Українська приватизація: чому, як і для кого? Частина 2

Продовження. Початок

Володимир Дон,
член Національної спілки журналістів України

Існує низка причин, які принципово вплинули на процес формування України як демократичної, економічно розвиненої європейської держави. Серед них можна виділити вкрай пізно й неефективно проведену люстрацію, а також приватизацію, яка здійснила згубний вплив як на економічний стан країни в цілому, так і на формування в ній фатальної та шкідливої для суспільства системи державного управління, правосуддя тощо. Тут слід зазначити, що при проведенні реформ дуже важливе значення має те, хто є ідеологом, автором цих реформ, хто займається їх реалізацією, які цілі, в тому числі приховані, поставлені «дирегентами», або, як у нашому випадку, «ляльководами» процесу реформування.

Сертифікатна приватизація

Сертифікатна модель приватизації в Україні була спочатку задекларована в «Концепції роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду» від 31 жовтня 1991 р. Надалі для її реалізації з використанням приватизаційних паперів 6 березня 1992 року було прийнято Закон України «Про приватизаційні папери», який визначав зміст та функції приватизаційних сертифікатів, умови та порядок їх випуску та розміщення серед громадян тощо.

Теоретично сертифікатна (ваучерна) модель дозволяла всім громадянам країни брати участь у процесі приватизації на рівних правах, забезпечувала, як на перший погляд, досить високий рівень дотримання принципів справедливості та соціальної рівності, а також могла бути реалізована в найкоротші терміни. Але це винятково теоретично.

Законом також було однозначно визначено, що приватизаційний сертифікат має виключно іменний характер. Утім ця, як і багато інших, норма законодавства про приватизацію абсолютно не дотримувалися. Сама ця модель приватизації, з одного боку, давала можливість негайно розпочати процес роздержавлення власності, а з іншого, мала серйозні негативні наслідки для всього подальшого економічного розвитку України в цілому та приватизації, зокрема.

Зрештою, складність процедур, нерозуміння громадянами суті процесів, саботаж з боку чиновників та «червоних директорів» не дали можливості добитися очікуваних результатів. У зв’язку з цим інвестори не змогли реалізувати свої права та стати власниками державних активів, а значна частина сертифікатів виявилася взагалі не затребуваною, що суттєво зміцнило позиції «червоних директорів», дозволило їм використати адміністративний ресурс і, як наслідок, закласти фундамент побудови олігархічної держави.

Станом на 1 січня 1994 року з усього населення України, яке становило на той час 51,9 млн осіб, до списків громадян, які мають право на отримання приватизаційних паперів, було включено близько 50 млн осіб. (94,3% загальної чисельності населення). При цьому за 1992 – 1994 роки відкрили депозитні рахунки та отримали свої сертифікати в Ощадному банку України трохи більше ніж 8 млн громадян. За перші три роки приватизації лише 8,3 млн громадян України (16%) використали депозитний приватизаційний рахунок і то переважно (понад 77 % усіх об’єктів) для приватизації шляхом викупу підприємств товариствами покупців, створених із працівників або шляхом оренди з викупом (О. Пасхавер, Л. Верховодова, Т. А. Воронков, Н. Терещенко. Завершальний етап приватизації України. Центр економічного розвитку. К.: «Міленіум», 2003, 78 с. ISBN 96680634951. С. 12).

Дії влади

У зв’язку з вищевикладеним для виправлення ситуації в 1994 році було прийнято два документи:

– Указ Президента України «Про введення в готівковий обіг приватизаційних майнових сертифікатів» (№ 178/94 від 21 квітня 1994 р.);

– Постанова ВРУ «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її проведенням» (№ 149/94-ВР від 29 липня 1994 р.).

При цьому в згаданій Постанові ВРУ зазначено, що Державна програма приватизації не виконується, відсутня необхідна законодавча база та контроль за процесом приватизації, допускаються порушення принципів та пріоритетів приватизації, проявляється недосконалість оцінки вартості об’єктів приватизації тощо. Уточнимо, за 1992– 1994 роки було приватизовано 12 000 підприємств. Роздержавлення проходило хаотично через викуп підприємств інсайдерами (колективом і директорами), які мали можливість робити це на пільгових умовах. На думку В. Ларцева, паралельно з «офіційними» процесами масового роздержавлення загальнонародної власності розгортаються й масові процеси її тіньової приватизації (В. Ларцев. Чи переможе тіньова приватизація офіційну? 16.04.2012).

За даними Світового банку, таким чином у ті роки було приватизовано 80% усіх компаній (World Bank, 1997. Between State and Market: Mass Privatization in Transition Economies). Аналогічні цифри наводить В. Струкова. За її даними, протягом 1992– 1994 років змінили державну форму власності 9 082 об’єктів малої приватизації, 2 650 великих та середніх підприємств та 122 об’єкти незавершеного будівництва (В. Струкова. Приватизація в Україні у контексті процесів державно-приватного партнерства. Baltic Journal of Economic Studies. Vol. 2, No. 2, 2016). Така приватизація була неконкурентною за формою, а по суті – ускладнювала доступ до підприємств стратегічних інвесторів, зокрема й іноземних.

Спочатку декларувалося, що сертифікатна приватизація здебільшого мала соціально-політичний характер, у зв’язку з цим не було досягнуто головної економічної мети – підвищення рентабельності виробництва на підставі формування ефективного власника та середнього класу, як базису конкурентних ринкових відносин. Реальною ж метою було збагачення окремих осіб, які керували процесом і забезпечили собі отримання великих коштів (Падалка С. С. Приватизація в Україні у системі відносин: влада, громадянське суспільство, особистість. 1991–2010 роки. Інститут історії України НАН України. С. 114).

Приватизація: загальні недоліки та їх наслідки

Таким чином, реалізація приватизаційного процесу з використанням приватизаційних майнових сертифікатів (ПМС), а трохи пізніше компенсаційних сертифікатів (КС) мала низку недоліків, що базувалися на протиріччях самої стратегії приватизації. Так, у програмних документах декларувалося, що процес масової приватизації забезпечить: вирішення проблеми соціальної справедливості – кожен громадянин отримає рівну частку державної власності; надходження коштів до державного бюджету; залучення інвестицій на приватизовані підприємства; створення ефективного власника і, відповідно, ефективного менеджменту на приватизованих підприємствах (В. Ларцев. Сертифікатна приватизація та олігархат. 29.03.2012).

У результаті макроекономічні показники України різко погіршилися, відбулася обвальна девальвація національної валюти та зниження кредитного рейтингу. Непослідовна державна політика призвела до відходу з ринку іноземних інвесторів. Недостатня інформація про об’єкти приватизації, а, можливо, умисна закритість процесів, спочатку створювали несприятливі умови для іноземного капіталу та служили джерелом преференцій українським інвесторам, які швидко адаптувалися до існуючих «неохайних» умов.

Спочатку планувалося обмежити обіг ПМС двома роками – до 31 грудня 1996 р., але згодом зазначений термін кілька разів продовжувався. При цьому існувала низка обмежень: сертифікат заборонялося дарувати, продавати або обмінювати й використовувати його можна виключно для придбання акцій ВАТ. Відповідно до В. Ларцева (В. Ларцев. Українська сертифікатна приватизація. Ч. 2) за весь період ваучерної приватизації з 01.01.1995 до 01.10.2000 рр. було проведено:

а) 48 аукціонів, на яких акції підприємств, що приватизуються, продавалися за приватизаційні майнові сертифікати (ПМС);

б) 30 аукціонів, на яких акції підприємств, що приватизуються, продавалися за компенсаційні сертифікати (КС).

Загалом в аукціонах взяли участь 7 127 підприємств, у тому числі продали свої акції 7 074 підприємства (99,3%), підприємства, акції яких не мали попиту – 84 або 0,7% від загальної їх кількості, (які виставлялися на сертифікатні аукціони). Найбільша кількість майна була виставлена на аукціонах за ПМС та КС у 1997 році. Серед приватизованих підприємств – 6 857 чи 96,9% їхньої загальної кількості були підприємствами виробничої сфери. На невиробничу сферу припадало 265 підприємств або 3,1%.

Дещо про процес видачі сертифікатів населенню

Видача населенню приватизаційних майнових сертифікатів відбувалася у відділеннях Ощадбанку за місцем проживання. Усього українці отримали 45 722 181 ПІС, зокрема – 8 097 533 у вигляді приватизаційних депозитних рахунків. Усе це становило 87,98% загальної кількості випущених сертифікатів.

При цьому слід звернути увагу на один факт, що насторожує, – практично половина ваучерів опинилася в розпорядженні довірчих компаній. Лише за результатами 1996 року фінансові посередники сконцентрували близько 20 млн сертифікатів, вклавши в об’єкти приватизації понад 14 млн (А. Пасхавер, Л. Верховодова, Т. Воронков, Н. Терещенко. Завершальний етап приватизації України. Центр економічного розвитку. К.: «Міленіум», 2003, 78 с. ISBN 96680634951).

Досвід реалізації приватизації в низці інших держав, що існував на цей час, міг би дозволити Україні уникнути ряд вищезгаданих негативних наслідків шляхом залучення до процесу роздержавлення фінансових посередників виключно у випадках, коли на акції підприємства не було попиту з боку великих інвесторів (Center for Social & Economic Research, £e Political Economy of Privatization in Ukraine. David Snelbecker. Warsaw, December 1995).

Недосконалість податкового законодавства України також вплинула на активність іноземних інвесторів. Відповідно до чинних на той момент законів інвестиції, які вносилися покупцями пакетів акцій, зараховувалися в дохід підприємств і підлягали оподаткуванню, що суттєво підвищувало ціну акцій, які купуються. Ще однією проблемою, що суттєво впливала на приватизацію, була відсутність регулювання земельних відносин, у зв’язку з тим, що практично всі об’єкти приватизації були розміщені на державній землі й приватизувалися без земельних ділянок, оскільки останні не були об’єктами приватизації.

Досить складним бар’єром реалізації ефективної приватизації була довгострокова оренда державних підприємств, право на яку надавалося трудовому колективу, а найчастіше інсайдерам, від імені яких діяли керівники тих самих підприємств. Понад те до договору оренди включався пункт, що дає право викупу зазначених об’єктів. У такий спосіб в Україні було приватизовано понад 20% підприємств. Подібний спосіб приватизації не допускав до участі в процесі роздержавлення ефективних інвесторів, у тому числі й іноземних, та заохочувався ВРУ, міністерствами, органами місцевого самоврядування, звичайно ж «червоними» директорами, які витягали з цього досить велику особисту вигоду.

Найбільшого успіху в досягненні особистих інтересів набули народні депутати, які щороку встановлювали перелік об’єктів, що не підлягають приватизації. Найжорстокіші баталії йшли за кожен об’єкт. А коли не вдалося домовитися, ухвалили рішення взагалі про введення до кінця 1995 року мораторію на приватизацію. Наступною перешкодою стало недотримання державою встановлених правил, незважаючи на те, що й приватизаційні та компенсаційні сертифікати були іменними й скуповування сертифікатів було заборонено, влада заплющила очі на їх протизаконне масове скуповування фінансовими спекулянтами.

Проте внаслідок перетворення державних підприємств на акціонерні товариства в Україні значно зросла кількість власників акцій і до 1999 року в 33 719 акціонерних товариствах налічувалося 35 млн акціонерів. А на момент завершення сертифікатної приватизації приватних підприємств було в 2,9 раза більше, аніж державних. Початкова вартість їх основних засобів становила 150,4 млрд. гривень, або 28,7 % вартості основних фондів усіх підприємств та організацій України (В. Ларцев. Українська сертифікатна приватизація. Ч. 2). Але якщо порівнювати доходи, отримані від приватизації в Україні (0,291 млрд доларів США) з доходами, отриманими в тій же Угорщині – 1,4 млрд, Польщі – 3,9 млрд за період 1992 – 1999 рр. (Фролов П. Українська приватизація була непрозорою, неконкурентною та хаотичною. Дзеркало тижня), то приводи для оптимізму миттєво зникають.

Проміжний авторський висновок

Таким чином, реальний аналіз сертифікатної приватизації продемонстрував її повний провал як широкомасштабного соціального проекту, а також цілковиту неспроможність влади в досягненні економічних та політичних результатів.

У результаті масова приватизація призвела до повної дискредитації самої ідеї приватизації, самоусунення громадян у зв’язку з відсутністю реального результату, незатребуваності значної частини державної власності, виникнення кланово-олігархічних спільнот в Україні та, як результат, загальної втрати ілюзій громадянами України щодо довіри до української влади. Тут варто звернути увагу й на те, що сертифікатна приватизація проходила на тлі крайнього зубожіння переважної кількості громадян України, в умовах, коли в людей ледь вистачало грошей на продукти, оплату комунальних послуг тощо. Такий пригнічуючий економічний стан громадян спричинив масовий продаж приватизаційних майнових сертифікатів або акцій, отриманих у порядку пільгової підписки, фінансовим спекулянтам. Таким чином, в Україні здійснювався процес фактичного усунення громадян від участі в приватизації. Розвиток подій за принципом, чим гірше – тим краще зіграв на руку владі та наближеним до неї ділкам, забезпечивши накопичення первинного капіталу.

Незважаючи на те, що за підсумками масової та сертифікатної приватизації понад 60 відсотків підприємств стали недержавними, низка намічених цілей так і не була досягнута. За оцінками міжнародних експертів за приватизаційні майнові сертифікати було приватизовано менше 4% майна державних підприємств, що підлягають приватизації, або в 15 разів менше, аніж було визначено планом (В. Ларцев. Сертифікатна приватизація та олігархат. 29.03.2012).

Внаслідок цього приватизація так і не призвела до появи класу інвесторів, зміни власників та модернізації виробництв в Україні, як це повинно було статися, виходячи з теоретичних постулатів (International Monetary Fund. Recent Economic Developments), а лише сприяла незначному підвищенню якості управління підприємствами. На тлі відсутності необхідного правового регулювання, доступних відкритих електронних реєстрів акціонерів, виникли системні махінації та зловживання, що дало змогу «червоним директорам» захоплювати повний контроль над підприємством та його фінансовими потоками.

У 1999 році настав наступний етап приватизації – виключно за кошти шляхом реалізації індивідуальних процедур залучення стратегічних інвесторів. При цьому на законодавчому рівні затверджувався перелік об’єктів, які не підлягають приватизації.

У цей період набула поширення практика передачі великих підприємств під контроль бізнесменів, які мають особисті зв’язки з вищим керівництвом держави шляхом заниження реальної ціни, усунення від участі в конкурсі різними способами, в тому числі й необґрунтованими вимогами до учасників, мати досвід роботи з об’єктом продажу або багаторічний досвід роботи в Україні, необґрунтовано короткими термінами на підготовку заявки про участь, призупиненням приватизації з наступним раптовим поновленням та продажем наступного дня, аж до залякування конкурентів та підтасовування умов конкурсу під конкретного претендента.

Неефективне управління: збитки, корупція…

Подібного роду «приватизація» здійснюється доти, доки державні об’єкти мають певну цінність і становлять інтерес для наближених до влади фінансово-промислових груп. Можна впевнено стверджувати, що така «приватизація» стала базисом становлення України як кланово-олігархічної держави та створення монополій, що впливають на цілі сектори національної економіки. Саме в цей час широку популярність набули І. В. Коломойський як монополіст на ринку нафтопродуктів, Р. Л. Ахметов – у сфері електроенергетики, Д. В. Фірташ – у сфері розподілу природного газу.

При цьому варто зазначити, що за даними Фонду державного майна, в Україні в державній власності до останнього часу перебувало 3 643 компанії, тоді як в Угорщині – 371, Латвії – 85, Польщі – 55. Збитки, які завдають Україні невиправдано велика кількість об’єктів державної форми власності, визначаються як в економічній площині (збитки бюджету в зв’язку з неефективним управлінням), так і в морально-етичній (корупція, крадіжка, розкрадання, несплата податків), що згодом, знову ж таки, призводить до погіршення таких економічних критеріїв, як ВВП, витрати на соціальну сферу, оборону, освіту тощо, а в підсумку значно погіршує якість життя громадян.

За даними Національного антикорупційного бюро України в 2019 році було проведено розслідування на 30 держпідприємствах, збитки яких становили 18 млрд грн. Порушено 533 кримінальні справи у зв’язку із завданням збитків на загальну суму 8,2 млрд грн. Переважна більшість злочинів відбувається за участі керівництва підприємств шляхом розкрадання майна та грошових коштів, завищення закупівельних цін та отримання так званих «відкатів», офіційного продажу продукції держпідприємств за заниженими цінами та отриманням тих самих «відкатів». На тлі практично не працюючого в Україні принципу невідворотності покарання, на зміну керівникам, що прокралися, приходили нові й процес повторювався. На думку експертів, в Україні існує сувора кореляція між кількістю держпідприємств та наявністю корупційних ризиків. У результаті доходимо до висновку: на сучасному етапі розвитку України існує висока ймовірність корупційних відносин з безпосередньою участю керівників держпідприємств; зміна керівників, у тому числі формування наглядових рад, у світлі реформи корпоративного управління, не дає очікуваного результату, а в ряді випадків ще й збільшує збитки у зв’язку зі збільшенням кількості «спільників».

Виняткова значимість успішної роботи державних компаній полягає в тому, що від їх ефективної діяльності залежить добробут досить великої кількості громадян України – це і зайнятість населення, і податкові надходження до бюджетів різних рівнів, й утримання соціальних інфраструктурних об’єктів та багато чого іншого. Слід зазначити, що протягом понад 30 років, зміна президентів, урядів, законів та підзаконних актів, органів влади та чиновників, персонально відповідальних за приватизацію, при повному розумінні всіма причетними суті існуючої проблеми, процес ефективної, відкритої та, найголовніше, вигідної для народу України приватизації – не відбувається.

Як ситуація виглядає сьогодні?

За даними Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства у власності держави перебуває 3 643 держпідприємства. Й незважаючи на більш ніж тридцятирічний досвід здійснення приватизації, за всю історію незалежної України, як пригадую, жодного разу не вдавалося виконати заплановані бюджетом показники щодо залучення коштів від продажу державного майна. Однією з причин надзвичайно низьких доходів від продажу держмайна є та, що оптимальний час на продаж втрачено. На думку експертів, реальні доходи від відчуження об’єктів державної власності на початку 2008 року могли становити близько 80 млрд. грн., за курсу долара США 5 грн, отримуємо 16 млрд. доларів. При цьому інвесторів, які бажали придбати підприємства, було набагато більше, аніж у даний час, оскільки основні фонди були набагато менше зношені, а кваліфіковані працівники ще не зазнали впливу масової трудової міграції. Проте з відомих причин процес приватизації було заблоковано, що ще більше посилило кризові явища в соціально-політичній та економічній ситуації в країні.

Зупинка приватизації призвела до того, що держава залишилася практично з майже повністю збитковими підприємствами, оскільки більш прибуткові вже були приватизовані. Побоюючись соціальних конфліктів, уряд змушений був їх економічно підтримувати, неефективно витрачаючи мільярди гривень із державного бюджету.

Очевидна неспроможність цієї конструкції багато в чому пояснюється домінуванням особистих корисливих інтересів певних високопосадовців, які державну власність ототожнюють з особистою. Призначаючи керівниками державних підприємств своїх людей, чиновники від влади шляхом використання шахрайських схем та корупційних відносин клали в кишені мільярди гривень.

Безперечним фактом є те, що держава має залишити в своїй власності виключно ті підприємства, які є стратегічними, служать національним інтересам України та забезпечують виконання спеціальних функцій, решту необхідно продати ефективним власникам, подолавши опір корумпованих чиновників.

Як засвідчила багаторічна практика, ФДМУ не в змозі ефективно керувати державною власністю, перебуваючи під впливом так званих «смотрящих», чиновники фонду примножують збитки, завдаючи непоправних втрат економіці держави. Безпосередньо за 2019 рік загальна сума збитків від неефективних державних підприємств становила 174 млрд гривень. Це майже 7 млрд доларів США, що значно перевищує надходження від міжнародних фінансових інститутів за цей період.

Після завершення в 1999 році ваучерної приватизації державний бюджет жодного разу не було виконано в межах плану надходження коштів від приватизації. Так, у 2014 році із запланованих 17 млрд гривень доходів від приватизації до бюджету надійшло лише 0,5 мільярдів (2,94%).

У 2015 році із запланованих тих же 17 млрд грн. отримали ще менше – 0,1515 млрд. грн. (0,9%), продали 115 об’єктів.

У 2016 році – заплановано 17,1 млрд грн, надійшло 189 млн грн (1,1%), реалізовано 140 підприємств. У 2017 – заплановано 17,1 млрд грн, надійшла рекордна сума від приватизації в розмірі 3,4 млрд (19,9%), продали 145 підприємств.

У 2018 році – заплановано 21,3 млрд грн, потім зменшили до 18,8 млрд, надійшло до бюджету 268,7 млн грн (1,3%), продано 249 підприємств. У 2019 році – заплановано – 17,1 млрд грн, надійшло 536,5 мільйонів (3,2%), продано 23 підприємства.

У 2020 році було заплановано 12 млрд гривень, потім цю суму було зменшено до 0,5 мільярда. Згодом, у березні, приватизацію було припинено у зв’язку з епідемією коронавірусної інфекції та викликаного цим ризику відсутності великих іноземних інвесторів. При тому 15 липня 2020 року на аукціоні було продано готель «Дніпро» за 1,1 млрд грн., за стартової ціни 80,9 мільйонів. Усього реалізовано держмайна на суму 2,2 млрд грн, що становило 449,6 % від запланованої кількості (Приватизація принесла в 2020-му в 5 разів більше грошей, аніж у 2019-му – ФДМ).

Надходження до бюджету від приватизації на 2021 рік було заплановано в розмірі 12 млрд грн, фактично приватизація державного майна принесла державному бюджету України загалом 5,1 млрд грн (У 2021 році приватизація в Україні принесла рекордні 5,1 млрд гривень – ФДМ). У 2022-му при плані в 8 млрд грн, приватизація принесла до держбюджету лише 1,7 мільярда, що складає 21,4 відсотка (Рахункова палата. Звіт про результати аналізу звіту Фонду державного майна України за 2022 рік у частині, що впливає на виконання державного бюджету. 22.08.2023).

Приватизація за 2023 рік принесла Україні економічний ефект у 3,83 млрд гривень (Про результати приватизації та оренди держмайна у 2023 році та плани на поточний рік. В. Коваль. 02.02.24). За результатами наступного року надходження від приватизації склали майже на 10.5 мільярдів (Мінекономіки. Відділ зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації).

Усього станом на 2024 р. до бюджету надійшло 11,482 млрд. доларів США, тобто на одного громадянина 301,18$, (населення України станом на 2024 р. складало 37,86 млн).

Необхідно відзначити, що не всі держави центральної і східної Європи (ЦСЄ) ставили як основну мету приватизації надходження коштів до бюджету, але навіть виходячи з цього, спостерігається значне відставання України від низки європейських країн. Дохід від приватизації державної власності в Угорщині становив 13,94 млрд. доларів США (на одного громадянина 1433 $); Польщі – 12,14 млрд. $ (на одного громадянина 376,5 $); Чехії – 7,0 млрд. $ (на одного громадянина 650,6 $); Словаччини – 8,1 млрд $ (на одного мешканця 1485$). При цьому необхідно звернути увагу на те, що стартові позиції країн ЦСЄ та України на початок приватизації порівнювати неможливо – наша країна входила до числа найбільш індустріальних держав Європи.

За підсумками 2020 року розмір збитків найбільших державних підприємств України становив 72,4 млрд гривень. Інфляція, падіння курсу національної валюти, фізичне й моральне зношування в ряді випадків призводять до істотного зниження вартості об’єктів приватизації. Крім цього, застаріле обладнання споживає більше енергії та сильніше забруднює довкілля.

Другий авторський висновок

Виходячи з вище викладеного, можна дійти висновку, що альтернативи приватизації державних підприємств в Україні не існує. Але при цьому треба досить критично ставитися до помилкової думки, що приватизація є винятковою можливістю для ліквідації корупційної «годівниці» різноманітних чиновників. Достатньо широко представлені в країні антикорупційні органи мають усі необхідні права та повноваження для викорінення цього згубного явища за умови, що самі не є учасниками незаконних схем.

У зв’язку з вищесказаним виникає абсолютно логічний висновок про те, що дії влади в процесі реалізації приватизації мали характер не випадкових помилок, а були достатньо продуманими злочинами з метою особистого збагачення. А за масками нових українських лідерів як заячі вуха сторчать обличчя хрущових, брежневих, андропових та суслових, їх необмежене бажання влади та повне нехтування інтересами держави і громадян.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути