Думка експерта
Судова реформа по-українськи
Микола БОРТУН, доцент кафедри кримінального права та процесу Київського університету права, кандидат юридичних наук
Будь-яка людина, наділена владою, схильна зловживати нею, й вона йде в цьому напрямку, доки не досягне встановленої для неї межі, говорив Шарль Луї де Монтеск’є — видатний французький правник і мислитель. До чого це я веду. Останнім часом в Україні знову розпочалася дискусія щодо необхідності проведення чергової судової реформи. Й це цілком зрозуміло, оскільки судова реформа, яка розпочалася в 2016 році, не досягла, на думку багатьох, свого результату. Реформа (лат. reform, фр. Réfme — «перетворюю», «змінюю») це комплекс заходів, якими вводяться на заміну старих нові суспільні відносини в будь-якій сфері суспільного життя, що призводить до зміни умов діяльності всіх і відповідної фахової групи членів суспільства.
Як зазначається в наукових джерелах, процес реформування відбувається за умови неможливості за існуючого стану суспільства мати позитивний розвиток країни або якоїсь сфери життя суспільства. Метою реформування є досягнення нового стану суспільства, в якому перешкоди позитивному розвитку, що існували до цього, в його новому стані існувати не можуть.
Як зазначають науковці, демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід’ємним атрибутом правової держави. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. Якщо проаналізувати положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402, то можна зробити висновок про те, що судова система в Україні базується на цілком демократичних засадах відповідно до європейських стандартів. Даним законом передбачено, що судову владу в Україні реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суди України утворюють єдину систему. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією та законом.
Можна ще багато говорити про переваги зазначеного закону, але тоді виникає питання, що так не влаштовує суспільство в діяльності суддів, що воно вимагає кардинальних змін. Слід ще раз нагадати, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.
Діяльність судді, це професійна діяльність особи, яка має відповідний фах. Справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, — колегією суддів, а також за участі присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Тобто суддя діє в рамках правового поля, яке створюється законодавчим органом.
На мій погляд, саме це й стало основною причиною конфлікту між суспільством і судовою гілкою влади. Недосконалість законотворчої діяльності, відсутність системності в прийнятті законів, невизначеність у структурі норм та ряд інших чинників і привели суспільство до розуміння, що щось не так у забезпеченні принципу поділу влади в державі на законодавчу, виконавчу і судову. Для здійснення будь-якої реформи, а особливо судової, необхідно зробити аналіз функціонування судової влади в Україні й визначити ті причини, які унеможливлюють сприйняття тих речей суспільством, що відбуваються в діяльності суддів, але такий аналіз відсутній. На мій погляд, більшість нинішніх суддів, це висококласні й мотивовані юристи, які сумлінно виконують свої обов’язки. Знову проводити глобальну «чистку» кадрів і називати це реформами — неправильно. Такі реформи ми вже маємо в інших правоохоронних органах. Причина певних резонансних судових рішень — це політичний аспект, який повинен бути досліджений і якому має бути надана відповідна правова оцінка, але це не привід для реформ. Удосконалення законодавчої бази, належність контролюючих чинників у роботі суддів, індивідуальний і своєчасний підхід до кожного незаконного рішення — це запорука того, що судді, наділені владою, не будуть нею зловживати, а суспільство нарешті відчує захищеність від свавілля.
Апелювати до судових систем розвинутих країн можна за наявності стабільного правового поля. Науковці зазначають, що в Європейських країнах одним із перших міжнародних актів, де були закріплені принципи правосуддя, стала Загальна декларація прав людини, прийнята Організацією Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р. У цьому акті (статті 7, 8, 10, 11) проголошені універсальні для усіх держав світу принципи правосуддя. Ці принципи були розвинуті і доповнені положеннями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (статті 6, 9, 10 та ін.). Тому, виходячи зі значущості побудови в кожній державі ефективної і гуманної судової системи, міжнародна спільнота прийняла низку актів, спеціально присвячених організації й функціонуванню судової влади. До них належать «Основні принципи незалежності судових органів», прийняті VII Конгресом ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками (Мілан, 1985 р.), які були схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 р. Ці принципи, в свою чергу, теж були конкретизовані й доповнені іншим спеціалізованим міжнародно-правовим актом — «Процедурами ефективного здійснення основних принципів незалежності судових органів», прийнятими Економічною та Соціальною Радою ООН (ЕКОСОР) 24 травня 1989 року.
На регіональному рівні для європейських держав, що входять до Ради Європи, таким актом є Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р., та Протоколи до неї, в тому числі Протокол № 7, а також рішення Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і протоколів до неї. Важливе значення на європейському континенті має такий регіональний акт, як Рекомендація № R(94)12 Кабінету міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, прийнята 13 жовтня 1994 року.
В Україні вже давно час усім політичним партіям і рухам прийняти певний документ, який би визначав умови існування української державності, аби кожна політична сила не перебирала би на себе функції влади, в тому числі і судової, не отримавши мандат народу, тоді й реформи будуть проведені швидко і на віки, а не на кожну каденцію певної політичної сили.
Джерело: Юридичний вісник України
