедуру складно запустити, бо вони перемогли на виборах на мажоритарних округах, то, наприклад, після скандалу з виключенням із фракції народного депутата Гео Лероса (№ 23 у виборчому списку «Слуги народу»), так і не було ухвалене рішення про позбавлення його депутатського мандата. Отже, кожне окреме подібне рішення — випливає більше з політичної доцільності, аніж має реальні законні підстави.

Поглиблення політичної кризи

У випадку з відкликанням екс-спікера Дмитра Разумкова ситуація з позбавленням мандата дещо складніша, адже відповідно до норм регламенту, голова Верховної Ради, а також його перший заступник та заступник не входять до складу будь-якої депутатської фракції. Наразі достеменно невідомо, чи писав екс-спікер відповідну заяву про вихід із фракції «Слуги народу», чи дана норма спрацювала автоматично.

Таким чином, як саме будуть оцінені фракцією та з’їздом партії «Слуга народу» можливості щодо позбавлення депутатських мандатів народних обранців зі списку цієї політсили, досі незрозуміло. Невідомо, якою в цьому питанні може бути роль ЦВК, хоча саме на сценарій, схожий до прецеденту 2016-го року, натякають у керівництві фракції монобільшості. Своєю чергою Дмитро Разумков пообіцяв, що в разі позбавлення його депутатського мандата — звертатиметься до суду. Вочевидь, маючи на це достатні юридичні підстави.

Усі ці процеси означають, що в разі будь-якого з варіантів розвитку подій поглиблення політичної парламентської кризи не уникнути. Якщо пропрезидентська партія таки вирішить позбавити мандатів незгодних із її позицією народних обранців, то ще більше поставить під сумнів якість ухвалених рішень у парламенті нинішнього скликання. Та й навряд чи це стане стимулом для дотримання партійної дисципліни тими депутатами, які бодай якось будують плани на подальшу політичну кар’єру. Якщо ж не позбавить, це може поглибити додаткові відцентрові тенденції всередині фракції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link