Connect with us

Думка експерта

У ВР хочуть легалізувати можливість приховувати банкрутство

В Україні планують запровадити механізм приховування загрози неплатоспроможності. Такий висновок зробив суддя Вищого господарського суду України у відставці, радник, адвокат ADER HABER Law Firm Олександр УДОВИЧЕНКО, коментуючи наміри парламенту внести зміни до Кодексу України з процедур банкрутства, які стосуються запровадження тимчасових механізмів на період дії карантину.

На думку експерта, продовження на 90 днів після завершення карантину строку, в який боржник має повідомити суд про настання неплатоспроможності, призведе до того, що недобросовісні боржники будуть приховувати своє банкрутство.

«Звернення з такою заявою боржника до суду навіть не вимагає від боржника додаткових витрат, отже доцільність запропонованого нововведення досить сумнівна, а наслідки його реалізації будуть негативні як для кредитора, так і для самого боржника», – запевнив адвокат.

Також, за словами Олександра Удовиченка, за умови подовження строків процедур банкрутства на час кризи, сам факт відкриття нової справи не несе для боржника загрози ліквідації. Водночас, введення зовнішнього нагляду з боку арбітражного керуючого та судового контролю дає більше запобіжників від зловживань.

«Як ми всі спостерігали у минулі роки, зловживання з боку боржників мораторієм та іншими преференціями мало місце значно частіше, ніж зловживання кредиторів», – сказав він.

Мораторій на відкриття нових проваджень, як вважає О. Удовиченко, варто було запровадити ще на початку пандемії та карантину.

«Ці поправки нагадують ситуацію із запровадженням блокпостів для вимірювання температури на в’їзді до Києва : спочатку до України запустили без будь-якого контролю та карантину сотні тисяч людей із Європи, де вже була пандемія, а через місяць створили кілометрові пробки на в’їзді до Києва, вимірюючи температуру», – додав він.

Тому суддя припускає, що на цьому етапі розробки змін до Кодексу превалює політична доцільність над бажанням професійно удосконалити законодавство.

«Можливо, що такі зміни у парламенті намагаються «просунути» власники одного або декількох  великих підприємств. Поцікавтеся, хто автори законопроекту з числа депутатів. Там може бути відповідь», – резюмував експерт.

Думка експерта

Автоцивілка потребує нової законодавчої бази

У січні 2005 р. набув чинності закон «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Він визначив правила, за якими автоцивілка працює і зараз. Згідно з вимогами закону, кожен автовласник зобов’язаний мати поліс ОСЦПВ.

Укладати договори ОСЦПВ в Україні мають право лише ті страхові компанії, що входять до Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ). Зараз налічується 48 таких компаній.

Потреба в автоцивілці

Про автоцивілку або обов’язковий поліс автоцивільної відповідальності (ОСЦПВ) знають усі автовласники.

На дорогах України щорічно стається понад 200 тис. ДТП, в яких травмуються понад 30 тис. та гинуть майже 3,5 тис. людей. У кожному випадку ДТП винуватець має компенсувати постраждалому шкоду, яку він спричинив майну (автівці, багажу), життю або здоров’ю постраждалих. Звичайно, не кожен винуватець ДТП може це зробити з власної кишені – водії із стажем ще пам’ятають ті часи, коли в таких випадках винні в аварії були змушені продавати житло чи влазити в борги.

ОСЦПВ покликане вирішити таку проблему. Закон покладає відшкодування збитків постраждалим на страхові компанії, з якими винуватець ДТП уклав договір страхування відповідальності власника транспортного засобу. Поліс ОСЦПВ захищає інтереси всіх учасників дорожнього руху – водіїв та пасажирів, пішоходів, велосипедистів тощо.

ОСЦПВ стає в нагоді навіть у таких випадках, коли, скажімо, вантажівка в’їхала у вітрину кафе чи ресторану, торговельного центру, придорожнього будинку. Покриття збитків у такому випадку також бере на себе страхова компанія винуватця.

За даними МТСБУ, в першому півріччі 2020 р. було укладено понад 4 млн. договорів ОСЦПВ. Сума страхових платежів сягнула 2,9 млрд. грн. За цей період страховиками було врегульовано понад 67,8 тис. вимог постраждалих в ДТП, а сума виплат за ними склала майже 1,3 млрд. грн.

ОСЦПВ, каско чи «Зелена картка»?

Інколи автовласники не бачать різниці між цими двома видами автострахування: ОСЦПВ та каско.

«Автоцивілка покриває відповідальність перед третіми особами, якщо ви спричинили ДТП, а за допомогою каско автовласник може убезпечити від ризиків власну машину, незалежно від того, хто є винуватцем аварії та взагалі ДТП без іншого учасника», – пояснює Вячеслав Черняховський, генеральний директор Асоціації «Страховий бізнес». Також поліс каско (в залежності від умов договору) може покривати такі ризики, як викрадення транспортного засобу чи пошкодження в результаті стихійного лиха або навіть падіння бурульок.

Ще одна з принципових відмінностей полягає в тому, що поліс ОСЦПВ є обов’язковим для автовласника, а страхування каско є добровільним.

Розмір страхового платежу за автоцивілкою визначається законодавчими та нормативними документами, а за каско – умовами договору зі страховою компанією.

В Україні є поліси ОСЦПВ, які діють винятково на території країни. Якщо ж українські автовласники планують виїхати за її межі, вони мають укласти договір міжнародного страхування «Зелена картка». Зараз наявність таких договорів перевіряється в автоматичному режимі у кожного, хто прямує на автівці за кордон.

Чому не варто економити

Попри те, що обов’язкова наявність полісу автоцивілки передбачена законом, трапляються водії, які нехтують його вимогами і свідомо ухиляються від укладання договору ОСЦПВ. Є й такі, хто просто забуває укласти чи переукласти договір і може не згадувати про нього аж до зустрічі з поліцією.

Тим більше, що поліція поки не має права зупиняти транспортний засіб лише, щоб перевірити саме наявність автоцивілки. Але обов’язково робить це при оформленні ДТП чи у випадку порушення правил дорожнього руху. І отут автовласник одразу відчує, що має проблеми.

Вячеслав Черняховський нагадав, що про автоцивілку варто подумати ще до реєстрації машини. І укласти договір необхідно не пізніше, ніж за 10 днів після її придбання. Після цього відсутність ОСЦПВ дає правоохоронцям підставу виписати штраф. Сьогодні його розмір складає 425 грн.

Втім це не найбільша проблема, яка може спіткати автовласника, що не має чинного полісу ОСЦПВ. Якщо під час ДТП з’ясується, що його винуватець «зекономив» на обов’язковій страховці чи має поліс із простроченим терміном дії, йому окрім штрафу доведеться ще й власним коштом компенсувати завдані збитки. А вони можуть сягати досить значних сум: середній розмір виплати, за даними першого півріччя 2020 р., становить майже 19 тис. грн., а в багатьох випадків перевищує навіть 100 тис. грн.

Сьогодні в Україні розглядається питання запровадження автоматичного контролю за наявністю у водіїв ОСЦПВ. У такому разі поліції навіть не доведеться зупиняти їх для оформлення штрафних санкцій. Автоматична процедура перевірки змусить усіх автовласників поважати закон.

Електронні поліси набувають популярності

Укласти договір ОСЦПВ зараз можна як у звичному паперовому вигляді, так і в електронному.

Для укладання електронного договору достатньо увійти на офіційний сайт страховика ОСЦПВ, самостійно внести дані щодо транспортного засобу страхувальника, місця його реєстрації, водійського стажу, наявності чи відсутності страхових випадків тощо та в автоматичному режимі прорахувати вартість автоцивілки.

Обидва формати полісу мають однакову юридичну силу, але якщо водієві спокійніше мати при собі «папірець», візуальну форму електронного полісу, яка надходить після укладання договору на електронну пошту страхувальника, її можна роздрукувати.

Поліція ж зараз здебільшого перевіряє наявність та чинність полісу з планшетів, шляхом запиту до бази даних МТСБУ.

Генеральний директор МТСБУ Володимир Шевченко розповів про те, що під час карантину особливого значення набули саме електронні сервіси, які працюють в ОСЦПВ: «Ситуація, пов’язана з пандемією та її наслідками, мотивувала нас ще більше сфокусуватись на подальшому впровадженні діджитальних інновацій». Також він нагадав, що водії можуть скористатись не лише електронним полісом, але й електронним європротоколом – при оформленні тих ДТП, що підпадають під умови врегулювання за європротоколом.

За інформацією керівника МТСБУ, страховики ОСЦПВ за 8 міс. поточного року уклали 1,95 млн. електронних договорів. Це на 208% більше, ніж за той самий період 2019 р., кожен третій договір укладається саме в електронному вигляді.

Хто відшкодовує і в які терміни

Збитки, заподіяні життю, здоров’ю та майну потерпілих у ДТП, відшкодовує страхова компанія винуватця аварії. Якщо ж винуватцями є водії двох чи більше транспортних засобів, виплату у відповідних пропорціях зроблять компанії всіх винуватців.

В МТСБУ нагадують про необхідність невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів повідомити страхову компанію (як винуватця, так і власну) про ДТП, подати заяву на відшкодування та всі документи, що мають додаватись до неї.

Декілька років тому в Україні запрацювала система прямого врегулювання збитків (ПВЗ). У цьому випадку потерпілий звертається до своєї страхової компанії, і вона покриває завдані йому збитки (обидва учасники ДТП повинні мати поліс страхових компаній, що беруть участь в системі добровільного прямого врегулювання).

«Перевага прямого врегулювання полягає в тому, що страхова компанія працює зі своїм клієнтом і тому зацікавлена надати йому якісний сервіс та швидко зробити виплату», – поділився Вячеслав Черняховський. На підтвердження цього Володимир Шевченко зауважує, що середній строк врегулювання в межах ПВЗ – 43 дні, тоді як загальний – 77 днів.

Є спрощений шлях оформлення ДТП – європротокол. Щоправда, його оформлення можливе лише у випадках, коли в ДТП нема травмованих, транспортним засобам завдані невеликі пошкодження, а учасники ДТП не мають ознак алкогольного чи наркотичного сп’яніння.

Згідно закону «Про ОСЦПВ», страхова компанія має розрахуватися з потерпілим впродовж 90 днів після подання заяви на виплату. Важливий момент – строк починає відлічуватись не з дати ДТП, а з дати надання страховику заяви на відшкодування та всіх необхідних документів.

Вячеслав Черняховський нагадав, що страхова сума (максимальний розмір виплати) за європротоколом – 50 тис. грн. У всіх інших випадках страхова сума за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих, становить 260 тис. грн. на одного потерпілого, а за шкоду, завдану майну потерпілих, – 130 тис. грн. на одного потерпілого (але не більше 650 тис. грн. на одну страхову подію).

«Ми повинні прийти до того, щоб страхові суми поетапно наблизились до європейських стандартів, де вони дорівнюють мільйонам євро», – зазначає Володимир Шевченко і додає, що для цього необхідно, щоб було прийняте нове законодавство з ОСЦПВ.

Коли відшкодування сплачує МТСБУ

У певних випадах, згідно закону, відшкодовує збитки не страховик ОСЦПВ, а МТСБУ, до якого постраждалий і має звернутись із заявою:

  • якщо винуватець ДТП не мав чинного полісу ОСЦПВ;
  • якщо винуватець зник з місця ДТП і при цьому завдано шкоду життю або здоров’ю людей. У такому випадку Бюро зробить виплату тільки за шкоду життю і здоров’ю водія і пасажирів в постраждалому транспортному засобі або життю і здоров’ю пішоходів, але не за ремонт автівки (якщо винуватець не буде знайдений);
  • винуватець належить до пільгової категорії: інваліди 1 групи, учасники бойових дій;
  • ДТП спричинене автівкою, якою заволоділи внаслідок протиправних дій, наприклад, викрадення.

На фонди Бюро, до яких кожна страхова компанія сплачує відрахування, також лягає виконання зобов’язань за страховиків-банкрутів та страхові компанії, які припинили роботу на ринку ОСЦПВ, але ще не визнані банкрутами у встановленому законодавством порядку.

«Бюро є гарантом того, що кожен учасник дорожнього руху в Україні отримає відшкодування, якщо він постраждав в ДТП, – пояснює Володимир Шевченко. – Це наша важлива соціальна роль, яка сприяє підвищенню довіри до страхування».

Володимир Шевченко додає, що за перше півріччя цього року МТСБУ виплатило постраждалим понад 104 млн. грн.

Новий закон для старих автівок

За 15 років роботи ОСЦПВ довело свою корисність як спосіб захисту інтересів тих, хто постраждав в ДТП. Водночас є потреба вирішити деякі проблеми, що заважають зробити такий захист більш повним та надійним.

З однією з них стикаються власники автомобілів із значним терміном експлуатації. Таких автівок в Україні чимало, зважаючи на низький життєвий рівень населення (середній вік авто в Україні – понад 20 років).

Згідно з чинним законодавством, в разі ДТП виплата за нові запчастини для ремонту старої автівки здійснюється за вирахуванням так званого «зносу», який обчислюється за спеціальною методикою. Тобто постраждала людина отримує тільки частину суми, необхідної для ремонту автомобіля. Решту треба або вимагати від винуватця ДТП, або сплачувати з власної кишені.

Володимир Шевченко каже: «Вкрай потрібен новий закон про ОСЦПВ, який відповідатиме на виклики сучасного життя, підвищить рівень захисту інтересів постраждалих, вирішить низку застарілих болючих проблем, що хвилюють українських автовласників. Основні питання, які має розв’язати новий закон, – це поступове збільшення страхових сум до європейських стандартів, виплати в розмірі, що повністю покривають вартість відновлювального ремонту автомобіля, спрощення та пришвидшення процедури виплат за страховиків, які припинили виконання своїх зобов’язань».

Володимир Шевченко зазначає, що страховики ОСЦПВ і МТСБУ розробили текст такого законопроекту і зараз ведуть активну роботу щодо його ухвалення Верховною Радою.

Читати далі

Думка експерта

«Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість

«Фінансами займаються ті, хто зберігає гроші за кордоном;
медициною — ті,  хто лікується
в іноземців; освітою — ті,
в кого діти вчаться за кордоном; а закони «придумують»  ті,
на кого вони не поширюються і хто не застосовує їх на практиці».

Сучасна думка

Розвиток людства, як би пафосно це не звучало, завжди потребує внесення відповідних змін в усі сфери суспільного життя, в яких живе людина, які оточують людину, які формують та впливають на її поведінку. Законодавство в цій сфері — це, як відомо, якщо уникати існуючої різноманітності в його тлумаченні, один із видів соціального інструментарію, який вибудовує систему загальнообов’язкових, формально визначених, прийнятих в установленому порядку, гарантованих державою правил поведінки, покликаних регламентувати суспільні відносини. І, безумовно, розвиток людської цивілізації, виникнення, розвиток та функціонування державних утворювань потребує певної корекції (в менш значних соціальних масштабах) або змін (у більш значних соціальних масштабах) цього виду соціального інструментарію, бо, за великим рахунком, саме законодавство є відображенням та провідником надання загальнообов’язкового нормативного характеру людській поведінці. Це об’єктивні процеси, які завжди потрібно враховувати і які стосуються взагалі всієї системи законодавства та кожної його галузі окремо. Не враховувати їх необхідність було б, щонайменше, недалекоглядним. У той же час процеси законодавчих змін вимагають встановлення (виявлення) комплексу соціальних обставин (причин), які «стимулюють» цей процес, та продуманого, аргументованого й об’єктивно необхідного комплексу відповідних змін законодавства. Все це з урахуванням галузевих «тонкощів» стосується й кримінального законодавства.

«Створюйте лише трохи законів, але
стежте за тим, щоб вони дотримувалися».
Джон Локк

Основні складові кримінального законодавства

Це законодавство виникло, як вважається, одночасно з виникненням держави, і всі роки розвитку та вдосконалення державності кримінальне законодавство «супроводжує», а точніше відображає в соціальному просторі ті державно-правові заборони на відповідні діяння, які держава визначає на кожному етапі свого функціонування. Держава змінює види злочинів та категорії «відповідачів» для того, аби постійно мати можливість впливати на ситуацію зі злочинністю в суспільстві. Але кожний етап у розвитку людства має свої так звані кримінально-правові «особливості» в цьому плані. Наприклад, ті ж «відповідачі»… Традиційно, як відомо, це фізичні особи, але не все так просто. Кожна суспільно-економічна формація як етап, стадія суспільної еволюції має своє «бачення» стосовно того, кого й за що слід карати. Наприклад, у середньовічній Західній Європі, як відомо, встановлювалася не тільки «людська» кримінальна відповідальність, а й така ж відповідальність для «нелюдських» істот. Причому, якщо це були домашні тварини (собаки, коні, півні тощо), то за злочини, які вони «вчиняли», вирок виносив світській суд. Якщо це були істоти, які «не піддаються владі людини» (комахи, миші та ін.) — то суд був церковний.

Зрозуміло, що питання стосовно покарань цих «суб’єктів», щодо пред’явлених їм звинувачень, встановлення їх «суб’єктивної» сторони тощо, є риторичними. Важливим є інше. Змінилася суспільноекономічна формація, і новий людський «осередок» став домінувати в суспільстві, в зв’язку з чим принципово змінилося й визначення злочинів та «відповідачів». Є відомий вислів про те, що нові «власники» життя перестали спалювати на вогнищах відьом, натомість почали вішати підроблювачів банкнот, бо на цьому етапі розвитку саме ці діяння визначалися як одні з найбільш суспільно небезпечних. У будь-якому разі, ці зовсім короткі відомості все ж свідчать, що, незважаючи на те, що кримінальне законодавство (в тому чи іншому вигляді) має дуже давню історію, воно «схильне» до змін, особливо в державах, які реформуються, в зв’язку з чим обговорення чинного та так званого «передбачуваного» законодавства має перманентний характер.

Так, сьогодні вже є сталими положення про те, що основними складовими в кримінальному законодавстві є: завдання і функції, предмет і метод, правові норми й правовідносини. Однак питання щодо їх визначення, співвідношення «між собою», «ієрархічності» та ін., дискутуються. Але це дуже важливі питання, особливо в умовах реформування держави та законодавства. Спробую тезово (враховуючи обсяг даної публікації) викласти своє розуміння даної складної проблеми.

«Закони пишуться для звичайних людей, тому вони
повинні грунтуватися на звичайних правилах здорового глузду».
Томас Джефферсон

Затребуваність і завдання кримінального законодавства

Визначення обов’язкових основних складових кримінального законодавства, хочемо ми цього, чи ні, ставить питання не тільки про ієрархічну структуру та субординаційне розташування, а й про основну складову в цьому переліку. На мою думку, це завдання кримінального законодавства, які відіграють основну, генеральну роль при вирішенні питання про соціально-правову затребуваність цього законодавства. Саме тому завдання кримінального права можуть знаходитися (знаходяться, повинні знаходитися) на початку переліку основних складових кримінального законодавства, бо саме завдання багато в чому, якщо не в основному, визначають функції, предмет і метод, правові норми і правовідносини. Водночас завдання кримінального законодавства, на мою думку, можуть виступати завершальною складовою, бо предмет і метод, кримінально-правові норми і правовідносини, функції повинні, в своїй взаємодії, досягти (або не досягати) в завершальному вигляді ті завдання, які ставляться перед цією галуззю законодавства.

У цих міркуваннях стосовно місця завдання кримінального законодавства немає абсурду, оскільки аналіз затребуваності кримінального права дає змогу виділити два основні взаємопов’язані та взаємодоповнюючі соціально-правові напрями визначення його соціальної необхідності. Один із них визначає і закріплює кримінальне законодавство в якості нормативно-правової бази, яку складають нормативно-правові норми (статті) переважно публічного характеру й основним завданням якого є кримінально-правовий захист найбільш значущих прав і свобод людини, напрямів розвитку суспільства, функціонування держави, який проявляється через реалізацію його охоронних можливостей.

Інший напрям оцінки його затребуваності полягає в тому, що кримінальне законодавство надає право (встановлює) державі на офіційно дозволеному рівні легально застосовувати різні, в тому числі й примусові («насильницькі»), достатньо жорсткі заходи стосовно особи (осіб), котра вчиняє кримінально-правове правопорушення, яка, в свою чергу, «делегує» їх реалізацію відповідним установам та органам. Є дещо саркастичний, але в той же час досить змістовний жарт з цього приводу: «Президент Буш-старший був проти абортів, але за смертну кару. Він міркував як хороший рибалка: кинемо мальків у річку, а на сковорідку — коли підростуть» (Елейн Буслер), а з огляду на сучасну коронавірусну ситуацію, на міжнародному рівні висловлюється думка, що «політики можуть мати більш безпосередній вплив на життя та смерть, ніж вчені та лікарі» (URL: https://prm.ua/tramp-putin-ta-lukashenko-otrimali-premiyi-shnobelya-za-reaktsiyu-na-koronavirus/). Все це, за великим рахунком, реально показує, що глава держави визначає (може визначити, мав намір визначити), у всякому разі — має реальний вплив на правову спрямованість і відповідних нормативних актів. Це, на мою думку, отримує (може отримати) своє закріплення не лише в конкретних кримінально-правових нормах, де узаконюється саме його завдання, бо в низці зарубіжних держав воно офіційно не визначається. Таке надання «дозволу» державі може мати своє закріплення, залежно від «редакції викладення», й у: понятті кримінального правопорушення, або підставах кримінальної відповідальності, або понятті та видах покарання, або встановлення відповідальності за конкретні кримінальні правопорушення та ін.

Причому завжди, за можливості, потрібно аналізувати, як, яким чином, під яким «соусом» закріплюються (співвідносяться) в законодавчих положеннях «охоронні» можливості кримінального законодавства та ті «дозвільні повноваження», які воно дає державі і які, в свою чергу, остання «використовує» через діяльність судових установ та органів правопорядку.

Причому це дуже важлива проблема, підходи до вирішенню якої можуть бути сформульовані в ряді питань, зокрема: яку частку в положеннях конкретної кримінально-правової норми (статті), групи кримінально-правових норм (статей) посідають «охоронні» та «дозвільні» положення, де домінують «охоронні», а де «дозвільні», чи існує змістовна спрямованість стосовно того, в якій частині кримінального законодавства повинні мати перевагу «охоронні» чи «дозвільні» положення? Кажучи про «дозвільні» положення, потрібно мати на увазі, що мова не про диспозитивний метод, який має свій обмежений «вираз» у цьому законодавстві.

У будь-якому разі, сьогодні (будемо сподіватися, що це дійсно так) саме в кримінально-правових нормах (статтях), групах (видах) кримінально-правових норм (статей), у розділах, у Загальній та Особливій частинах, у цілому в кримінальному законодавстві поєднується (повинно поєднуватися, повинно плануватися поєднання або нічого такого немає) внутрішній суттєвий взаємозв’язок між охоронними можливостями кримінального права та надання цим законодавством державі можливості здійснювати законодавчо легалізовану «насильницьку» діяльність. Тому коли наголошується, що кримінальне законодавство в цілому повинно мати певну системність, яка включає в себе внутрішню єдність, що полягає в цілісності та несуперечливості кримінально-правових норм; його зв’язок, у першу чергу змістовний, з іншими галузями законодавства; погодженість із міжнародно-правовими нормами тощо, то це повинно мати не формалізований зовнішній характер, а багато в чому враховувати ці два основні напрями затребуваності кримінального законодавства.

Такий підхід дає можливість диференційовано підійти й до оцінки інших, крім завдання, складових кримінального законодавства. Не деталізуючи в цій публікації такий аналіз, відмітимо, що досить часто їх поділяють на статичні та динамічні. На мою думку, статичні більш відносяться до охоронних, а динамічні — до «дозвільних» можливостей кримінального законодавства, які, нагадую, воно надає державі.

Розуміючи це, можливо більш ретельно підійти до визначення завдання кримінального законодавства, бо, як вище вказувалося, воно не лише є дискусійним у законодавстві багатьох країн, а взагалі офіційно не визначається. Але таке становище (дискусійність або відсутність) не тільки створює певні складнощі стосовно законодавства та доктрини, воно складає прямі труднощі для практики, бо не відповідає на запитання з боку практикуючих фахівців: навіщо існує кримінальне законодавство, навіщо ми його використовуємо, яке основне завдання повинні намагатися виконати практики при його застосувані?

У зв’язку з цим, не звеличуючи роль цього законодавства, не наділяючи його ідеалізованими можливостями і в той же час розуміючи його необхідність та значущість для організації суспільного життя та підходячи до цього раціонально, вважаю, що кримінальне законодавство має одне основне завдання, яке полягає в створенні необхідної правової бази для суспільного використання його охоронних можливостей та наданні державі офіційної можливості реагування (застосовувати найбільш жорсткі примусові або інші альтернативні кримінально-правові заходи, які, на її думку, будуть більш ефективнішими) стосовно тих осіб, котрі вчинили діяння, які держава заборонила, вважаючи їх кримінальними правопорушеннями (злочинами та кримінальними проступками). Саме так, в якості єдиного або основного завдання воно визначається в усіх українських кримінальних кодексах (далі — КК), які були і є, як би сьогодні ми до них не ставилися.

Вищевикладене має відношення й до наступних положень. Ідеться про прийняття так званих, закріплених у кримінальному законодавстві, компромісних рішень у конкретному кримінальному провадженні. Наприклад, спочатку встановлюється публічно-правова заборона вчиняти відповідні дії під загрозою застосування до такої особи заходів кримінально-правового характеру, потім невідомо (в усякому разі для мене), з яких причин, починаються «пошуки» так званого суто «приватноправового» варіанту «вирішення» цієї ситуації за рахунок відповідної поведінки особи, яка раніше вчинила кримінальне правопорушення (наприклад, примирення з потерпілим, погашення збитків (шкоди) потерпілому тощо). В цьому випадку я не говорю про те, що кримінальне законодавство завжди повинно бути «нещадним». Я лише ставлю запитання: навіщо «визнавати» кримінальними правопорушеннями ті діяння, які потім, у силу різних обставин, як правило, на стадії вже після їх вчинення, можуть отримати зовсім «мирні» шляхи їх вирішення. Навіщо нам у зв’язку з такими «пом’якшуючими» варіантами посткримінальної поведінки взагалі переводити такі, за ступенем їх суспільної небезпеки, діяння до категорії кримінальних правопорушень, щодо яких від самого початку допускається (є можливим) певне пом’якшувально-компромісне рішення, що або взагалі виключає кримінальну відповідальність, або переводить її на «мінімізований» рівень, та ще видавати це за «якийсь» гуманізм кримінального законодавства. Тим більше, що зараз активно презентується процес розпродажу місць відбування покарання, пов’язаних із позбавленням/обмеженням волі, що «автоматично» «стимулюватиме» пошук будь-яких варіантів взаємнопогодженого вирішення соціального конфлікту. Чи не означає це, що від самого початку подібна реалізація положень кримінального законодавства переводиться, умовно кажучи, в приватноправову сферу?

Але навіщо так робити? Можливо, є діяння, які сьогодні за рівнем своєї соціальної небезпеки взагалі не потрібно «вводити» у кримінально-правову сферу. Можливо, слід зробити більш значущим адміністративне законодавство, і такі «сумлінні» діяння», у всякому разі — публічного характеру, підкоряти» саме йому? Така практика, до речі, існує в багатьох розвинутих зарубіжних країнах. Може їхній досвід у цьому був би для нас справді корисним.

І тут ми знову повертаємося до необхідності завжди криміналізувати тільки ті діяння, стосовно яких тільки кримінальна відповідальність (покарання) є єдиним засобом впливу (принцип «ultima ratio»). А до цього, до проведення відповідної криміналізації, потрібно використати всі інші соціальні, в тому числі і більш «м’які» правові засоби впливу. Я постійно наполягаю саме на такому підході. Нагадаю відомий приклад подолання безквиткового проїзду в міському транспорті Бангкоку (Таїланд). Це явище там мало не лише масовий, а й характер відвертого соціального «куражу». І що б не робила місцева влада — збільшувала суми штрафів, кількість контролерів і частоту перевірок, та все це не змінювало ситуацію з безквитковими пасажирами. Як раптом у цій, як здавалось, безвихідній ситуації хтось запропонував, що потрібно зробити квитки у міському транспорті одночасно й квитками грошово-речової лотереї. Місцева влада ризикнула і вклала свої гроші в проведення двох турів такої лотереї, закупивши необхідні призи можливим переможцям. І вже після першого туру розіграшу цієї лотереї ситуація із «зайцями» в міському транспорті змінилася кардинально. Квитки стали купувати практично всі, а в місцевої влади грошей стало вистачати і на утримання самого транспорту, і на закупівлю призів для переможців. А найголовніше — масова правосвідомість населення змінила свою спрямованість, і позитивна поведінка, пов’язана з купівлею квитків, стала основною для населення.

У будь-якому разі створення (вдосконалення) відповідної бази кримінального законодавства — це дуже складна змістовно-організаційна процедура, які б при цьому варіанти не використовувалися, оскільки вона при своїй реалізації має декілька дуже суттєвих аспектів, які завжди потрібно (!) враховувати. Перший із них полягає в тому, що вносячи зміни в це законодавство (приймаючи нове законодавство), в основному за рахунок визначення моделі забороненої поведінки, держава повинна мати на «увазі», що криміналізуючи відповідне діяння (групу діянь) та встановлюючи за порушення такої заборони відповідні державно-примусові заходи, вона від самого початку «вантажить» себе за схемою: спочатку діяння стане злочинним, а вже потім потрібно шукати адекватні кримінально-правові та організаційно-фінансові можливості подолання цього «власного творіння» (впливу на нього). І якщо перша частина таких «навантажувальних» робіт протікає більш «спокійно», то друга частина, пов’язана з пошуком заходів кримінально-правового впливу, в тому числі й покарання, протікає набагато складніше. Не зупиняючись на кримінально-правовому аспекті вирішення даного питання, звернемося до організаційно-фінансових можливостей впливу (подолання) злочинності, бо це, як кажуть, окрема «пісня», деякі моменти з якої вище згадувалися. Йдеться не лише про «розпродаж» тюрем та намір не ізолювати осіб, які вчинили, як офіційно вважається, навіть найсерйозніші за характером суспільно небезпечні діяння. Їх виправлення й навіть повернення до нормального соціального життя має здійснюватися «м’якими» колективними методами впливу. Планується взагалі реформувати всю систему організації пост-кримінального «пресингу». І це при рейтингах, згідно з якими станом на червень цього року Україна має найгірші показники злочинності в Європі (наша країна очолила рейтинг злочинності на континенті (URL: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/reyting-zlochinnosti-ukrajina-posila-pershe-misce-v-yevropi-ostanni-novini-50100799.html), такі наміри виглядають, щонайменше, наївними. А якщо до цього додати, що багато небезпечних діянь відбуваються не «самі по собі», а певною мірою є «породженням» тих об’єктивно складних процесів, які протікають у суспільстві, то починає складатися враження, що реформа, яка сьогодні відбувається по всіх напрямах у сфері кримінальної юстиції, має, як видається, на меті в першу чергу «processum est effectus (процес важливіший за результат).

«Світ ніколи не вдавалося ні виправити, ні налякати покаранням».
Карл Маркс

Правовий ленд-ліз

Правовий ленд-ліз (від англ. lend — позичати і lease [liːs] — здавати в оренду, найм) — державна програма, яка була розроблена на основі закону щодо забезпечення захисту Сполучених Штатів (англ. An Act to Promote the Defense of the United States), від 11 березня 1941 р.), за якою США поставляли своїм союзникам у Другій світовій війні (Великій Британії, Китаю, СРСР та ін.) бойову техніку і припаси, продовольство, медичне обладнання, ліки тощо. Становище, яке складається сьогодні в правовій сфері, теж можна назвати «правовим ленд-лізом» , я кий з дійснюється державами Європейського Союзу і США стосовно України. Й дякуючи за таку підтримку, яка відбувається в складних умовах нашого розвитку, разом із тим потрібно сказати, що такі дії з обох сторін потребують певного розуміння та погодження.

Так, це теж дуже складна річ — створити якісну правову базу для державної реакції на кримінальні правопорушення за допомогою міжнародного та зарубіжного досвіду. По-перше, при криміналізації/пеналізації відповідних діянь потрібно завжди дотримуватися встановлених загальних національних правил (догм) здійснення цього. Це пов’язано не лише з тим, що основні положення нашого законодавства апробовані, в першу чергу, в правосвідомості правників. Дотримання цих відомих «трафаретів» дасть змогу уникати так званого хаотично-необґрунтованого процесу, коли відповідні кримінально-правові норми приймаються без урахування продуманих доктринальних положень, а під впливом моментальних, досить часто «емоційних» рішень (наприклад, у «них» це «красиво» викладене, або «приємна» редакція, або…). Повторюю, не відкидаючи закордонний досвід, який, звичайно, є корисним, у той же час кожне законодавче рішення має піддаватися продуманій експертизі, перш ніж воно знайде своє закріплення в нашому законодавстві. В кожній державі, яка з необхідним розумінням ставиться до оцінки сутності кримінального законодавства та його можливостей, подібний крок повинен мати необхідне об’єктивне обґрунтування. Є, як відомо, низка обов’язкових умов, які завжди (!) потрібно аналізувати, перш ніж буде прийнято рішення про «запозичення» такого досвіду. Це, наприклад, має стосуватися з’ясування питання не лише про те, як у редакційному плані «викладена» та чи інша норма (стаття), а й про те, чи є зовні «хороший» переклад якісним у професійному сенсі. Потрібно також обов’язково встановлювати, наскільки ефективно застосовується ця норма на практиці у відповідній державі, зокрема, скільки осіб, які були засуджені за цією статтею, потім ресоціалізувалися, або, навпаки, знову вчинили кримінально карані діяння. Тим більше, що сучасні відомі події, які, наприклад, пов’язані з груповими порушеннями правопорядку в державі — світовому лідері США, або у флагмані Європейського Союзу — Франції (до речі, займає третє місце за рівнем злочинності в Європі (URL: https://www.unian.ua/incidents/riven-zlochinnosti-ukrajina-ocholila-reyting-zlochinnosti-v-yevropi-novini-ukrajina-11079947.html), пов’язані з багатомісячними протестами «жовтих жилетів», або подібні відомі приклади таких соціальних «негараздів» в інших країнах, ставлять запитання: а де ж їх «виважене» кримінальне законодавство та практика його застосування, які повинні все це «ламати»?

При цьому, коли ми «копіюємо» норми з законодавства однієї з нами правової сім’ї, то цьому можна знайти хоча б якесь пояснення, але коли такий процес торкається «копіювання» норм із законодавства інших правових сімей, тим більше, що відбувається це взагалі без будь-якого обґрунтування, то таке рішення від самого початку виглядає, в кращому випадку, сумнівним. Тим більше, що досить часто в таких державах і всередині правової сім’ї немає сталої правової єдності. Наприклад, декілька років тому я досліджував проблеми правового забезпечення евтаназії в країнах Європи, що дозволило встановити, що держави, які за багатьма, в першу чергу, основними політико-економічними, показниками були дуже схожими між собою, по-різному вибудовували своє ставлення до правового визначення процесу евтаназії (Є. Л. Стрельцов. Евтаназія: духовні, моральні та правові складові. Юридичний вісник України, 2009, № 16—17).

У будь-якому разі, на мою думку, не потрібно нічого і ні в кого механічно «списувати». В «Концепції реформування кримінальної юстиції України», затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008, чітко визначено, що: «В основу реформування кримінальної юстиції мають бути покладені багатовікові національні традиції правотворення і судівництва, положення вітчизняного права, які пройшли перевірку часом і виправдані практикою (виділено мною, — Є. С.), прогресивні інститути правових систем держав Європейського Союзу, норми міжнародного права». На мою думку, це змістовно-методичне загальнодержавне правило, яким слід користуватися при проведенні будь яких реформ кримінального законодавства.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

«Мертва» норма закону? Чи є ефективним наділення контрольними повноваженнями державних органів у протидії організованій злочинності?

Організована злочинність не має кордонів, стає все більш витонченою і «професійною». Тож, щоб протистояти їй, потрібна максимальна координація зусиль між правоохоронцями. Відповідно до Закону України «Про організаційноправові основи боротьби з організованою злочинністю», державними органами, що мають контрольні повноваження щодо дотримання організаціями та громадянами законодавства України в контексті протидії організованій злочинності, є ціла низка державних органів. Чи виконують функцію, якою наділені зазначені органи, та чи потребує закон у цій частині суттєвого вдосконалення? Розібратися в цій особливо актуальній нині проблемі читачам ЮВУ допоможе член комісії з проведення конкурсу на зайняття адміністративних посад у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, доктор юридичних наук О. БУСОЛ. Пані Олена пропонує конкретні заходи вдосконалення системи здійснення державними органами контрольних повноважень у протидії організованій злочинності.

Вітчизняна нормативно-правова регламентація роботи контрольних органів

Нагадаю, що згідно з п. 1 статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», державні органи, що мають контрольні повноваження за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України, з метою боротьби з організованою злочинністю зобов’язані — з’ясовувати неправомірні дії організацій та громадян, що можуть свідчити про злочинну діяльність або створювати умови для такої діяльності; передавати відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю одержувані відомості; за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити в межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами. В законі навіть передбачена функція розроблення пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямованих на усунення умов, що сприяють злочинній діяльності.

СБУ – спеціальний орган по боротьбі з оргзлочинністю

Головним у цьому процесі в законі визначено Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України. Саме воно взаємодіє з підрозділами органів Національної поліції, Національним банком України, Міністерством фінансів України, Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону України та іншими міністерствами і відомствами. При цьому СБУ має повноваження одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

На СБУ покладається, в межах визначеної законодавством компетенції, захист, зокрема, законних інтересів держави та прав громадян від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; до завдань служби також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття корупційних злочинів і організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки. Втім зазначу, що підслідністю слідчих органів безпеки охоплено лише деякі злочини, ознакою яких є вчинення діяння організованою групою (ч. 3 ст. 109, ч. 4 ст. 110-2, ч. 3 ст. 201-1, ч. 3 ст. 258-5, ч. 3 ст. 305, ч. 3 ст. 332-1, ч. 2 ст. 333, ч. 3 ст. 359 КК України) або злочинною організацією (ч. 1 ст. 258-3 КК України у формі терористичної організації), а корупційний злочин, передбачений ст. 364 КК України, може розслідуватися лише у зв’язку із досудовим розслідуванням злочинів, передбачених статтями 328, 329, 422 КК України. Більшість юридичних складів злочинів, ознакою яких є вчинення діяння організованою групою, а також злочин, передбачений статтею 255 КК належить до підслідності слідчих Національної поліції.

Згідно з даними обліку результатів службової діяльності за напрямом боротьби з корупцією та організованою злочинністю, в 2018 році за матеріалами оперативних підрозділів СБУ розпочато 1 394 досудові розслідування, в яких особам оголошено про підозру або вилучено предмет злочину (з них 224 досудові розслідування розпочаті слідчими органів безпеки, 1 170 — органами досудового розслідування інших правоохоронних органів; у 2019 — 1195 (225 та 1 667, відповідно), у січні— червні 2020 року — 589 (89 та 500, відповідно). З указаної кількості, відповідно, у 75, 64 та 46 досудових розслідуваннях, учасників організованих злочинних угруповань повідомлено про підозру у вчиненні злочинів. Наведені показники можуть відрізнятися від даних, одержаних засобами Єдиного реєстру досудових розслідувань, держателем якого є Офіс Генерального прокурора.

Причиною таких розбіжностей може бути відсутність механізму міжвідомчої верифікації даних, зокрема, за формою 1-03, та закладена в механізм внесення даних про початок досудового розслідування недосконалість, через яку реєстратор кримінального провадження розглядає належний до сторони обвинувачення оперативний підрозділ як «заявник», та надає йому витяг з ЄРДР, який не містить підтвердження про те, що розслідування розпочато саме за матеріалами такого підрозділу.

Окремий напрям взаємодії становить інформаційне забезпечення боротьби з організованою злочинністю, визначене ст. 19 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю». Вказаний закон та визначені ним засади взаємодії спецпідрозділів з іншими державними органами доцільно розглядати в системному зв’язку з іншими актами законодавства, які регламентують сфери діяльності, що «традиційно» становлять інтерес для організованої злочинності. Відповідно до Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» СБУ віднесено до суб’єктів протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Законодавчо визначений механізм взаємодії СБУ з Міністерством охорони здоров’я України, Державною лікарською службою, іншими відомствами, забезпечує одержання в адміністративному порядку упереджувальних даних про всі легальні операції у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. Це полегшує пошук і протидію протиправній діяльності, а також фактично включає спецслужбу до суб’єктів дозвільної системи, що створює необхідні умови для партнерських відносин із законослухняними представниками бізнес-середовища.

АМКУ: відсутність контрольних функцій?

Антимонопольний комітет з метою боротьби з організованою злочинністю, як зазначено вище, зобов’язаний з’ясовувати неправомірні дії організацій і громадян, що можуть свідчити про злочинну діяльність, передавати відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю одержувані при здійсненні контрольних функцій й аналізі інформації, що надходить, відомості, що можуть свідчити про організовану злочинну діяльність та використовуватися для виявлення, припинення й попередження такої діяльності. АМКУ має право проводити в межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами. Так само комітет зобов’язаний, як визначено законом, розробляти пропозиції щодо вдосконалення законодавства в даній сфері.

Незважаючи на зазначені норми закону, комітет офіційно повідомляє органи державної виконавчої влади про відсутність у нього контрольних функцій з метою боротьби з організованою злочинністю, тобто робимо висновок щодо неефективності наділення цього органу контрольними повноваженнями в цій сфері. Разом із тим, у разі встановлення відомостей, що можуть свідчити про організовану злочинну діяльність, АМКУ в порядку взаємодії все ж таки направляє такі відомості відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю.

ДФС: потрібні зміни до закону

Слідчими підрозділами податкової міліції в ході розслідування кримінальних правопорушень про підслідні їм злочини, виявляються й розслідуються кримінальні правопорушення, що вчинені у складі організованих груп. Зокрема, впродовж 2018 року спрямовано до суду з обвинувальним актом 30 кримінальних проваджень про злочини, вчинені в складі організованих груп, стосовно 95-ти осіб. Протягом 2019 року направлено до суду з обвинувальним актом 31 кримінальне провадження стосовно 93-х осіб, протягом січня— травня 2020 року направлено до суду з обвинувальним актом 11 кримінальних проваджень стосовно 36-ти осіб.

Одночасно слід зауважити, що відповідно до пункту 2 статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» органи доходів і зборів беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, в тому числі здійснюють перевірочні заходи з питань нарахування та сплати податків, здійснюють заходи в зоні митного контролю тощо. Вказане зумовлено тим, що відповідно до пункту 1 Указу Президента від 24 грудня 2012 року № 726/2012 «Про деякі заходи з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» утворено Міністерство доходів і зборів України, шляхом реорганізації Державної митної служби України та Державної податкової служби України. У зв’язку з чим зазначений центральний орган виконавчої влади об’єднав функції з податкового та митного контролю. В подальшому, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 160 Міністерство доходів і зборів було реорганізовано шляхом його перетворення на Державну фіскальну службу України.

Разом із тим, відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів від 18 грудня 2018 року № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» (далі — Постанова № 1200) Державна фіскальна служба України реорганізована шляхом поділу на Державну податкову службу України та Державну митну службу. Слід звернути увагу, що відповідно до положень Закону від 14 січня 2020 року № 440 «Про внесення змін до Митного кодексу та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з проведенням адміністративної реформи» в низці законодавчих актів термін «органи доходів і зборів» замінено, відповідно, на «податковий орган» або «митний орган». При цьому в Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» зазначених змін внесено не було, що потребує законодавчого та іншого нормативно-правового врегулювання.

Відтак, зважаючи на зазначені законодавчі зміни, контрольні функції, передбачені частиною 2 статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», перейшли до Державної податкової служби України та Державної митної служби України у відповідних сферах.

НБУ: результати процесуальних рішень банку невідомі

Протягом 2017–2019 років на виконання вимог Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» на адресу Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ (далі — Уповноважений орган) надіслано за результатами: перевірок з питань дотримання банками/небанківськими фінансовими установами вимог законодавства України у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення — 96 листів, із них 24 листи — у 2019  р.; валютного контролю/ валютного нагляду — 37 листів, з них 18 листів — у 2019 р.

Надана Національним банком правоохоронним органам інформація, зокрема, стосувалася: проведення клієнтами банків фінансових операцій з готівкою у значних обсягах; фінансових операцій з купівлі та перерахування коштів за межі України, які можуть свідчити про незаконне виведення капіталів; «схемних» фінансових операцій, за допомогою яких могли приховуватися реальні джерела походження коштів, або виводитися капітали за межі України; конвертації (переведення) безготівкових коштів у готівку; інших ризикових фінансових операцій; можливого здійснення фіктивного підприємництва, уникнення оподаткування тощо.

Листи Національного банку були скеровані (візьмемо лише 2019 р., бо протягом 2017–2018 рр. це були так само одиничні випадки), зокрема, до: Головного слідчого управління Національної поліції України для прийняття процесуального рішення за ч. 5 ст. 191, ч. 4, ч. 3 ст. 209 КК України; Головного слідчого управління СБУ для використання в ході досудового розслідування кримінального провадження; для організації перевірки; Генеральної прокуратури України та прокуратур нижчого рівня — для прийняття рішення згідно із законодавством.

Скажімо відверто  — не густо. Та й на виконання вимог статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» Hаціональним банком України було направлено до Уповноваженого органу одне повідомлення щодо фактів, які можуть свідчити про загрозу невиконання банком як управителем зобов’язань перед довірителями через зменшення коштів, що мали б використовуватися на будівництво, та узгодженості дій зацікавлених працівників забудовників і банку, спрямованих на встановлення значного розміру комісійних винагород із метою виведення коштів довірителів із фондів фінансування будівництва та подальшого їх можливого привласнення. Зі свого боку Уповноважений орган повідомив Національний банк про направлення зазначеного повідомлення в порядку статей 214, 216 КПК України до Київської місцевої прокуратури № 6 м. Києва, якою, згідно з ухвалою Печерського районного суду столиці від 20 травня 2020  р. в кримінальному провадженні про надання тимчасового доступу до речей і документів, здійснено вилучення відповідних копій документів із матеріалів перевірок банку.

Недоліком такої взаємодії є те, що відомостей щодо кінцевих результатів процесуальних рішень, прийнятих правоохоронними органами за результатами розгляду направлених у порядку статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», Національний банк не отримує.

ГПУ: нагляд за виконанням законів у сфері протидії ОЗ

Недостатня законодавча та інституційна бази для боротьби з тероризмом, організованою злочинністю й кіберзлочинністю, а також фінансуванням тероризму, в тому числі шляхом відмивання грошей, дає змогу терористам, особам, що беруть участь в організованій злочинності, та їх співучасникам діяти незалежно від територіальних обмежень і використовувати наявні в них кошти для вчинення злочинів та їх поширення. Оцінюючи ефективність роботи, слід розуміти, що прокурори залежать від чинного законодавства, яке чітко визначає кримінальну відповідальність за будь-яку діяльність, яка прямо чи опосередковано полегшує вчинення актів тероризму, тяжких злочинів та організованої злочинності, включаючи агітацію та вербування терористів тощо. Тільки така схема дозволить їм розширити сферу застосування, використовуючи правові інструменти, спрямовані на боротьбу з найбільш тяжкими формами злочинності.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з організованою злочинністю здійснюється Генеральним прокурором і підпорядкованими йому прокурорами. У свою чергу, організація роботи прокурорів в Україні на початку досудового розслідування має певні особливості, які викладені в Порядку організації діяльності прокурорів і слідчих органів прокуратури у кримінальному провадженні (далі — Порядок), затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 28.03.2019 № 51.

У випадках вчинення злочинів організованими групами та злочинними організаціями на території різних регіонів, за межами України, а також у разі особливої складності та багатоепізодності кримінальних проваджень старшого групи призначає перший заступник або заступник Генерального прокурора згідно з розподілом обов’язків, включаючи до групи прокурорів працівників регіональних прокуратур, а за потреби  — прокурорів Генеральної прокуратури України. Відповідно до п. 1 розділу ІV («Організація діяльності прокурорів під час проведення досудового розслідування») Порядку, нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування забезпечують Генеральний прокурор, перший заступник та заступники Генерального прокурора, заступник Генерального прокурора — Головний військовий прокурор, заступник Генерального прокурора — керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, керівники регіональних, місцевих, військових прокуратур відповідно до компетенції, їх перші заступники та заступники згідно з розподілом обов’язків. Також підпунктом 3 цього пункту передбачено, що з урахуванням спеціалізації, визначеної наказами Генеральної прокуратури України, нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування слідчими органів досудового розслідування (крім детективів Національного антикорупційного бюро України, слідчих Генеральної прокуратури України та військових прокуратур) кримінальних правопорушень, вчинених у складі організованої групи або злочинної організації (крім злочинів, передбачених в абзаці шостому цього підпункту), забезпечують керівники та підпорядковані їм прокурори структурних підрозділів, які здійснюють нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю.

Відповідно до резолюції 1566 (2004) Ради Безпеки ООН з питань загроз миру та міжнародній безпеці, створюваних терористичними актами, Консультативна рада Європейських прокурорів (КРЄП) наголошує (Висновок № 11 (2016) Консультативної ради Європейських прокурорів стосовно якості та ефективності роботи прокурорів, у тому числі в боротьбі з тероризмом та організованою злочинністю, затверджений КРЄП на її 11-му пленарному засіданні  на ролі прокуратури в забезпеченні контролю за дотриманням законів у сфері протидії організованій злочинності. Нові загрози тероризму (фінансування організованої злочинності, пропаганда, набір і навчання бойовиків за допомогою інтернету) вимагають нових відповідей і нових методів розслідування та переслідування, з тим, щоб прокурори діяли ефективно та якісно, як того очікує суспільство. КРЄП вважає, що незалежність і неупередженість прокурорів слід особливо зберігати при виконанні ними своїх функцій при розслідуванні й кримінальному переслідуванні випадків тероризму, тяжких злочинів та організованої злочинності.

ДПСУ — які з доручень виконувалися для протидії оргзлочинності, встановити неможливо

Відповідно до ч. 5 ст. 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», Державна прикордонна служба України сприяє спеціальним підрозділам Служби безпеки України і підрозділам органів Національної поліції у виявленні, припиненні та попередженні організованої злочинної діяльності, затриманні та притягненні до відповідальності її учасників. З цією метою Державна прикордонна служба України за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Служби безпеки України і підрозділів органів Національної поліції та за наявності підстав, передбачених законами України, зобов’язана: а) проводити перевірку і тимчасове вилучення документів у конкретних осіб, які прямують через державний кордон України; б) не пропускати окремих осіб через державний кордон, здійснювати їх затримання в порядку, встановленому законом; в) оглядати конкретні транспортні засоби і майно, що прямують через державний кордон України, і вилучати виявлені при цьому предмети та речовини, заборонені до вивезення і ввезення в Україну, та предмети контрабанди; г) здійснювати дії щодо контролю й затримання українських та іноземних невійськових суден.

Надання Держприкордонслужбі та виконання нею доручень уповноважених державних органів — правоохоронних, розвідувальних та ДМС щодо осіб, які перетинають державний кордон, визначається Порядком надання Державній прикордонній службі та виконання нею доручень уповноважених державних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон, затвердженим постановою КМУ від 17 квітня 2017 р. № 280. Так, ДПС були отримані доручення: щодо розшуку осіб у пунктах пропуску: 2018 — 4 038, 2019 — 4  374, 2020 — 1  876; щодо проведення огляду: 2018  — 1 046, 2019  — 260, 2020  — 115; щодо тимчасового обмеження в праві виїзду з України: 2018 — 42, 2019 — 44, 2020 — 30. Зазначені доручення надходять до ДПС за підписами уповноважених посадових осіб державних органів, визначених п. 6 Порядку № 280, в тому числі тих, до складу яких входять спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, тож неможливо встановити, які з доручень виконувалися в інтересах боротьби з організованою злочинністю. Це, в свою чергу, ускладнює розробку стратегії і тактики протидії організованій злочинності.

Проблеми взаємодії контрольних органів

Результати діяльності державних органів (офіційна статистика), які уповноважені здійснювати контрольні повноваження у цій сфері, інформація в ЗМІ щодо недоброчесності та вчинення корупційних злочинів державними службовцями вищої ланки, їх злочинних зв’язків в олігархічних колах, свідчать, що нині уряд не забезпечує ефективну протидію транснаціональної злочинності. У складі організованих злочинних угруповань, як правило, вчиняють злочини високопосадовці державних органів, які, за законом, повинні здійснювати контроль у сфері боротьби з організованою злочинністю. Очевидними проблемами взаємодії з державними органами з питань протидії організованій злочинності є:

— неналежність більшості з відповідних інституцій до системи державних органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю. Як наслідок, спеціалізовані законодавчі акти щодо повноважень цих відомств не містять приписів стосовно участі в протидії саме організованій злочинності і не включають до правової основи своєї діяльності Закон «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (зокрема, останній не згадується у ст. 5 Закону України «Про Антимонопольний комітет України»). Не визначеним конкретно, а отже, залишеним без виконання є відповідний обов’язок, покладений на «інші державні органи, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України»;

— підзаконна ланка нормативного врегулювання в низці випадків відсутня. Так, фактично не виконується обов’язок органів доходів і зборів негайно повідомляти відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про виявлення порушень законодавства про податки, збори, платежі, а так само — про всі випадки перереєстрації підприємства у зв’язку зі зміною власника (пп.  «а», «в» п. 2 ст. 18 зазначеного Закону України). Не працює механізм попереднього інформування Національним банком України про великомасштабні операції фізичних осіб чи юридичних осіб (пп. «г» п. 4 ст. 18);

— найменування деяких суб’єктів взаємодії застарілі (наприклад  — Державна контрольно-ревізійна служба, Міністерство статистики України), а інституції-правонаступники не зацікавлені в «успадкуванні» обов’язку.

Із приводу результатів взаємодії з визначеними Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» державними органами, які мають контрольні повноваження, слід зауважити, що кількісний облік матеріалів, наданих такими органами до СБУ чи до її спецпідрозділів як до суб’єктів боротьби з організованою злочинністю, не ведеться.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram