Думка експерта
Сила права чи право сили, або Чому в сучасному світі не дотримуються міжнародні норми?
Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України
Сьогодні, коли людство впевнено крокує простором двадцять першого століття, важко було б уявити, що в центрі Європи, яка, по суті, є цитаделлю демократії, миру та справедливості, можливо таке явище, як війна. Явище, а скоріше злочин перед людством, коли на очах світу вбивають тисячі мирних громадян, жінок, дітей, коли зрівнюють із землею великі й малі міста та села, коли мільйони громадян позбавляють необхідних умов для життя.
Розтоптане міжнародне право
За таких обставин дуже важливо оцінити дію та вплив міжнародних норм права, а також двосторонніх договорів, існуючих до нападу рф на Україну. Найперше слід зазначити, що й Україна і росія є членами ООН, притому від початку створення цієї структури. У Преамбулі Статуту Організації об’єднаних Націй виголошена рішучість ООН позбавити прийдешні покоління нещасть війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, об’єднати наші сили для підтримання міжнародного миру та безпеки.
Читайте також: Оновлення судової системи. Чому участь міжнародних експертів у ключових відборах важлива?
Відповідні положення й принципи знайшли своє відображення в ст. 2. «Усі Члени вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не наражати на загрозу міжнародний мир та безпеку і справедливість. Усі Члени утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності, або політичної незалежності будь-якої держави, або будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об’єднаних Націй».
Практично тотожне значення щодо ідей миру й безпеки відображено й у Заключному Акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.), що був затверджений, у тому числі, й срср, правонаступницею якого проголосила себе рф.
Держави-учасниці ООН підтвердили свою мету – сприяти поліпшенню взаємовідносин між собою та створенню умов, за яких їхні народи зможуть жити в справжньому й тривалому мирі, вільному від будьякої загрози чи замаху на їхню безпеку; поважати територіальну цілісність, свободу й політичну незалежність одна одної.
Більше того, як вказується далі:
1. «Держави-учасниці утримуватимуться в своїх взаємовідносинах, а також у міжнародних відносинах загалом, від погрози силою (застосуванням сили) як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Статуту ООН та цією Декларацією. Жодна причина не може бути використана для виправдання порушення цього принципу.
2. Держави-учасниці визнають непорушними кордони одна одної, а також кордони всіх держав Європи, і тому утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-якого зазіхання на ці кордони. Відповідно, вони утримуватимуться від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення чи узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці.
3. Держави-учасниці поважатимуть територіальну цілісність кожної держави-учасниці. Відповідно, вони утримуватимуться від будь-яких дій, що суперечать цілям і принципам Статуту ООН і спрямовані проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема від будь-яких дій, що становлять загрозу або застосування сили».
Таким чином, два найважливіші міжнародні документи підтвердили пріоритет державного суверенітету – верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах, що означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження всіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території.
Зазначені пріоритети лягли, зрозуміло, і в основу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. «Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди, а також Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Територія України є неподільною і недоторканною».
Міждержавні угоди
До того ж, існує ще безліч угод – як двосторонніх, так і багатосторонні, – де питання державного суверенітету України, недоторканності її кодонів та інше викладено досить чітко, конкретно й однозначно. Так, ще у далекому 1990 р., а саме 19 листопада 1990 р. був укладений Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і російською радянською федеративною соціалістичною республікою за підписам Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука та голови державної думи ррфср б. єльцина. У статтях 1 та 6 цього Договору, відповідно, зазначено: ст. 1. «Високі Договірні Сторони визнають одна одну суверенними державами і зобов’язуються утримуватись від дій, що можуть завдати шкоди державному суверенітету іншої Сторони». Стаття 6 «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і російської радянської федеративної соціалістичної республіки в нині існуючих у межах срср кордонах.
Як вказувалося, цей договір укладено строком на десять років, а його чинність може бути автоматично продовжено на наступний десятирічний строк. Із набуттям чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та російською федерацією (Договір ратифіковано Законом № 13/98-ВР від 14.01.1998), Договір від 19 листопада 1990 р. припинив свою дію.
Разом із тим новий Договір від 14.01.1998 р., відповідно до ст. 39, підлягає ратифікації й набуває чинності в день обміну ратифікаційними грамотами, в тому числі, відповідно до його ст. 41, підлягає реєстрації в Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй, як того вимагає стаття 102 Статуту ООН, що дає можливість посилатися на нього у Генеральній Асамблеї, Раді Безпеки та Міжнародному Суді ООН.
Щодо принципових позицій Договору від 14.01.1998 р., то вони залишилися незмінними (як і в попередньому Договорі). А саме: «Високі Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2) та Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою (ст. 3).
Читайте також: «Вони ганьблять наше село», або Цькування суддів за радянськими методичками
При цьому слід зазначити, що відповідно до Закону «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією» № 2643-VIII від 6 грудня 2018 р., зважаючи на збройну агресію рф проти України, дію Договору від 14.01.1998 р. було припинено з 1 квітня 2019 р.
У той же час, якщо рухатися в хронологічному порядку, 8 грудня 1991 р. була підписана Україною, а 10 грудня цього ж року набула чинності «Угода про створення Співдружності Незалежних Держав», відповідно до якої республіка білорусь, російська федерація (ррфср), Україна визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих кордонів у рамках Співдружності (стаття 5).
Наступний міждержавний документ: «Угода між Україною і російською федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин» набрав чинності 23.06. 1992 р. після підписання у Дагомисі. Відповідно до її тексту «Сторони будуватимуть свої відносини як дружні держави». Далі зовсім поблюзнірськи, лицемірно та фарисейськи звучить фраза: «Усвідомлюючи реальність загрози з боку реваншистських антидемократичних сил як крайньо лівого, так і крайньо правого толку, Сторони заявляють про свою рішучість вжити всіх необхідних заходів для захисту конституційного ладу, прав і свобод громадян».
Трохи пізніше був затверджений Протокол № 643_054 від 03.09.1993 р. про врегулювання проблем чорноморського флоту. Відповідно до тексту Протоколу весь Чорноморський флот з усією його інфраструктурою в Криму використовується Росією та отримує російську символіку, при цьому російська сторона буде здійснювати відповідні розрахунки за ту половину чорноморського флоту, включаючи інфраструктуру, яка в силу попередніх домовленостей мала б відійти Україні.
Слід зазначити, що згаданий Протокол № 643_054 від 03.09.1993 р. входив до переліку так званих «Масандрівськіх угод» – міжнародних документів, укладених Україною та російською федерацією щодо врегулювання проблем поділу чорноморського флоту колишнього срср та утилізації ядерної зброї, що знаходилася на території України, які включали ще й наступні пункти:
– Основні принципи утилізації ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що дислоковані в Україні;
– Угода між урядом російської федерації та Урядом України про утилізацію ядерних боєзарядів;
Дивно, але тоді нікого з українських політиків достатньою мірою не насторожила заява віце-президента рф О. В. Руцького, озвучена в 1992 р.: «Здоровий глузд диктує, щоб Крим став частиною росії. Ті, хто підписав рішення 1954 року, були, мабуть, із похмілля або після сонячного удару» (О. В. Руцькой, Независимая газета[ru], 7 квітня 1992, стор. 1). А ще доповідь голови думської комісії Є. Амбарцумова «Як міжнародно визнаний законний правонаступник срср російська федерація в своїй зовнішній політиці повинна спиратися на доктрину, що проголошує весь геополітичний простір колишнього (радянського) союзу сферою своїх життєвих інтересів, і забезпечити розуміння і визнання світовим товариством особливих інтересів росії в цьому просторі. росії також належить домогтися від міжнародного співтовариства визнання її ролі політичного й військового гаранта стабільності на всьому просторі колишнього срср».
А вершиною всього стала заява лідера парламентської фракції «народна єдність» держдуми рф с. бабуріна «Або Україна знову возз’єднується з росією, або – війна». До всього, складається враження, що тодішні українські політики просто не знали як вирішити питання чорноморського флоту та Криму, не хотіли брати на себе відповідальність, тому передавали вирішення цього питання наступним поколінням.
Черговий документ «Договір між союзом радянських соціалістичних республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1991 року» був ратифікований Постановою ВР № 3624-XII від 18.11.1993 р. Відповідно до Протоколу до Договору між срср і США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Лісабон, 23 травня 1992 р.) республіка білорусь, Республіка Казахстан, російська федерація й Україна як держави – правонаступники колишнього союзу радянських соціалістичних республік у зв’язку з Договором приймають на себе зобов’язання колишнього срср за договором.
Слідом за цим 16.11.1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. Відповідно до ст. I «Кожна з держав-учасниць цього Договору, що володіє ядерною зброєю, зобов’язується не передавати будь-кому ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю чи вибуховими пристроями ні безпосередньо, ні посередньо…».
Основною ж метою даного Договору було обмеження розширення кола держав, що володіють ядерною зброєю. У зв’язку з цим неможливо відмовитися від досить переконливої думки про небажання ядерних держав, які мають на озброєні близько 22 тисяч боєголовок, здійснити скорочення свого ядерного потенціалу, який є не лише елементом стримування, а й способом впливу на неядерні держави.
Зазначена концепція знайшла своє відображення при спробі імплементації положень міжнародного договору про заборону ядерної зброї шляхом заборони розробки, випробування, зберігання, придбання, транспортування та використання ядерної зброї . Ще в 2017 р. цей договір підтримали 122 країни – члени ООН, а ратифікували лише 50. Жодна з країн, яка має ядерну зброю – Велика Британія, Китай, Франція, Індія, Ізраїль, північна корея, Пакистан, росія та США не підтримали угоду. До речі, Україна входить до чотирьох країн світу, що відмовилися від ядерної зброї, яка в них уже була. До цього переліку також входять Казахстан, Білорусь та Південноафриканська республіка.
Відповідно до ст. 1 договору «Кожна держава-учасниця зобов’язується ніколи і за жодних обставин не розробляти, не випробовувати, не виробляти, не виготовляти, не купувати іншим чином, не мати у володінні і не накопичувати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої».
Договір про кордони
Наступний документ Договір між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон був підписаний 28.01.2003 р. Згідно з його ст. 2 «Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та російською федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та російською федерацією (Додаток 2). Опис і карти державного кордону, які додаються до цього Договору, становлять його невід’ємну частину». Відповідно до ст. 6 «Цей Договір підлягає ратифікації і набуває чинності з дати обміну ратифікаційними грамотами».
«Україна і російська федерація, далі – Сторони, керуючись відносинами дружби і співробітництва між народами України і росії, братерськими зв’язками між ними, що склалися історично» – це не рядки з фантастичного роману – це преамбула до Договору між Україною та рф про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (ратифіковано Законом № 1682-IV від 20.04.2004 р.).
У силу ст. 1 Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і російської федерації. Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між Сторонами. На підтвердження своїх благих намірів у день підписання вказаного Договору Президенти України та рф виступили із спільною заявою в якій знову ж таки нагадали про братерські зв’язки між народами та спільне використання Азово-Керченської акваторії в інтересах двох держав (Спільна заява Президента України і президента російської федерації щодо Азовського моря і Керченської протоки Керч, 24 грудня 2003 р.). А вже через вісім років – 20.03.2012 р. була підписана Угода між Кабінетом Міністрів України та урядом рф про заходи щодо забезпечення безпеки мореплавства в Азовському морі та Керченській протоці, у ст. 1 якої зазначено «Забезпечення безпеки мореплавства в Азовському морі та Керченській протоці здійснюється відповідно до законодавства держав Сторін і цієї Угоди».
Наступна угода «Угода між Україною і російською федерацією про демаркацію українсько-російського державного кордону» була ратифікована Законом № 2466-VI від 08.07.2010 р. і є за великим рахунком інструментом під час виконання договору , на який вже було зазначено. Стаття 1 вказує на таке: «Сторони проведуть демаркацію українсько-російського державного кордону, встановленого Договором між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року».
Після трагічних подій 2014 р., пов’язаних з анексією Криму та частини Донецької і Луганської областей формат, зустрічей між Україною і рф почав зміщуватися в міжнародну площину.
Перший документ, який був ухвалений у рамках так званих Мінських угод – Протокол за підсумками консультацій учасників Тристоронньої контактної групи 5 вересня 2014 р.: послом Гайді Тальявіні (від ОБСЄ), другим Президентом України Леонідом Кучмою (від України), послом рф в Україні михайлом зурабовим (від росії). Крім цього, під Протоколом стоять підписи о. захарченка та і. плотницького, від так званих «очільників» «днр» і «лнр». Слід звернути увагу на те, що під цим та іншими аналогічними документами підписи захарченка та плотницького фігурують як автографи приватних осіб. Текст угоди не передбачає будь-якого визнання Донецької і Луганської «народних республік», а лише закріплює за підконтрольними проросійським бойовикам територіями двох областей «особливий статус» у складі України (Протокол про результати консультацій Тристоронньої контактної групи, Мінськ, 5 вересня 2014 р. Organization for Security and Co-operation in Europe 5 сентября 2014).
Протокол складається з 12 пунктів, основними з яких є: негайне припинення застосування зброї; негайне звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб; забезпечення проведення дострокових місцевих виборів на окремих територіях Донецької та Луганської областей; вивід незаконних збройних формувань, військової техніки, бойовиків та найманців з території України, прийняти програму економічного відродження Донбасу. Через два тижні, а саме 19 вересня 2014 р., за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно імплементації Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента росії володимира путіна був підписаний Меморандум про виконання положень Протоколу від 5 вересня 2014 р. Основні його положення полягають у наступному: спільне припинення застосування зброї; зупинення підрозділів і військових формувань сторін на лінії їхнього контакту за станом на 19 вересня 2014 року; заборона на застосування всіх різновидів зброї і ведення наступальних дій; протягом доби з моменту ухвалення цього Меморандуму відведення засобів ураження на відповідні відстані; заборона польотів бойової авіації; виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців із території України. Підписанти ті самі, що й у випадку з Протоколом.
Уже наступного року – 12 лютого 2015 президенти рф, України, Франції та канцлер Німеччини узгодили декларацію на підтримку «Комплексу заходів з виконання Мінських угод», в якій підтверджується повне дотримання суверенітету і територіальної цілісності України. При цьому всі четверо схвалюють цей документ і підтримують його реалізацію, але не беруть на себе жодних зобов’язань щодо виконання. Відповідно, сам «Комплекс заходів», підписаний особами, які не володіють повноваженнями, не має жодних правових наслідків.
На тлі позиції рф, що вона не є стороною конфлікту й може лише звертатися виключно із рекомендаціями та закликами, невизначеністю міжнародного статусу «днр» та «лнр» можна було з великою ймовірністю стверджувати про невиконання домовленостей, як згодом і сталося. Не допомогло й те, що відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН № S/RES/2202 від 17 лютого 2015 р. «Комплексу заходів» було надано характеру міжнародно-правового документа, обов’язкового для виконання конфліктуючими сторонами (Резолюція № S/RES/2202 (2015)).
Серед 13 пунктів вказаного «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод», крім повторюваних у попередніх документах, звертають на себе увагу відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту та проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів) («Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод» – повний офіційний текст домовленостей щодо Донбасу).
Таким чином ми маємо можливість спостерігати конкретний приклад того, як реальні дії політиків суперечать декларованим намірам. рф від самого початку не збиралася виконувати будь які мирні угоди, це усвідомлювали й лідери світової спільноти та вище політичне керівництво України. На тлі цього виникає абсолютно обґрунтоване запитання, чому, маючи розуміння того, що військовий напад рф на Україну неминучий, керівництво нашої держави не мобілізувало зусилля на побудову сильної професійної й добре оснащеної армії, чому не відбулися дії щодо формування в суспільстві національної ідеї стосовно необхідності захисту України, чому корумпована кланово-олігархічна економіка виявилася нездатною для задоволення потреб військового бюджету, чому агенти кремля та зрадники України посідають найвищі посади, в тому числі, у виконавчій, законодавчий та судовій владі.
За результатами зустрічі в Женеві 17.04.2014 представники України, США, Європейського Союзу і росії затвердили відповідну заяву. Всі сторони зустрічі зобов‘язалися утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій. Усі незаконні озброєні формування мали бути роззброєні; всі незаконно захоплені будівлі мають бути повернуті законним власникам; усі незаконно захоплені вулиці, площі та інші громадські місця в українських містах і містечках повинні були бути звільнені. В свою чергу Держсекретар США Джон Керрі попередив с. лаврова, що Вашингтон очікує відведення російських військ від українського кордону, а в разі відсутності прогресу в США не буде вибору, окрім як запровадити додаткові санкції проти росії («Женевська четвірка» домовилася про звільнення захоплених будівель в Україні. 17.04.2014 р.).
Нормандський формат
Уперше зустріч у чотиристоронньому форматі – Україна – Німеччина – Франція – росія, відбулася 6 червня 2014 року, в французському містечку Бенувіль, що в Нормандії. Наступна зустріч в такому ж форматі пройшла 16 –17 жовтня в Мілані. Після цього були зустрічі в Парижі 2 жовтня 2015 р. та Берліні 19 жовтня 2016 року. Пізніше, після майже трирічної перерви, у грудні в Парижі був проведений саміт за участі представників України, Франції, Німеччини та рф.
Заключний етап нормандського формату у зв’язку з відмовою рф брати участь у ньому, пройшов 11 жовтня у форматі, коли Емманюель Макрон разом з Ангелою Меркель по черзі провели переговори з президентом України Володимиром Зеленським та президентом російської федерації володимиром путіним (Саміт щодо Донбасу можуть замінити переговорами глав МЗС «нормандської четвірки». 14 жовтня 2021 р.). На жаль, зустрічі в нормандському форматі так і не увінчалися конкретними успіхами та не ознаменувалися якимись суттєвими домовленостями.
Висновки
Необхідно визнати, що в сучасних умовах норми міжнародного права, двосторонні та багатосторонні договори у випадку, коли їх учасником є держава агресор, країна, яка уособлює собою авторитарний режим і культивує імперські звички, як казав Отто фон Бісмарк, не варті того паперу, на якому написані. Відтак уроки історії полягають у тому, що люди не роблять висновків із тих же уроків історії.
Шкода, але ця знаменита фраза відомого англійського письменника Олдоса Леонарда Хакслі (1894–1963) має безпосереднє та негативне відношення до України. Давня історія взаємин нашої держави зі східним сусідом досить драматично для України описує результат такого роду «братської дружби». Такої думки дотримуються політики цілої низки європейських держав – Польщі, Чехії, Естонії, Литви, Латвії, які за першої ж можливості зробили максимум дій для якнайшвидшого віддалення від рф.
У зв’язку з цим зовсім не зрозуміло з огляду на що, завдяки чому, відповідно, до чого й чому з такою легкістю, всупереч інтересам тоді ще 50 мільйонного народу України наші лідери піддалися хитрощам, обману, шахрайству з боку рф. Адже і Кравчук, і Кучма були досить досвідченими політиками, які розуміли думки, таємні помисли та скриті бажання своїх колишніх однопартійців та колег.
На жаль, ці помисли ніколи не були чистими щодо України. Складається стійке розуміння того, що українській керівній еліті все це було давно й добре відомо. Трагедія полягає в тому, що лідери України не були готові створити економічно потужну та демократичну державу як потенційного члена ЄС та НАТО. Притому відсутність прагнення до створення такої держави знаходиться в декількох площинах: по-перше, виняткове домінування персональних цілей, у більшості випадків суто особиста нажива, користь та користолюбство. Вони перетворили політику на найрентабельніший бізнес, порівняно з яким навіть торгівля зброєю та наркотиками є «дитячою» розвагою.
По-друге, відсутність глибокого розуміння тих процесів, які відбуваються в державі. По-третє, відсутність елементарного патріотизму. Четверте, відсутність мінімальної спостережливості, логіки і небажання втілити в життя вже наявний досвід. Процес транзиту від авторитаризму до демократичного суспільства значно раніше й досить успішно пройшли Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія та низка інших держав.
Синергетичний ефект від перерахованого вище та ще й під впливом магнітного поля нашого східного сусіда і дозволили нам спостерігати цю сьогоднішню, м’яко кажучи, абсолютно нерадісну картину.
Джерело: Юридичний вісник України
