Думка експерта
Сучасні уявлення щодо протидії злочинності
Віталій КУЦ, викладач Національної академії прокуратури України, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Об’єктивний характер існування злочинності як деструктивного явища іманентного розвитку людства зумовлює потребу в адекватній реакції суспільства на її прояви. Сутність і зміст такої реакції зумовлюється сутністю та змістом самої злочинності як детермінованої об’єктивними та суб’єктивними обставинами схильності людей та їх спільнот до кримінальних правопорушень, а також реальних проявів такої схильності.
Злочинності слід протидіяти, а не марно боротися з нею
Злочинність є сегментом людської субкультури, що разом із культурною складовою характеризують життєдіяльність будь-якого суспільства. Зазначений сегмент проявляє неухильне прагнення до експансії, намагаючись захопити все більше сфер соціального простору.
Стримування деструктивного впливу злочинності на соціум досягається за рахунок розширення та зміцнення культурної сфери людського співіснування, включаючи й функціонування системи захисту правопорядку. Культурна сфера життєдіяльності суспільства фактично протистоїть деструктивному впливу на себе з боку злочинності за допомогою широкого арсеналу заходів впливу на останню. Систему заходів протистояння злочинності цілком допустимо називати протидією злочинності, оскільки зазначений термін найбільш адекватно відображає відповідне явище. Інші терміни, такі, як «боротьба зі злочинністю», «подолання злочинності», «викорінення злочинності» не втрималися у фаховій лексиці або через їхню невідповідність явищу, що ними визначалось, або не «прижилися» в ньому через інші обставини, як наприклад, «контроль злочинності».
Протидія злочинності – це складне соціально-правове явище й відповідне поняття про нього, в якому відображається теорія і практика специфічної соціально-управлінської та кримінально-юстиційної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню кримінальних правопорушень та реагування на їх вчинення. Як і будь-які інші соціально-правові явища, протидія злочинності демонструватиме свою ефективність лише за умови її впорядкованості за відповідними критеріями. Зокрема, за сферами запобігання злочинності як складової протидії її проявам протидію ділять на: загально-соціальну, групову та індивідуальну. Вказана класифікація превалює у вітчизняній кримінології й не викликає суттєвих заперечень, якщо виходити з того, що запобігання кримінальним правопорушенням є однією зі складових протидії злочинності й не ототожнюється зі всією протидією або, ще гірше, не протиставляється останній.
Рівні та напрями протидії злочинності
Мною було запропоновано дещо інший розподіл зусиль з протидії злочинності на окремі рівні за таким критерієм, як інституціонально-функціональний статус суб’єктів такої протидії. Спочатку здавалося, що за цим критерієм поділу існує два рівні протидії злочинності: загально-соціальний, який здійснюється всіма державними та соціальними інституціями, та спеціально-кримінологічний, – здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами. Подальше дослідження феномену протидії злочинності зумовило висновок про існування ще одного відносно самостійного її рівня – кримінально-юстиційного, що здійснюється органами кримінальної юстиції в процесі відповідних кримінальних проваджень. Виокремлення видів протидії злочинності за вказаним критерієм допускає оперування такими поняттями, як загально-соціальна, спеціально-кримінологічна та кримінально-юстиційна протидія злочинності.
Загально-соціальна протидія злочинності – це ефективне правомірне функціонування всіх інституцій суспільства та держави, яка спеціально не спрямовується на протидію злочинності, але опосередковано впливає на фактори її існування та відтворення, в результаті чого мінімізується кількість кримінальних правопорушень. Може здатися, що на цьому рівні протидії її суб’єкт та об’єкт співпадають, але більш уважний розгляд ситуації вказує лише на термінологічне співпадіння цих явищ. Насправді ж у протидії злочинності на зазначеному рівні в якості суб’єкта бере участь не все суспільство, а лише його легальні інституції та соціономні особистості (законослухняні громадяни). Соціальні інституції, що функціонують протиправно, та соціопатичні особистості, хоча і є складовою суспільства, знаходяться «по інший бік барикади». Але зазначений висновок слід сприймати як вельми умовний. Він лише схематично ілюструє дійсність. Насправді, одні й ті ж інституції чи особистості в одній ситуації можуть виступати по одну сторону «барикади», а в інших – по іншу. Яскравим прикладом цього слугує фіскальна система України за часів Януковича. З одного боку – це легальна інституція, що протидіяла економічній злочинності, а з іншого – «багатопрофільна» злочинна організація. Або поведінка деяких бійців ЗСУ, засуджених за вчинення злочинів. З одного боку – це герої, захисники Вітчизни, а з іншого – зловмисники, що вдалися до вчинення кримінальних правопорушень. Те ж саме можна сказати про правоохоронців, які вчиняють злочини.
На відміну від загально-соціальної, спеціально-кримінологічна протидія злочинності (другий її рівень) – це система кримінологічних та організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на протидію злочинності, що переважно здійснюються спеціально уповноваженими органами. Вони, фактично будучи державо-охоронними, за «інерцією» часто продовжують іменуватися правоохоронними, а насправді є органами забезпечення правопорядку, що витікає зі змін до Конституції України щодо правосуддя від 2016 року. Характерною особливістю спеціально-кримінологічної протидії злочинності є створення та реалізація різнопланових програм запобігання її проявам на загальнодержавному, регіональному й місцевому рівнях та проведення інших спеціально спрямованих на це заходів. Прикладами останніх є широко розгорнута в країні антикорупційна активність на основі рамкового Закону «Про запобігання корупції» або антиколабораційна діяльність.
Щодо третього рівня протидії злочинності – кримінально-юстиційного – слід зазначити, що його сутність полягає в протидії кримінальним правопорушенням зусиллями виключно органів кримінальної юстиції в межах процесуального провадження за фактами вчинення кримінальних правопорушень. При цьому, органи кримінальної юстиції можуть застосовувати запобіжні засоби проти потенційних злочинних проявів і до вчинення кримінального правопорушення, наприклад, здійснюючи правову пропаганду, проводячи профілактичні бесіди з особами, схильними до правопорушень, тощо. Але така діяльність належить до спеціально-кримінологічної, а не до кримінально-юстиційної протидії злочинності. Здійснюючи її, вказані органи реалізують свій загальний «правоохоронний» потенціал, а не кримінально-юстиційний.
Кожен із трьох названих рівнів протидії злочинності характеризується наявністю відносно автономного, але однотипного механізму її здійснення, структура якого складає зміст протидії злочинності загалом. Характеристику зазначеного механізму (зміст) протидії злочинності на кожному з трьох її рівнів слід розпочати з того, що така протидія здійснюється за двома напрямами, кожен з яких націлюється на відповідну складову самої злочинності.
У попередній моїй публікації в «ЮВУ», присвяченій поняттю злочинності, було з’ясовано наступне: явище «злочинність» у широкому сенсі слова має три відносно автономні складові: 1) причини й умови, здатні породити схильність людей та їх спільнот до кримінальних правопорушень; 2) сформована такими причинами й умовами схильність людей та їх спільнот до зазначеної поведінки. Така схильність може перерости в здатність і навіть готовність вчинити правопорушення, демонстрацією чого може виступити виявлення умислу на його вчинення.
Звідси, перший напрям протидії злочинності, безпосередньо спрямовується на подолання вказаних причин та умов та (або) на вже породжені ними зазначені вище схильність, здатність чи готовність. Пропоную іменувати вказаний напрям запобіганням потенційним кримінальним правопорушенням (коротко – запобігання злочинності).
Третя складова злочинності полягає в реалізації зазначеної схильності, тобто в реальному вчиненні кримінальних правопорушень. На факти вчинення таких правопорушень держава реагує шляхом застосування кримінальної відповідальності або інших кримінально-правових засобів. Вказане дає можливість іменувати другий напрям протидії злочинності кримінально-правовим реагуванням на вчинення кримінального правопорушення.
Взяті окремо запобігання злочинності і реагування на її прояви також є складними соціально-правовими явищами, що мають власний зміст. Щодо розуміння кожного з них у кримінології та кримінальному праві відсутнє усталене уявлення. Кожен із дослідників цієї проблеми пропонує свій «сценарій» запобігання злочинності та оперує відповідною термінологією. Те ж саме можна стверджувати й щодо реагування на кримінальні правопорушення.
Необхідність розробки єдиної теорії протидії злочинності
На мою думку, узгоджене уявлення щодо сутності й змісту злочинності та протидії її проявам можливо напрацювати в рамках єдиної теорії протидії злочинності, якої потребує сьогодення. Але навряд чи розробка такої теорії найближчим часом набуде практичної актуальності без відповідного політико-управлінського рішення. Ініціювати його могли б відповідні структури Верховної Ради чи окремі політики, а реалізувати – спеціалізовані науково-дослідні установи, зокрема відповідний підрозділ Науково-дослідного інституту держави і права НАНУ, Інститут вивчення проблем злочинності НАПрНУ, Державний науково-дослідний інститут МВС України тощо. Певні напрацювання в цьому напрямі було здійснено НДІ, що свого часу функціонував у структурі Національної академії прокуратури, але його було ліквідовано разом із академією в процесі несамовитих псевдо реформ вітчизняної прокуратури.
Запобігання злочинності
Мною неодноразово публікувалися судження щодо змісту кожного з двох напрямів протидії злочинності, відгуків на які не висловлено. Мовчання ж, як відомо, знак згоди. Але воно може бути наслідком й інших обставин: публікації залишилися невідомими; хтось, прочитавши, не погодився, але промовчав тощо. У будь-якому випадку, ще один виклад власного бачення «внутрішнього наповнення» кожного з двох напрямів протидії злочинності – запобігання кримінальним правопорушенням та реагування на їх вчинення – не завадить. Тим більше, що постійні роздуми на означену тему й мене приводять до нових висновків та дещо іншого розв’язання окремих аспектів проблеми.
Розпочну з запобігання злочинності. У кримінології для визначення зазначеного напряму протидії її проявам використовують й інші терміни, наприклад, «попередження», «профілактика», «відвернення» тощо. З набуттям чинності рамкового Закону «Про запобігання корупції» пропоную припинити цю безкінечну дискусію. Вибір законодавцем терміну «запобігання» для визначення першого напряму протидії корупції, а вона переважно носить злочинний характер, вважаю офіційним результатом фахової домовленості, відображеним у назві закону, що одержав позитивну міжнародну оцінку Запобігання слід розуміти як діяльність, що перешкоджає вчиненню кримінальних правопорушень, не допускає їх вчинення.
Запобігати означає не допускати чогось, відвертати. Досягається такий результат здійсненням профілактики, тобто заходів, що усувають причини та умови вчинення кримінальних правопорушень, попередження, або застереження проти їх вчинення, припинення розпочатих правопорушень, тобто змушування перестати їх вчиняти.
Отже, першим засобом запобігання злочинності є профілактика кримінальних правопорушень. Вона полягає в нейтралізації причин та умов можливого правопорушення. Коли профілактика виявляється недостатньо ефективною, виникає потреба в застосуванні другого засобу запобігання – попередження кримінальних правопорушень. Попередження трактується в кримінології як сукупність заходів, безпосередньо спрямованих на свідомість конкретних осіб або окремих їх груп, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину.
Проявляється воно у формі інформування потенційних правопорушників про нераціональність спланованого ними кримінального правопорушення. Головною ознакою цієї форми запобігання є наявність зусиль, що застосовуються до конкретних осіб, які вже мають намір вчинити злочин. З позиції кримінального права це означає, що попередженням злочину є діяльність суб’єктів запобігання на стадії виявлення умислу на його вчинення.
Якщо й попередження не зупиняє потенційного правопорушника й він розпочинає підготовку до вчинення кримінального правопорушення, застосовується третій, останній засіб запобігання злочинності – припинення фактично розпочатого створення умов для вчинення кримінального правопорушення, тобто припинення готування до його вчинення (ст. 14 КК України). Припинення залишається в сфері запобіжної діяльності за умови, що вчинене в процесі готування діяння не є кримінально караним. Якщо за готування до злочину передбачена кримінальна відповідальність, припинення такого готування слід розцінювати вже не як засіб запобігання, а як кримінально-правове реагування на його вчинення. Реагуванням, а не запобіганням слід вважати припинення злочину на стадії замаху на його вчинення (ст. 15 КК України), адже замах визнається кримінально караним діянням.
Під час кримінального провадження органи кримінальної юстиції запобігають не лише рецидиву злочинної поведінки особи, яку притягують до відповідальності, а й первинним кримінальним правопорушенням невизначеного кола інших осіб. На нашу думку, запобігання первинним злочинам, здійснюване органами кримінальної юстиції в процесі кримінального провадження за фактом вчинення іншого злочину, слід вважати кримінально-юстиційним, а не спеціально-кримінологічним, оскільки воно здійснюється такими органами в межах процесуальної форми, хоча ця відмінність між ними умовна.
Таким чином, поняттям «запобігання» охоплюється сукупність трьох названих заходів, перший з яких, профілактика, спрямовується на першу складову злочинності – причини й умови вчинення кримінального правопорушення; другий, попередження, націлений на таку складову злочинності, як схильність людей до вчинення кримінальних правопорушень; третій, припинення, блокує створення умов для вчинення правопорушення, тобто готування до його вчинення (ст. 14 КК України). Але саме запобігання, як комплекс вказаних вище засобів, є складовою більш широкого явища й відповідного поняття «протидія злочинності».
З огляду на існування трьох вищевказаних рівнів протидії злочинності, можливо виокремлювати загально-соціальне, спеціально-кримінологічне та кримінально-юстиційне запобігання кримінальним правопорушенням. Перші два його різновиди переважно стосуються злочинності в широкому сенсі слова як соціального явища, а третій – конкретних злочинних проявів, хоча на практичному рівні вони тісно взаємопов’язані.
Запобігання на загально-соціальному рівні протидії злочинності уявляється як раціональне, правомірне функціонування державних та громадських інституцій у масштабах всієї країни чи на регіональному рівні, що безпосередньо, не маючи на меті власне протидію злочинності, а забезпечуючи нормальну життєдіяльність суспільства, тим самим об’єктивно стримує схильних до правопорушень суб’єктів від їх вчинення. Чітко розподілити його на профілактику, попередження та припинення правопорушень неможливо. В об’єктивній дійсності вони проявляються одночасно й нероздільно.
Суб’єктами загально-соціального запобігання злочинності, як зазначалося, є легальні соціальні та державно-правові інституції та кожний законослухняний член суспільства, які своєю правомірною «поведінкою» розширюють та укріплюють культурну сферу життєдіяльності суспільства, звужуючи й послаблюючи тим самим сферу його субкультури взагалі та її злочинного сегмента зокрема.
Спеціально-кримінологічне запобігання, на відміну від попереднього загально-соціального, є системою спеціально спрямованих на недопущення кримінальних правопорушень кримінологічних та організаційно-правових заходів (функціональний аспект), що переважно здійснюються спеціально уповноваженими на це суб’єктами (інституціональний аспект): правотворчими органами, державними органами забезпечення правопорядку або відповідними структурами громадянського суспільства, наприклад, громадськими організаціями з протидії корупції, торгівлі людьми, екологічним правопорушенням, катуванням тощо.
Для вказаних вище перших двох рівнів протидії злочинності – загально-соціального та спеціально-кримінологічного – запобігання є головним напрямом відповідних зусиль, чого не скажеш про третій його рівень – кримінально-юстиційний.
Реагування на прояви злочинності
Для кримінально-юстційного рівня протидії злочинності пріоритетним є правове реагування на кримінальні правопорушення. Запобігання злочинності для органів кримінальної юстиції відійшло на другий план. На противагу попередньому Кримінально-процесуальному кодексу, чинний КПК не вимагає від органів юстиції здійснювати спеціальні запобіжні заходи, зокрема профілактику можливих нових кримінальних правопорушень шляхом з’ясування їх причин та умов. На практиці деякі запобіжні заходи здійснюються в процесі правового реагування на вчинення кримінального правопорушення переважно у формі попередження нових кримінальних правопорушень особами, які потрапили в орбіту кримінального правосуддя (спеціальна превенція) та іншими особами (загальна превенція). Відбувається це, в основному, через демонстрацію нераціональності ведення злочинного способу життя. Також уповноважені суб’єкти кримінальної юстиції можуть вдаватися до припинення розпочатих кримінальних правопорушень у спосіб, визначений процесуальним законодавством.
Читайте також: За межами покарання. У спогадах про Великдень…
Отже, органи кримінальної юстиції спочатку відповідним чином реагують на факт вчинення кримінального правопорушення, а потім під час кримінального провадження здійснюють запобігання новим злочинам за викладеним вище алгоритмом і такий процес триває нескінченно. Двокомпонентний комплекс зусиль з кримінально-юстиційної протидії злочинності – це своєрідне постійно діюче знаряддя в розпорядженні органів кримінальної юстиції, яке потрібно професійно застосовувати та вдосконалювати.
Намагання знайти замість кримінально-правового реагування інший об’єднувальний термін для позначення зусиль, спрямованих на вже вчинене кримінальне правопорушення, поки що не увінчалося успіхом. Так, останнім часом набув популярності термін «кримінально-правовий вплив» на суб’єктів злочину, але він не зовсім точно відображає сутність зазначених кримінально-юстиційних зусиль, спрямованих проти злочинності. Поняття «вплив» є надто широким. Воно може конкурувати з поняттям самої протидії злочинності, адже впливом на неї є не лише реагування на вчинене правопорушення, але й запобігання його вчиненню.
Далі, впливом на злочинність охоплюється не лише кримінально-юстиційне реагування на вчинення кримінального правопорушення, але й спеціально-кримінологічне і навіть загально-соціальне, бо антикримінальний вплив на свідомість людей розпочинається з усвідомлення існуючих кримінально-правових заборон.
Не варто використовувати для визначення цього напряму ще один відверто архаїчний термін – «кримінальне переслідування», який, на жаль, зберігається в сучасній правничій лексиці. Потрібно переходити до сучасних, адекватних природі самої злочинності назв складових протидії їй. Те, що називають переслідуванням, насправді є ні чим іншим, як процесом застосування кримінально-правових засобів реагування на вчинення кримінальних правопорушень.
Зазначений процес без належних на те підстав часто ототожнюють із притягненням до кримінальної відповідальності. Помилковість такого уявлення, по-перше, полягає в тому, що притягнення є лише початком застосування кримінальної відповідальності, першим її етапом, після чого слідують наступні його етапи: покладання відповідальності судом та реалізація покладеної відповідальності існуючою кримінально-виконавчою системою. По-друге, реагування на кримінальне правопорушення можливе й без застосування кримінальної відповідальності, скажімо, у випадках так званого звільнення від неї, а насправді – відмови від її застосування, передбаченої статтями розділу ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями його Особливої частини.
Реагування на прояви злочинності на загально-соціальному та спеціально-кримінологічному рівнях протидії злочинності відбувається переважно в межах реалізації державної політики протидії злочинності. Особливістю такого реагування є те, що воно спрямовується не на фактично вчинені правопорушення, як при кримінально-юстиційній протидії, а на злочинність як масове соціальне явище та окремі його види, наприклад, насильницьку, економічну корупційну злочинність тощо.
Окремою складовою змісту протидії злочинності є виявлення злочинних проявів. Здебільшого воно спрямовується на вже вчинені кримінальні правопорушення або на факти готування до їх вчинення, тобто на другу складову злочинності – реалізацію схильності до вчинення кримінальних правопорушень. Із запровадженням в Україні так званої пробації сфера виявлення злочинних проявів дещо розширилася. Вона розповсюдилася на першу складову злочинності, тобто на саму схильність осіб до вчинення кримінальних правопорушень. Зазначені органи уповноважені навіть складати прогнози щодо вірогідності вчинення кримінальних правопорушень особами, які потрапили до уваги цих органів.
Замість висновку
Отже, сутність протидії злочинності полягає в здійсненні соціально-управлінської та кримінально-юстиційної діяльності, спрямованих на утримання злочинності в соціально допустимих межах. Зміст такої протидії складають запобігання кримінальним правопорушенням та правове реагування на них як взаємопов’язані безперервні процеси. Відносно самостійним аспектом протидії злочинності є виявлення таких проявів.
Наведене вище стосується найбільш загальних уявлень щодо протидії злочинності, заснованих на сутнісному, а не статистичному розумінні самої злочинності. Більш конкретні складові такої протидії з’ясовуються в процесі моделювання й створення механізмів запобігання проявам злочинності та правового реагування на них, а також виявлення таких проявів.
Як і у випадку із загальним поняттям злочинності, висвітленим мною в одному з попередніх випусків ЮВУ, визначення сутності та змісту протидії злочинності має не лише пізнавальне, але й практичне значення. Воно дозволяє створити дієвий механізм протидії проявам злочинності, починаючи із системи відповідних інституцій і закінчуючи заходами та засобами такої протидії. Але це предмет уже інших наукових розвідок та відповідних публікацій, у тому числі й на сторінках цього часопису.
Джерело: Юридичний вісник України
