У чому полягає основна змістовна характеристика кримінального законодавства — в «ultima ratio» чи в «quid pro quo»: необхідність розуміння

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Сучасні демократичні процеси, становлення інститутів громадянського суспільства, прагнення до ширшого залучення громадян до соціально-політичного життя потребують формування збалансованих зустрічних контактів між приватними та публічними (громадськими) інтересами, взаємодії індивідуальних (персональних) та колективних (групових) інтересів. У зв’язку з цим сьогодення породжує додатковий інтерес до всіх складних процесів, які проходять у пуб- лічній та приватній сферах, заходах щодо їх подальшого розвитку, впорядкування, удосконалення, в тому числі й необхідності їх якісної нормативно-правової регламентації. Причому, і це важливо підкреслити, правові «важелі» не тільки необхідні для так званого внутрішнього регламентування процесів, які відбуваються в цих сферах.

І в стародавньому Римі також…

Такі правові «важелі» певним чином мають і суто «зовнішній» характер, коли вони вже «самі» набувають «публічного» чи «приватного» характеру. У свою чергу від якісного розуміння особливостей публічної та приватної сфери, правових зовнішніх та внутрішніх «можливостей», які регламентують їх діяльність, багато в чому залежить подальша нормалізація багатьох форм людського існування, розвиток громадянського суспільства, зміцнення державності. При цьому важливо підкреслити, що під час проведення такого аналізу в цілому чи в окремих напрямках важливим є не шукати «суперечностей» чи «неузгодженостей» між цими публічними або приватними правовими «важелями», позаяк, як вище зазначалося, вони в загальному розумінні мають узгоджене спільне завдання. Саме в зв’язку з цим виділення в системній структурі законодавства двох великих груп — публічного та приватного законодавства — отримало своє закріплення ще в стародавньому Римі. Так, був період, коли на наших теренах, в основному в зв’язку із загальної ліквіда- цією на загальнодержавному рівні інституту приватної власності, розподіл на публічне та приватне законодавство був припинений, але з урахуванням принципових змін, які в останні десятиліття відбуваються, так званий статус галузей цього законодавства був відновлений. При цьому ще раз підкреслимо, що галузі публічного та приватного законодавства, безумовно, мають певні особливості, які потребують свого виокремлення, але вони не носять, умовно кажучи, «антагоністичного» характеру. Вони взагалі, на мою думку, мають не стільки ієрархічні, субординацій- ні зв’язки, скільки координаційні, які повинні «створювати» системний вплив на суспільні процеси, що відбуваються. Саме з урахуванням таких думок автор і прагнув викласти матеріал цієї публікації, при чому основні аргументи буде «побудовано» на аналізі кримінального законодавства (Jus), в основі якого будуть досліджуватися положення кримінального права (lex), звертаючи при цьому увагу саме на особливості публічності кримінального законодавства.

Деякі попередні зауваження

Почати варто з того, що зазначити: публічний та приватний характер суспільного життя відіграє багато в чому основну роль в удосконаленні функціонування держави, подальшого розвитку суспільства, забезпечення процесів самовизначення особи. Але потрібно розуміти, що практично завжди, а особливо під час складних реформаторських процесів, публічні та приватні аспекти можуть соціально трансформуватися, що в свою чергу дедалі більше потребує поряд із загальним і їх роздільного дослідження. Тому, говорячи вже детальніше про публічну сферу, можна погодитися, що до неї відноситься така сукупність галузей та інститутів соціального життя, в якій на основі раціональних аргументів плануються та вирішуються (обговорюються) значимі для суспільства питання, встановлюються єдині правила поведінки, формується громадська думка тощо (др. Хабермас Юрген, др. Арендт Ханна). Публічна сфера у всіх своїх проявах багато в чому, якщо відокремити її від приватної сфери, виступає як відображення «оприлюдненого» соціального «простору», а в сучасних умовах, що важливо додати, ми станемо свідками створення електронного соціального простору й певною мірою віртуальної публічної сфери, де відбуваються вже свої соціальні процеси.

У цілому визначають два основні критерії, які в дещо «спрощеному» варіанті виокремлюють цю сферу та дають можливість відділити її від приватної сфери. По-перше, це те, що процеси, події, вчинки в публічній сфері відкриті, оприлюднені, а це в свою чергу протиставляється тому, що в соціальному плані є «прихована» або видалена з поля суспільного «зору» сфера і що тим самим в свою чергу створює вже «приватне». По-друге, те, що є колективним, впливає на інтереси колективу (колективні інтереси), на противагу індивідуальному (приватному) (Джефф Вайнтрауб).

Окремо важливо відзначити, що коли йдеться про публічну сферу, то її головною складовою, фундаментом, основою виступає держава. Саме держава на основі первісного суспільного договору між «своїми» державними структурами та людьми, які готові з такими структурами «домовлятися», об’єднує таких людей для спільної відкритої праці за досягнення спільних вигідних суспільних результатів. Держава, якою б вона не була — первісною, античною, середньовічною, початково-буржуазною або сучасною, — це завжди «запрошення» (в ідеалі) групою людей, які знаходяться у владних структурах, інших людських спільнот (груп) для спільного здійснення організації такого типу суспільного життя, який детермінується політичним устроєм та економічною моделлю певної країни.

Але в кожній державі поруч із суто державними, владними структурами різного рівня існують (повинні існувати) інститути громадянського суспільства: недержавні об’єднання, союзи, асоціації тощо, які не лише відіграють важливу роль саме в суспільному житті, але й, певною мірою, виступають (повинні вис тупати) противагою державної влади, фактором, який покликаний обмежувати державне «свавілля». Кажучи про ці зрозумілі положення, водночас, і це необхідно підкреслити, ніколи не слід розділяти в своєму функціонуванні державу і громадянське суспільство. Оскільки «відокремлене» чи так зване «самостійне» громадянське суспільство дуже часто не в змозі вийти за межі суто приватних інтересів, об’єднати їх із публічними, загальнонаціональними інтересами. У свою чергу реалізація намірів публічної влади за їх об’єктивного характеру та необхідної обґрунтованості, повинна також мати необхідну підтримку з боку громадянських ініціатив, діяльності громадських організацій тощо. Це складний багаторічний процес, особливо в державах перехідного періоду, але при цьому завжди потрібно розуміти його сутність, в основі якої знаходиться необхідність обов’язкового встановлення та врахування змісту інтересів, а саме того, який основний характер у них закладено — публічний чи приватний? Ці попередні зауваження створюють необхідну «передмову» для подальшого аналізу публічних та приватних галузей законодавства.

Публічне і приватне законодавство: загальні положення

Починаючи із зовсім загальних положень, слід підкреслити, що основною змістовною ознакою, яка дозволяє розмежувати публічне та приватне законодавство, з урахуванням викладених вище положень виступає так звана межа втручання держави в сферу інтересів громадян та їх об’єднань. Більш конкретний аналіз цього дає змогу вважати, що такими основними критеріями класифікації правових норм на норми (статті) публічного та приватного законодавства виступають зміст і характер інтересів, які є основними для держави в цілому, державних структур, громадських організацій, об’єднань громадян, населення, його переважної частини, основних груп соціальної стратифікації, окремих громадян, дотримання й реалізація яких здійснюються завдяки правовій регламентації. Такий апробований підхід дозволяє дійти висновку, що нормами публічного законодавства є такі, які встановлюють (закріплюють) загальнозначимі або публічні інтереси, закріплюють та охороняють функціонування держави й розвиток суспільства.

Водночас приватне законодавство — це впорядкована система правових норм, які регламентують встановлення та реалізацію відносин приватних осіб. Ще майже дві тисячі років тому з цього приводу відомий римський юрист Доміцій Ульпіан (лат. Domitius Ulpianus, 170—228 рр. від Різдва Христова) вважав, що «є те, яке належить до стану держави, і приватне, яке відноситься до користі окремих осіб». Саме таке основне змістовне розмежування, з тими чи іншими модифікаціями, використовується й сьогодні для певного поділу цих груп галузей законодавства, тобто приватне право в основному регламентує область свободи й приватної ініціативи, а публічне — сферу влади й підпорядкування. Приватне право складається, як відомо, з галузей цивільного, підприємницького, сімейно-шлюбного та іншого законодавства, а публічне — з галузей конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального законодавства тощо. Важливо підкреслити, що основною зі сторін публічно-правових відносин, що виникають, виступає держава, яка за допомогою наявних владних повноважень через відповідні структури забезпечує підпорядкування «собі» інших суб’єктів таких правовідносин. Саме тому, на відміну від норм приватного права, норми публічного права, умови їх реалізації тощо не може бути змінено за будь-якою згодою приватних осіб. Необхідно звернути увагу на цю важливу правову умову, яку в подальшому буде розвинуто.

Водночас, приватне законодавство акумулює в собі сукупність галузей законодавства, пов’язаних із задоволенням приватних інтересів, надає необхідну правову регламентацію проявам самостійності й ініціативи індивідуальних власників та об’єднань у їх майновій діяльності і в особистих відносинах (цивільне, сімейне, частково трудове право) тощо.

Для публічного законодавства характерними є наступні ознаки: орієнтація на задоволення публічних інтересів, одностороннє волевиявлення, субординація суб’єктів і правових актів, переважання імперативних норм, пряме застосування санкцій тощо. Натомість, для приватного законодавства характерним є вільне двостороннє волевиявлення, орієнтація на задоволення приватних інтересів, використання договірної форми регулювання, рівність сторін, переважання диспозитивних норм, самостійна відповідальність за своїми зобов’язаннями тощо.

А зараз декілька важливих уточнюючих зауважень, на які потрібно звернути спеціальну увагу. Так, розподіл законодавства на публічне та приватне не означає, що, діючи в єдиній системі законодавства, вони ніяк не «пов’язані» між собою. Важливо враховувати, що публічне законодавство не може існувати поза приватним і навпаки. Тому є достатня кількість загальних нормативно-правових актів, які об’єднують у собі норми публічних та приватних галузей законодавства або діяльність конкретної сфери правового, як правило, регламентування нормами публічного та приватного законодавства. Наприклад, шлюбно-сімейна сфера регулюється нормами приватного законодавства, які визначають засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права й обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів (ч. 1 ст. 1 Сімейного кодексу України). Водночас, коли йдеться про питання розірвання шлюбу, стягнення аліментів, то такі норми вже мають певною мірою публічний характер. Також необхідно враховувати, що, наприклад, держава або відповідні державні структури можуть бути не тільки суб’єктами публічних, але й приватних правовідносин, коли вони, зокрема, виступають як суб’єкти приватних відносин.

Також слід обов’язково враховувати, що незважаючи на всі такі «спільні» обставини, які «об’єднують» ці групи законодавства, їх зміст має суто «персоніфікований» характер і жодні обставини не повинні будь-яким чином змішувати та нівелювати цю принципову ознаку.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути