Трансплантація. Новації законодавця у цій сфері: перший погляд

Андрій Гель, кандидат юридичних наук, доцент Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Двадцять четвертого червня набрав чинності Закон України від 17.05. 2018 р. No 2427-VІІІ «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 17.05.2018 р.), який вступить у дію з 1 січня 2019 р. — одночасно з припиненням чинності нині діючим на теренах держави Законом України від 16.05.1999 р. No 1007-ХІV «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (далі — Закон від 16.05.1999 р.). Проте навіть побіжне ознайомлення з офіційним текстом Закону від 17.05.2018 р., на превеликий жаль, не додає оптимізму щодо так довго очікуваних суспільством сподівань про можливість кардинальних зрушень у сфері вітчизняної трансплантології вже в недалекому майбутньому.

Основні недоліки попереднього закону про трансплантацію та шляхи їх усунення

Загальновідомо, що однією з важливих умов ефективного виконання державою своїх функцій є досконалість законодавства, що регулює той чи інший напрямок її діяльності. Не виключення й діяльність у сфері охорони здоров’я та такий важливий її напрямок, як трансплантація анатомічних матеріалів людині. Протягом майже 20-ти минулих років базовим законодавчим актом у цій сфері залишається ще поки діючий (до 1.01.2019 р.) Закон від 16.05.1999р. Упродовж останнього десятиріччя на нагальну необхідність вдосконалення його норм неодноразово звертали увагу в своїх публікаціях науковці, практикуючі юристи, представники медичної спільноти та правозахисники, в тому числі й на шпальтах такого шанованого серед професійних юристів видання, як «Юридичний вісник України». В цьому контексті доцільно згадати останні публікації — О. Шклярської («Відторгнення, або яке майбутнє чекає транспланталогію в Україні?» (ЮВУ No 6-7, 10—23 лютого 2017 р.) та Я. Триньової («Біоетика: трансплантологія. Презумпція незгоди vs презумції згоди» (ЮВУ No 17—18, 2—15 травня 2015 р.). Дійсно, навряд чи кого можуть залишити байдужими до проблем у сфері трансплантації дані, які навела О. Шклярська: «Кожного дня в Україні, так і не дочекавшись на трансплантацію, вмирає дев’ятеро людей».

Нагадаємо читачу, які саме недоліки, що містяться в нормах Закону від 16.05.1999 р., на думку вчених та практиків найбільше перешкоджають значно ширшому та ефективнішому використанню в медичній практиці трансплантації як методу лікування. Діюче законодавство в залежності від виду донора передбачає два можливих варіанти трансплантації: а) донор — жива
особа; б) донор –померла особа (труп). У першому випадку згідно ст. 12 Закону від 16.05.1999 р. коло потенційних донорів чітко визначено законодавцем й обмежується виключно близькими родичами реципієнта (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця) та іншим із подружжя. Виключення передбачено законодавцем лише у випадках трансплантації анатомічних матеріалів, здатних до регенерації. Безперечно розглянута норма значно звужує коло потенційних донорів і зменшує шанси реципієнта на застосування трансплантації як методу лікування в межах України (хочу зауважити, що термін «потенційний донор» у тексті статті ми вживаємо в загальноприйнятому розумінні — «можливий, майбутній, вірогідний донор», оскільки не можемо погодитися із запропонованим законодавцем у ст. 1 уже нового Закону від 17.05.2018 р. терміном, який передбачає що «потенційний донор» — це виключно померла особа). Крім того, потрібно враховувати ще й такий важливий фактор, як обов’язкова наявність імунологічної сумісності між донором і реципієнтом, оскільки її відсутність унеможливлює застосування методу трансплантації. З огляду на викладене можна зробити логічний висновок, що основним шляхом для більш повного забезпечення потреби реципієнтів у донорських органах при застосуванні такого виду трансплантації (донор — жива особа) може стати лише розширення кола потенційних донорів — живих осіб шляхом зняття встановлених обмежень та внесення відповідних змін до вітчизняного законодавства (як це, до речі, має місце в законодавстві деяких зарубіжних країн).

Проте виключно за рахунок розширення кола потенційних донорів живих –осіб неможливо буде в повному обсязі забезпечити існуючий попит на анатомічні матеріали для трансплантації, адже за даними МОЗ України операцій із трансплантації потребує близько 5 000 пацієнтів на рік (О. Шклярська в своїй публікації наводить наступні дані про кількість пацієнтів, що потребують трансплантації: 2 000 — пересадки нирки, 1 500 — печінки і близько 1 000 — серця). Забезпечити такий обсяг попиту в донорських органах можливо лише за рахунок значно ширшого застосування іншого виду трансплантації — з використанням анатомічних матеріалів донора-трупа. І саме цьому виду трансплантації надається більша перевага в багатьох розвинутих країнах. Фактором, який не сприяє активному застосуванню цього виду трансплантації в Україні є закріплення у вітчизняному законодавстві принципу «презумпції незгоди». Зокрема ч. 1 ст. 16 Закону від 16.05.1999 р. містить норму наступного змісту «Кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали в померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників». Отже діюче законодавство передбачає процес обов’язкового отримання згоди близьких родичів чи інших осіб для вилучення анатомічних матеріалів у померлої особи, яка не залишила свого письмового волевиявлення з цього питання.
Проте процес отримання згоди від уповноважених осіб може бути настільки тривалим у часі, що унеможливить використання анатомічних матеріалів для трансплантації. Разом із тим у законодавстві багатьох країн закріплено принцип «презумпції згоди», сутність якого коротко полягає в тому, що якщо особа за життя не залишила жодних розпоряджень щодо своїх анатомічних матеріалів (згоди або незгоди), вона апріорі вважається такою, що не заперечує проти їх використання для трансплантації у випадку смерті, що значно спрощує процес вилучення анатомічних матеріалів у померлої людини та сприяє більш широкому застосуванню трансплантації як методу лікування. На думку багатьох науковців та практиків, саме запровадження принципу «презумпції згоди» у вітчизняне законодавство спроможне стати рушієм для подальшого та ефективного розвитку вітчизняної трансплантології.

Викладене свідчить що основною проблемою нормативного характеру в діючому законодавстві є штучне обмеження кола потенційних донорів — живих осіб та закріплення принципу «презумпції незгоди», що суттєво перешкоджає задоволенню потреб реципієнтів в анатомічних матеріалах для трансплантації і, відповідно, обмежує можливість застосування цього важливого, а іноді і єдиного можливого методу лікування.

Загальновідомо, що сьогодні в сфері трансплантології, крім проблем нормативного характеру, має місце й цілий ряд проблем іншого характеру, зокрема, організаційного, управлінського, матеріально-технічного тощо, проте їх розгляд не входить до предмету нашого дослідження, а тому залишимо їх фахівцям. Наразі ж проаналізуємо зміст основних норм Закону від 17.05.2018 р. та з’ясуємо в першу чергу, наскільки повно законодавцем були усунуті наведені нами вище недоліки нормативного характеру.

Донор — жива особа (за Законом від 17.05.2018 р.)

Загальні умови та порядок застосування трансплантації як методу лікування, а також умови та порядок вилучення анатомічних матеріалів у живих донорів (прижиттєве донорство) регламентуються статтями 13—15 Закону від 17.05.2018 р. Системний аналіз норм, закріплених у частинах 8, 9 ст. 13 та ч. 2 ст. 14 Закону від 17.05.2018 р. свідчить, що законодавець закріплює три види «прижиттєвого донорства» (назви яких ми наводимо дотримуючись термінології, застосованої законодавцем):

1. родинне донорство;
2. перехресне донорство;
3. донорство анатомічних матеріалів, здатних до регенерації (самовідтворення), в тому числі гемопоетичних стовбурових клітин, яке може здійснюватися живим донором, який не є близьким родичем або членом сім’ї реципієнта.

Почнемо з розгляду останнього. Сутність та порядок цього виду донорства достатньо повно й зрозуміло врегульовано нормами статтей 14,15 Закону від 17.05.2018 р. Проте цей вид донорства не є новацією законодавця, оскільки умови та порядок взяття в живого донора, який не є близьким родичем чи іншим із подружжя реципієнта, анатомічних матеріалів, здатних до регенерації (в тому числі й кісткового мозку) передбачено й нормами ст. 12—14 Закону від 16.05.1999 р.

Наступний вид — «перехресне донорство». Цей вид донорства є новацією законодавця, оскільки Закон від 16.05.1999 р. такого його виду не передбачав. Запровадження законодавцем цього нового виду донорства безперечно є позитивним кроком вперед до розв’язання існуючих проблем, оскільки дає можливість розширити коло потенційних живих донорів за рахунок осіб, які не належать до категорії близьких родичів та членів сім’ї. Проте запроваджуючи в законодавство цей новий, раніше невідомий йому (законодавству) термін — «перехресне донорство», законодавець, на жаль, обмежився лише тим, що в ст. 1 Закону від 17.05.2018 р., яка має назву «Визначення термінів» констатував наступне: «Перехресне донорство — обмін живими імунологічно сумісними донорами між реципієнтами», не розкривши повно і детально ані його сутності, ані його змісту. (До речі, доцільно зауважити, що разом із тим стаття 1 Закону від 17.05.2018 р. перевантажена цілою низкою розлогих та нечітких термінів, потреба в закріпленні більшості яких на рівні закону викликає обгрунтований сумнів). Не розкриває нам законодавець змісту терміну «перехресне донорство» й у ст. 14 Закону від 17.05.2018 р. («Вилучення анатомічних матеріалів у живих донорів (прижиттєве донорство)»). І лише в ч. 9 ст. 13 Закону від 17.05.2018 р. («Умови та порядок застосування трансплантації») законодавець згадує про «перехресне донорство» наступне: «У разі ухвалення консиліумом лікарів рішення про неможливість застосування трансплантації реципієнту від живого донора з числа його близьких родичів або членів сім’ї за результатами визначення імунологічної сумісності донора та реципієнта, консиліум може ухвалити рішення про застосування перехресного донорства. Перехресне донорство застосовується між реципієнтами, які включені до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. Порядок застосування перехресного донорства затверджується Кабінетом Міністрів України». Зі змісту цієї норми випливає, що перехресне донорство як вид трансплантації може бути застосований лише у випадку, коли відсутня імунологічна сумісність з реципієнтом у живого донора з числа близьких родичів чи членів сім’ї, а порядок його застосування визначається нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів України. Особисто в мене логічно виникає питання: чи можна вважати нормальним такий стан речей, коли підзаконним нормативним актом буде врегульовуватися порядок застосування правового інституту, зміст та сутність якого не розкриті й не закріплені на рівні закону? Відповідь буде однозначна — ні. Адже основне призначення підзаконних нормативно-правових актів — це забезпечення реалізації норм закону та їх деталізація, а не навпаки. Наведене свідчить про пряме ігнорування законодавцем основних правил нормотворення, що може призвести в подальшому до суттєвих проблем при тлумаченні та застосуванні відповідних норм. На мою думку, до вступу в дію Закону від 17.05.2018 р. цю ваду законодавцю обов’язково потрібно усунути.

Нарешті останній вид прижиттєвого донорства за Законом від 17.05.2018 р. — «родинне донорство». І знову таки, ігноруючи такі визначальні засади нормотворчості, як чіткість, ясність та однозначність нормативних приписів, законодавець, зазначаючи в ч. 2 ст. 14 Закону від 17.05.2018 р., що «вилучення анатомічних матеріалів у живого донора можливе в разі родинного донорства або перехресного донорства» та застосовуючи в тексті закону термін «родинне донорство» навіть не вважає за доцільне розкрити нам його зміст і, тим більше, визначити більш-менш зрозумілий перелік осіб, які можуть бути його суб’єктами. Більше того, законодавець навіть не включив цей термін до ст. 1 згадуваного закону, яка, як ми вже зазначали вище, має назву «Визначення термінів». Мабуть, вважав це зайвим. І лише аналіз змісту першого речення ч. 8 ст. 13 Закону від 17.05.2018 р. («У разі якщо живим донором є близький родич або член сім’ї реципієнта (родинне донорство)…») дозволяє нам дійти висновку, що для визначення суб’єктів цього виду донорства нам необхідно звернутися до закріпленого законодавцем у ст. 1 Закону від 17.05.2018 р. терміну «близькі родичі та члени сім’ї». За версією законодавця, «близькі родичі та члени сім’ї» — чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, в тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Наведений перелік потенційних донорів-живих осіб свідчить про занадто довільне тлумачення законодавцем цього терміну, адже, наприклад, з яких це пір опікуна та піклувальника можна вважати близькими родичами чи членами сім’ї? Навіть побіжний погляд на зміст цього терміну свідчить, що це якийсь дивний і не зовсім зрозумілий симбіоз норм, закріплених у частинах 1—2 ст. 2 Сімейного кодексу України (далі — СК України), визначають перелік учасників сімейних відносин, які регулює СК України та першому абзаці ч. 2 ст. 3 цього кодексу закріплює наступне визначення сім’ї: «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки». Крім того, до цього переліку законодавець додав ще опікуна,
піклувальника та «у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі». Не буде зайвим нагадати, що СК України призначений для регулювання майнових та особистих немайнових відносин між подружжям, а також між іншими членами сім’ї. Таке визначення змісту цього терміну запропоноване законодавцем не витримує жодної критики, тим більше, що запропонований перелік не можна вважати ані чітко визначеним і зрозумілим, ані вичерпним, що створює суттєву загрозу для можливих зловживань та корупції в цій важливій сфері діяльності.

Зрозуміло, що законодавець намагався своїми діями досягнути суспільно-корисної мети — розширити коло потенційних «родинних донорів», проте обрав для цього хибний шлях. Адже достатньо було лише розширити перелік осіб, визначений у ст. 12 Закону від 16.05.1999 р. з дотриманням вимог щодо чіткості та визначеності змісту правової норми. Не можу також не звернути увагу на досить дивний, як на мене, факт — із діючого переліку «родинних донорів» законодавець чомусь вирішив виключити дядька, тітку, племінника та племінницю, натомість додав прадіда, прабабку, правнука та правнучку. Особисто для мене логіка дій законодавця залишається повною загадкою. Можна лише припустити, що, знову-таки, законодавець виходив виключно зі змісту норм СК України, оскільки ч. 4 ст. 2 СК України встановлює наступне: «Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням». Хоча й це не можна вважати достатньо логічним та обгрунтованим поясненням дій законодавця.

На мою думку, така невизначеність Закону від 17.05.2018 р. в частині врегулювання змісту поняття «родинне донорство», а також відсутність чіткого та зрозумілого переліку потенційних донорів із числа близьких родичів та членів сім’ї реципієнта, може призвести й до більш тяжких наслідків — взагалі унеможливити застосування такого виду донорства після вступу закону в дію (з 1.01.2019 р.) та призвести до колапсу в сфері трансплантації.

До інших новацій законодавця в сфері «прижиттєвого донорства» можна віднести розширення переліку живих осіб, в яких забороняється вилучення анатомічних матеріалів — до нього додатково включені ще й іноземці та особи без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також вагітні. До речі, використовуючи в Законі від 17.05.2018 р. термін «прижиттєве донорство» (який, до слова, раніше на нормативному рівні у вітчизняному законодавстві не застосовувався) законодавець, знову таки, вирішив залишити загадкою для правозастосовувача його зміст.

Посмертне донорство (за Законом від 17.05.2018 р.)

Аналіз норм, закріплених у статтях 16—17 Закону від 17.05.2018 р., свідчить, що законодавець так і не звернув належної уваги на чисельні пропозиції науковців, практиків та правозахисників щодо доцільності запровадження у вітчизняне законодавство принципу «презумпції згоди», оскільки на нормативному рівні законодавець, знову-таки, закріплює виключно принцип «презумпції незгоди», на основних недоліках якого ми вже зупинялися вище.

Як прогресивні новації при застосуванні цього виду донорства сфері можна розглядати хіба що запровадження законодавцем інституту «повноважного представника», можливість внесення за бажанням особи відповідних відомостей (про надання згоди або незгоди) до деяких її особистих документів та визначення на рівні закону переліку померлих, осіб в яких забороняється вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та виготовлення біоімплантатів. Проте, на жаль, ці новації аж ніяк не спроможні кардинально вплинути на вирішення головної проблеми, яка на сьогодні існує у сфері трансплантації — забезпечення реципієнтів необхідною кількістю анатомічних матеріалів, і в першу чергу такими органами, як нирки, серце та печінка. На нашу думку, в існуючих вітчизняних реаліях лише за рахунок використання для трансплантації анатомічних матеріалів померлих осіб можливо вирішити цю нагальну проблему, проте найбільш оптимальний і ефективний шлях її вирішення був уже вкотре просто проігнорований законодавцем з незрозумілих причин.

Права реципієнта (за Законом від 17.05.2018 р.)

Ряд певних зауважень викликає редакція другого речення ч. 4 ст. 13 Закону від 17.05.2018 р., яка встановлює наступне: «У разі, якщо реципієнт не досяг 14-річного віку або визнаний в установленому законом порядку недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об’єктивно поінформованих його батьків або інших законних представників. Стосовно реципієнтів віком від 14 років чи визнаних в установленому законом порядку обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою цих об’єктивно поінформованих осіб». Нагадаємо читачу, що стосовно останньої категорії осіб поки ще діюча на сьогодні норма ч. 3 ст. 6 Закону від 16.05.1999 р. встановлює вимогу наступного змісту: «Щодо осіб віком від 14 до 18 років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих реципієнтів, об’єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників». Отже, на відміну від діючої на сьогодні редакції ч. 3 ст. 6 Закону від 16.05.1999 р. законодавець у майбутньому позбавляє батьків, піклувальників чи інших законних представників неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років та законних представників осіб, визнаних обмежено дієздатними, їх законного права надавати згоду на застосування до їх дитини або підопічного операції з трансплантації. Фактично законодавець ставить знак тотожності між здатністю (спроможністю) самостійно приймати рішення про надання інформованої згоди на медичне втручання (трансплантацію) повнолітньої дієздатної особи та неповнолітньої або навіть обмежено дієздатної фізичної особи, що виглядає, м’яко кажучи, дуже дивним. Згадаємо, що право фізичної особи на медичну допомогу, яке включає в себе й право надання згоди на її надання (медичне втручання) належить до особистих немайнових прав фізичної особи (ст. 284 ЦК України). Відповідно до вимог ч. 1 ст. 272 ЦК України (Здійснення особистих немайнових прав) фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, а в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Крім того, відповідно до ч. 2 цієї ж статті фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. Мені можуть заперечити, що згідно ч.3 ст. 284 ЦК України (Право на медичну допомогу) та ч. 1 ст. 43 Закону України «Основ законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи) фізична особа набуває права надавати згоду на медичне втручання з досягненням 14–річного віку. Це дійсно так, але мова йде про згоду об’єктивно інформованого (відповідно до вимог ст. 39 Основ) пацієнта. Проте при цьому ми чомусь завжди забуваємо про колізію, яка на сьогодні існує в законодавстві: відповідно до ч. 1 ст. 285 ЦК України (Право на інформацію про стан здоров’я) та ч. 1 ст. 39 Основ (Обов’язок надання медичної інформації) отримати повну та достовірну інформацію про стан здоров’я має право виключно повнолітня фізична особа, а в усіх інших випадках таку інформацію — щодо дитини або підопічного мають право отримувати батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник.

Отже, інформацію для прийняття рішення будуть отримувати батьки, а приймати рішення: їх діти? Та навіть і не потрібно вдаватися до глибокого аналізу змісту юридичних норм, щоб дати відповідь на просте питання — а чи спроможна дитина віком 14, 15 або навіть 16 років, чи людина, яка внаслідок наявності певних психічних відхилень визнана обмежено дієздатною, одноособово прийняти правильне й виважене рішення про доцільність застосування до неї методу трансплантації? Відповідь буде однозначна — ні. Уявіть собі, якою буде реакція батьків неповнолітніх реципієнтів на такі новації законодавця! Я чомусь переконаний, що раніше чи пізніше законодавець вимушений буде повернутися до діючої на сьогодні редакції норми в розглядуваній частині. Тим більше, що підхід до законодавчого врегулювання порядку надання інформованої згоди на медичне втручання повинен бути диференційований — з урахуванням виду медичного втручання та ступеня вірогідної небезпеки для здоров’я пацієнта. Адже невипадково, наприклад, законодавець у Законі України «Про лікарські засоби» встановив вимогу про необхідність отримання письмової згоди і неповнолітнього добровольця, і його батьків для проведення клінічних випробувань лікарських засобів. На мою думку, законодавцю було б доцільно повернути батькам та іншим законним представникам неповнолітніх та обмежено дієздатних осіб право надавати згоду на проведення трансплантації їх дітям та підопічним.

Декілька слів потрібно сказати і про норму наступного змісту, яка закріплена в ч. 5 ст.13 Закону від 17.05.2018 р.: «У разі якщо реципієнт перебуває у невідкладному стані, який становить пряму та невідворотну загрозу його життю, медична допомога із застосуванням трансплантації надається без згоди реципієнта, його батьків або інших законних представників». Ця норма є майже дослівним відтворенням діючої норми ч. 4 ст. 6 Закону від 16.05.1999 р., яка передбачає наступне: «У невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна». Доцільно зауважити, що обидві наведені норми (і стара, і нова) в такій редакції: по-перше, обмежують особисті немайнові права реципієнта та його батьків (законних представників) у частині права на надання згоди на медичне втручання, а по-друге, прямо суперечать вимогам, які законодавець закріпив у ч. 2 ст. 43 Основ (Згода на медичне втручання). Процитуємо цю норму: «Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників».

Отже, законодавець прямо визначає, що здійснення медичного втручання без отримання згоди
відповідного суб’єкта можливо лише за наявності двох необхідних умов: а) наявність прямої загрози життю пацієнта; б) відсутність з об’єктивних причин можливості таку згоду отримати. Саме таку редакцію, на мою думку, і повинен був використати законодавець при конструюванні норми, закріпленої у ч. 5 ст. 13 Закону від 17.05.2018 р. На мою думку, не дуже коректними виглядають норми спеціального медичного законодавства, які прямо суперечать вимогам Основ — основоположного законодавчого акту, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, і є по суті нічим іншим, як «конституцією медичного працівника».

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути