Думка експерта
Створення міжнародних трибуналів у відповідь на факт російської агресії проти України: правові механізми
Реалії повномасштабної агресії росії проти України вочевидь показали недосконалість міжнародно-правових безпекових інституцій у протистоянні сучасним викликам та безпрецедентним злочинним діям країн, які демонструють відверту неповагу до засадничих норм та правил інтернаціонального світового правопорядку. Апріорі заснована на добросовісному дотриманні всіма державами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права архітектоніка системи міжнародної безпеки, яка протягом десятиліть ХХ століття здавалася стійкою та досконалою, виявилася безсилою зупинити злочини російської федерації в ході ведення агресивної війни проти України. Сьогодні з багатьох політичних майданчиків найвищого світового рівня все частіше лунають промови про небезпеку та терористичний характер дій росії й нагальну необхідність вироблення та впровадження нових глобальних безпекових моделей та формул, спрямованих на підтримку міжнародного миру, запобігання війні, щодо надання колективної відсічі агресії і колективної допомоги.
Людмила Какауліна кандидат юридичних наук, головний науковий консультант відділу з питань правової політики, організації публічної служби Дослідницької служби Верховної Ради України |
Наталія Ніколєнко кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий консультант відділу гуманітарної та соціальної політики Дослідницької служби Верховної Ради України |
Деякі загальні тези
Президент України Володимир Зеленський неодноразово наголошував на численних порушеннях росією міжнародного правопорядку, руйнацію архітектоніки міжнародного права. Так, у своєму виступі 27 вересня 2022 року на Раді Безпеки ООН він, серед іншого, зазначив, що «…Статут ООН рф уже зневажає. Будь-які правила цього світу росія вже порушує. Так що це лише питання часу, коли вона зруйнує і цей останній міжнародний інститут, який ще може діяти…» — зазначив В. Зеленський.
Читайте також: Мистецтво юридичної війни: трибунал для путіна
Страшні докази численних міжнародних злочинів російських збройних формувань, які українські та міжнародні експерти фіксують щодня на деокупованих територіях нашої держави, не лише встановили межу неможливості сприйняття цивілізованим суспільством будь-яких намагань путінського режиму довести адекватність своїх військових намірів на українській землі, а й вимагають відкриття судового провадження та встановлення справедливого покарання для військово-політичних злочинців найвищого рангу.
Здавалося б, міжнародна спільнота виробила дієвий механізм й у цьому питанні. У 1998 році було створено Міжнародний кримінальний суд, який почав роботу в липні 2002 року після того, як 60 країн світу ратифікували Римський статут: документ, на підставі якого й засновано МКС. Він є постійно діючим міжнародним трибуналом, робота якого спрямована на переслідування осіб, звинувачених у геноциді, військових злочинах та злочинах проти людяності. Отже, в центрі уваги МКС — чотири види злочинів: злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид і злочини агресії. Водночас, щоб кваліфікувати події як міжнародний злочин, вони повинні мати щонайменше одну з таких ознак злочинів, як систематичність скоєння та широкомасштабність, Суд розглядає найкричущі порушення законів і звичаїв ведення війни, які передбачено Женевськими конвенціями.
До речі, Міжнародний кримінальний суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії лише щодо дій, вчинених після 17 липня 2019 року, тобто через рік після набуття чинності визначення агресії в Римському статуті. Це пов’язано з тим, що в Римському статуті тривалий час не було визначення агресії. А з 2010 по 2018 роки тривав збір необхідної кількості підписів держав під визначенням агресії, і лише після цього воно набуло чинності.
Але ж Україна не є повноправним членом Міжнародного кримінального суду. В цьому контексті варто зробити короткий історичний екскурс з даного питання. Протягом багатьох років триває дискусія щодо необхідності ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду нашою державою. Основною перепоною прискорення цього процесу варто вважати висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України РС МКС (справа про Римський статут) від 11 липня 2001 року № 3-в/2001. Головною тезою щодо аргументації невідповідності положень Статуту Конституції України стало наступне: «…на відміну від міжнародних судових органів, передбачених частиною четвертою статті 55 Конституції України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції». Конституційний суд також зауважив, що «можливість такого доповнення судової системи України не передбачена Розділом VIII «Правосуддя» Конституції України». З огляду на викладене, ратифікація Римського статуту можлива лише після внесення відповідних змін до Конституції України (Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року № 3-в/2001).
Читайте також: Трибунал для російських агресорів
Парламент України відіграє провідну роль у процесі наближення визнання України як повноправної країни-учасниці Асамблеї МКС, а Римський статут — частиною національного законодавства України. Набуття такого статусу дозволить нашій країні вносити питання до порядку денного асамблеї та брати участь в її роботі, вносити кандидатуру судді МКС від України, брати участь у виборах прокурора, іншими словами мати важелі впливу на діяльність самого суду, що позитивно впливатиме на ефективність розслідування найтяжчих злочинів в історії людства.
Досить важливими подіями у визначеному напрямі стало набрання чинності 30 червня 2019 року змін до Конституції України, а саме доповнення статті 124 частиною шостою, у якій визначено, що «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду» та ухвалення 20 травня 2021 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» (законопроект № 2689 від 27.12.2019 р.), який було передано на підпис Президентові України.
Зважаючи на масштаби та серйозність злочинів, вчинених російськими військовими в ході повномасштабної війни рф проти нашої держави, а також для гармонізації кримінального законодавства з положеннями Римського статуту, Верховна Рада 3 травня 2022 року ухвалила Закон «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо співпраці з Міжнародним кримінальним судом». Цим законом КПК доповнюється Розділом ІХ-2 , в якому прописується процедура та принципи взаємодії з МКС відповідно до частини 9 Римського статуту. Дія цього Розділу поширюється виключно на співробітництво з МКС з метою сприяння в притягненні до кримінальної відповідальності осіб, які здійснювали збройну агресію рф або агресію іншої країни проти України.
Співробітництво з МКС під час розслідування та судового розгляду забезпечує Офіс Генерального прокурора, а під час виконання вироків чи інших рішень суду, ухвалених за результатами розгляду справи, — Міністерство юстиції України. Окрім того, передбачені такі важливі положення: про порядок передання кримінального провадження МКС; про конфіденційність та захист відомостей, що стосуються національної безпеки України, під час співробітництва з МКС; про порядок вжиття заходів для забезпечення збереження доказів на території України на прохання Міжнародного кримінального суду; про порядок виконання МКС дій (функцій) на території України, порядок затримання осіб, які розшукуються МКС або стосовно яких надійшло прохання цього суду про тимчасовий арешт або про арешт і передачу, а також порядок тимчасової передачі особи, яка тримається під вартою чи відбуває покарання у виді позбавлення волі на території України на прохання МКС для давання показань або участі в інших процесуальних діях під час розгляду справи.
Процедура визнання юрисдикції суду
За словами заступниці міністра оборони України Ганни Маляр, у Міжнародного кримінального суду немає юрисдикції щодо розслідування російської агресії проти нашої країни, оскільки Україна не дала на це свого дозволу. Для того, щоб Міжнародний кримінальний суд мав право розслідувати злочини, вчинені на нашій території, треба, щоб Україна ратифікувала Римський статут, яким суд керується в своїй діяльності. Однак і на такі випадки в Римському статуті є «гібридні норми», які дозволяють частково визнати юрисдикцію суду, тобто дозволити розслідувати не всі злочини, про які йдеться в Римському статуті, а лише деякі з них. Тому, коли почалася війна, Україна скористалась тією «гібридною нормою» і в 2015 році дозволила часткову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо подій у Криму та на сході країни, але виключно щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Більше того, в тексті заяви Верховної Ради України до Міжнародного кримінального суду взагалі не йшлося про те, що росія вчинила міжнародний злочин — агресію. Україна зверталася до суду у Гаазі з проханням розслідувати «скоєння вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР» злочинів проти людяності та воєнних злочинів». Це означає, що покарати путіна за війну в Міжнародного кримінального суду немає навіть гіпотетичних шансів, бо Україна не зверталася з таким проханням до суду й не давала йому право вести таке розслідування на її території. На жаль, є ще одна обставина, яка унеможливлює притягнення путіна і його соратників до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді. Це те, що росія не ратифікувала Римський статут, а отже, на неї та її громадян не поширюється юрисдикція суду (Маляр Г. Україна не дозволила Міжнародному кримінальному суду розслідувати російську агресію).
Як зазначає Національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні О. Овсянніков, Міжнародний кримінальний суд дійсно, має юрисдикцію щодо злочину агресії, але така юрисдикція обмежується двома випадками: (1) якщо цей злочин був вчинений проти держави-учасниці або її громадянами (ані Україна, ані рф не є учасницями Статуту МКС) та (2) якщо Рада Безпеки ООН визнає факт вчинення агресії державою-членом ООН (що також нереально з огляду на право вето, яким користується рф в Радбезі ООН). Отже, злочин агресії росії проти України випадає з-під юрисдикції МКС (Водянніков О. Мистецтво юридичної війни: трибунал для Путіна).
Тому притягнення найвищого військово-політичного керівництва російської федерації за злочин агресії проти України в рамках юрисдикції Міжнародного кримінального суду є нездійсненним сценарієм.
Разом із тим, історія має приклади створення міжнародних військових трибуналів шляхом укладання міжнародних договорів, але й вони мають певні суттєві нюанси.
Нюрнбергський процес
Нагадаємо, 1 жовтня 1946 року в Нюрнберзі завершив роботу Міжнародний військовий трибунал. Від його початку 20 листопада 1945-го впродовж 316 днів на 403 засіданнях представники чотирьох держав-учасниць антигітлерівської коаліції (США, СРСР, Великої Британії та Франції), на основі ухвалених 8 серпня 1945 року Положення та Статуту трибуналу, використовуючи ґрунтовну джерельну базу (письмові документи, кінофотоматеріали, речові докази, свідчення з боку обвинувачення та захисту підсудних, результати їхніх допитів, виступи адвокатів тощо), визнали винними головних військових злочинців у скоєнні жахливих злодіянь проти людства за результатами Другої світової війни.
Як відмічає відомий український історик та колишній Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, «…в історичному календарі час проведення Міжнародного військового трибуналу (МВТ) в Нюрнберзі — 20 листопада 1945 р. — 1 жовтня 1946 р. — посідає особливе місце. Майже 70 років тому вперше в історії людства відбувся суд над воєнними злочинцями, історичні, політичні, правові та ментальні наслідки якого залишаються актуальними й донині. Наголошу: вперше — в сенсі ґрунтовності підготовки та, що найголовніше, успішного проведення й завершення процесу. Спроби ж покарання воєнних злочинців неодноразово робили різні народи і держави. Можна згадати хоча б 1305 рік, коли Великобританія намагалася судити за нормами міжнародного права командувача шотландською армією Вільяма Воллеса, або 1919 рік, коли союзні держави згідно із Версальським мирним договором намагалися створити воєнний трибунал…» (Литвин В. Нюрнберзький процес через призму десятиліть: історія, політика, правові наслідки та сучасні виклики).
Важливо, що політичне та правове підґрунтя для організації міжнародного трибуналу, що увійшов в історію під назвою «Нюрнберзький трибунал», закладалося за декілька років до його фактичного утворення. Так, перші заяви про необхідність формування трибуналу пролунали в січні 1942 року в Лондоні під час наради представників окупованих європейських країн, на якій було ухвалено декларацію про те, що вони вважають за необхідне «покарання шляхом організованого правосуддя тих, хто винен у цих злочинах чи несе за них відповідальність», а також створено комісію для покарання за воєнні злочини. 3 жовтня 1942 року члени антигітлерівської коаліції сформували Комісію Об’єднаних Націй з воєнних злочинів для розслідування таких дій, а за 10 днів потому радянський уряд у відповідь на ініціативу лондонської групи запропонував «передати суду спеціального міжнародного трибуналу й покарати з усією суворістю кримінального закону будь-яких осіб з числа керівників фашистської Німеччини, які в ході війни потраплять до рук держав, що борються проти гітлерівської Німеччини».
Під час наради міністрів закордонних справ трьох союзних держав у Москві (13—30 жовтня 1943 р.) було узгоджено позиції щодо визнання провини нацистської верхівки в розв’язанні та злочинному веденні війни й необхідності покарання головних воєнних злочинців. У спільній декларації від імені «тридцяти двох Об’єднаних Націй» сповідувався принцип диференційованого підходу до винних у злочинах, які посідали різні місця в ієрархії нацистської держави. Позиція «Великої трійки» (голова РНК СРСР Йосип Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Леонард Спенсер-Черчіль) стосовно «дрібних пособників» зводилася до того, що «вони будуть направлені на місце здійснення їхніх злочинів та піддані суду на місці тими народами, над якими вони познущалися», причому сторони брали на себе зобов’язання «переслідувати їх скрізь — включно з найвіддаленішими частинами світу і… доправляти їх обвинувачам, щоб здійснилося правосуддя».
Після смерті Ф. Рузвельта (12 квітня 1945 року) новий президент США Г. Трумен продовжив курс свого попередника щодо покарання нацистських лідерів, навіть якщо їх доведеться «розшукувати на краю світу».
Третього травня 1945 року за його дорученням на нараді керівників зовнішньополітичних відомств СРСР, США та Великої Британії в Сан-Франциско С. Розенман вручив міністрам закордонних справ СРСР В. Молотову та Англії А. Ідену проект положення про створення Міжнародного трибуналу та Комітету обвинувачів. У ньому було передбачено віддати до військового трибуналу головних злочинців, а також нацистські організації — такі, як гестапо, СС та інші. В разі визнання цих організацій злочинними, кожен з їх членів міг бути засудженим, незалежно від наявності доказів його персональної вини.
Після довготривалих консультацій та узгоджень 8 серпня 1945 року в Лондоні між представникам Великобританії, СРСР, США і Франції було укладено угоду, яка передбачала створення Міжнародного військового трибуналу та підготовку його статуту. Згодом ці рішення підтримали ще 19 країн коаліції.
Фахівці права чотирьох країн подбали й про повноцінну та переконливу аргументацію підстав юрисдикції Міжнародного військового трибуналу (МВТ) в Нюрнберзі. Перш за все, юридичною підставою діяльності МВТ вважався його Статут. Сам трибунал так інтерпретував ситуацію: «Видання Статуту було здійсненням суверенної законодавчої влади країн, перед якими німецький рейх безумовно капітулював; і безсумнівне право цих країн визнавати закони для окупованих ними територій було визнано цивілізованим світом. Статут не є довільним здійсненням влади з боку держав-переможниць, але з точки зору трибуналу… він є виразником міжнародного права, що існувало на момент його створення, і в цих межах сам є внеском у міжнародне право».
Процесуальні особливості
Досить напружена ситуація виникла під час обговорення питання процесуального права. На основі порівняльного аналізу двох правових систем (радянсько-французької та англо-американської) була вироблена особлива (спрощена) процедура ведення цього кримінального процесу. Аналогічна ситуація склалася й щодо характеру суду. Врешті-решт, незважаючи на назву «військовий трибунал», суд був сформований як колегія зі змішаним складом цивільних та військових осіб з переважанням перших. Термін «військовий» у даному разі недвозначно вказував на предмет судочинства, тобто реєстр злочинів. Судові повноваження Міжнародному військовому трибуналу делегували уряди не тільки Великої Британії, СРСР, США й Франції, а й багатьох інших держав — членів антигітлерівської коаліції.
Як зазначають українські дослідники, «…навіть статус переможців не убезпечував організаторів судового процесу від цілком можливих неприємних ексцесів». За їх словами, пікантну ситуацію створювали зустрічні звинувачення підсудними американців та британців у «безглуздих руйнуваннях» цивільних об’єктів під час повітряної війни та ядерному бомбардуванні японських міст, а також у способах ведення підводної війни. На допитах представники нацистської верхівки давали свідчення, які компрометували союзників по антигітлерівській коаліції. Європейські «стовпи демократії» — Англія і Франція — на зламі 30-40-х років небезпідставно обвинувачувалися в потуранні експансіоністським апетитам Гітлера. А риторичне питання Шахта в його мемуарах — «Як німецький народ міг усвідомити злочинність уряду, коли зарубіжні держави ставилися до цього ж уряду з великою повагою?» — стосувався як західних країн, так і Радянського Союзу (Гусєв В. Нюрнберзький трибунал: створення та відкриття; Литвин В. Нюрнберзький процес через призму десятиліть: історія, політика, правові наслідки та сучасні виклики).
(Далі – буде)
Джерело: Юридичний вісник України
