Connect with us

Думка експерта

Валентин КОВАЛЕНКО: «Лише з чиновницького кабінету пенітенціарну систему не зміниш»

Валентин Коваленко, український вчений-юрист, член-кореспондент Національної академії правових наук України, екс-ректор Національної академії внутрішніх справ. Валентин Васильович відомий також і як особа, що тривалий час опікувалася на державному рівні питаннями взаємодії із судовими, правоохоронними та іншими правозастосовчими органами. Професор, який за покликанням долі продовжує допомагати державі вибудовувати, зокрема, пенітенціарну систему країни.

Цю нашу розмову «спровокувала» зустріч із Валентином Васильовичем під час конференції «Актуальні проблеми захисту прав людини, яка перебуває в конфлікті із законом, крізь призму правових реформ», організовану за сприяння Національної академії правових наук України, Центру досліджень проблем кримінальної юстиції, Національної академії внутрішніх справ, Державної установи «Центр пробації» та Всеукраїнської ГО «Пенітенціарна асоціація України». Примітно, що ця конференція викликала неабияку зацікавленість у правоохоронних органах, серед науковців та практиків. Адже пенітенціарна система всі останні роки перебуває в стані постійної й безрезультатної перебудови та перепідпорядкування. Підкреслимо ще раз — безрезультатної перебудови. Тому редакція ЮВУ й звернулася до Валентина КОВАЛЕНКА з проханням прокоментувати ситуацію з установами й органами виконання покарань та пробації. Бо, звісно, що зміна керівництва системи, яка відбулася з призначенням півроку тому нового міністра юстиції України, не справляє враження закінченості й послідовності якихось реформ у пенітенціарній системі нашої держави.

— Валентине Васильовичу, як так сталося, що вчені першими забили на сполох щодо ситуації в пенітенціарній системі?

— Для початку скажу, що сама ця система представляє на сьогодні декілька сотень установ та органів з виконання покарань, а також декілька десятків тисяч працівників персоналу. Але головне — понад 50 тисяч засуджених, що знаходяться за гратами, та більше 100 тисяч осіб, підданих режиму пробації. Тобто можна сказати, що це така собі держава в державі, а, можливо, її частинка і, при тому, досить чимала. Щодо ситуації в пенітенціарній системі, то вона тривожна й навіть небезпечна: переповнені слідчі ізолятори, вкрай занедбані в’язниці, поширення небезпечних захворювань серед засуджених, особливо туберкульозу. Є питання щодо відбування покарань довічно ув’язненими, а медичні, комунальні та соціальні послуги, виробничі частини вимагають значного оновлення. Не кажучи вже про самі в’язничні будівлі. Ось вам коротко про стан системи. Як бачите, далеко не оптимістичний.

— Думаю, тут, найперше, треба шукати та вкладати державні кошти у приведення цієї системи до якогось цивілізованого стану, а не чергову конференцію проводити…

— Ось тут я категорично не можу з вами погодитися. Щоб вирішити будь-яку проблему, спочатку треба акумулювати найкращі ідеї та думки щодо способів її вирішення і найважливіше — визначити суть цієї проблеми. Щодо самої конференції, то модерував на ній професор Євген Юхимович Бараш, який, думаю, вдало справився зі своїм завданням. У її роботі взяли участь провідні фахівці пенітенціарної системи України, вчені, практики, керівники державних установ, зокрема, Віталій Василик, заступник міністра юстиції, Сергій Гриченюк, Олексій Гумін, Тетяна Денисова, Віктор Іларіонов, Анатолій Кирилюк, Олександр Колб, Віктор Кривуша, Наталія Максимова, Валентин Мостицький, Анатолій Музика, Віктор Синьов, Сергій Скоков, Анатолій Степанюк, Сергій Фаренюк, Сергій Чернявський, Василь Шакун, Ірина Яковець, Олег Янчук, Олександр Ярмиш та інші. Як бачите, тут і представники держустанов, і науковці, і практики.

— Кого в Україні можна назвати найбільшим фахівцем у даній сфері?

— Звісно, такі люди є, і їх чимало. Окрім названих практиків та вчених, все ж хочу особливо виокремити роль і значення для пенітенціарної системи людини, яка понад тридцять років свого життя присвятила вдосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи — це екс-голова Головного управління виконання покарань Іван Васильович Штанько. Саме завдячуючи його наполегливості свого часу в досить короткі строки був прийнятий Кримінально-виконавчий кодекс та була започаткована співпраця з Радою Європи по впровадженню європейського досвіду у в’язниці України. Думаю, недарма його за чесність, справедливість в оцінці дій системи, засуджені називали «тюремним батьком». Хочу й сам принагідно висловити особливу повагу і шану Івану Васильовичу — нині раднику-консультанту Департаменту крмінально-виконавчої служби. Сподіваюся, ми ще попрацюємо над реформуванням цієї системи.

Повертаючись ще до конференції, відзначу важливість того, що її учасники віддали належне пам’яті практиків та вчених, які зробили вагомий внесок як у роботу системи, так і науки, а саме Михайла Мелентьєва, Григорія Радова, Олександра Сєверова, Володимир Льовочкіна, Олександра Маліченка, Григорія Чинчика, Олександра Мельниченка. Власне, для нашої держави це вже останні з могікан, так би мовити.

— Усе це, звісно, добре. А що говорили присутні на самій конференції. Бо система не така вже й відкрита. Попередній її куратор, заступник міністра юстиції Денис Чернишов два роки тому в інтерв’ю нашій газеті зазначав, що зробить усе, аби пенітенціарна система стала відкритою й людяною…

— Можу сказати, що відбулася справді відверта розмова про проблеми системи Державної кримінально-виконавчої служби України, її розбалансованість, відсутність єдиної вертикалі прийняття управлінських рішень в установах та новостворених органах системи виконання покарань. На конференції значною мірою акцентувалася увага на питанні законодавчого забезпечення роботи системи, яке визначає правові основи її організації та діяльності. При тому наголошувалося, що Закон «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 2005 року не діє, а чинний Кримінально-виконавчий кодекс 2004 року потребує доповнень, зокрема, у зв’язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України за минулі роки низки постанов та інших відомчих нормативно-правових актів. Уже те, що сам Департамент з питань виконання кримінальних покарань має статус міжрегіонального органу, а при тому реалізувати ці свої організаційно-управлінські функції стосовно регіональних управлінь він не може, — проблема досить серйозна. І напрями діяльності, які забезпечують функціонування установ покарань як основної ланки системи, також передані окремим державним відомствам. Це — Генеральна дирекція ДКВС України, Центр охорони здоров’я ДКВС України та Центр пробації, що, на думку присутніх на конференції, не лише не додало ефективності роботі установ, координації їх дій, а навпаки, внесло неузгодженість, розбалансованість і безвідповідальність. Найприкрішим є те, що найбільш негативно відбилося на управлінні діяльністю системи — укрупнення, а саме так звана реорганізація (злиття) обласних управлінь у п’ять міжрегіональних. Про те, як наголошувалося, головний недолік у діяльності Міністерства юстиції України щодо змін та вдосконалення роботи системи — це виконання не властивих йому функцій по здійсненню кадрових призначень і звільнень персоналу ДКВС України. І в науковців є що запропонувати з цього приводу.

— Отже, головним винуватцем у численних прорахунках, прикрих недоліках, власне занепаду системи є Мін’юст?

— Не стану стверджувати, але така відповідь напрошується. Хоча зараз постають і нові питання, а саме, що робити надалі, які кроки мають бути наступними в реформуванні системи, яка це повинна бути система виконання покарань, які кадри необхідні для забезпечення її функціонування та якою повинна бути нормативно-правова база загалом? Слід відмітити, що в того ж Мін’юсту є певні напрацювання напрямів удосконалення системи. Також тут можна назвати й пропозиції Івана Григоровича Богатирьова, яким запропонована «Національна програма транс формації кримінально-виконавчої системи». До речі, вона опублікована саме у вашій газеті. Є також пропозиції від громадськості, яким не байдужа доля пенітенціарної системи, та осіб, які в конфлікті із законом, і людей, що забезпечують виконання рішень судів Вони викладені в статті «Сім кіл пекла пенітенціарної системи» Сергія Колесника та Євгеном Єніна.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу й позиція В’ячеслава Аброськіна — стосовно наявності та дій «злодіїв у законі» в Україні. Загалом, говорячи про ці проблеми, варто зазначити, що кримінально-виконавча система України була є й буде. Так є по всьому світу. Але вона повинна існувати, осучаснюватися лише в структурі Кабінету Міністрів України (чи як окреме міністерство, чи як окрема служба на правах міністерства, чи окремий департамент, однак у структурі Кабміну). По-друге, сьогодні реалізація урядової кримінально-виконавчої політики повинна передбачати проведення аудиту діяльності всієї системи за участі практичних працівників установ, науковців — щоб мати цілісну картину. По-третє, треба врахувати стан діючої системи, наявність установ, структур, осіб, які перебувають у конфлікті із законом, працівників, котрі забезпечують реалізацію діяльності системи, існуючу нормативно-правову базу, як і те, що заходи щодо вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи в державі проходитимуть у складних політичних, соціально-економічних умовах та в залежності від криміногенної обстановки.

Саме тому, на мій погляд, питання проведення аудиту системи слід винести на громадське обговорення. Далі, з урахуванням результатів аудиту та пропозицій науковців, практиків і громадськості, після обговорення узагальнити й підготувати Національну програму реформування кримінально-виконавчої системи України (стратегію, концепцію), яка повинна включати й запропоновані вище пропозиції щодо обов’язкової цілісної структури кримінально-виконавчої системи України.

І, нарешті, по-четверте (реформу оновлення, реорганізацію) системи можливо (й необхідно) розпочинати лише за наявності забезпечення державного фінансування. На сьогодні потреба в фінансуванні системи не сягає навіть чверті від потреб на рік.

— Тобто на конференції не лише відбувся колоквіум — творча розмова, а й вироблена своєрідна програма щодо оновлення пенітенціарної системи України. Якесь рішення з цього приводу теж було прийнято?

— Ми домовилися активно співпрацювати, чого не було вже давно. Нас роз’єднувала позиція попереднього керівництва Мін’юсту. Надалі науковці і практики, які мають відношення до кримінально- виконавчої системи України, продовжать обговорення напрацьованих документів на конференції «Актуальні питання теорії та практики в галузі права, освіти, соціальних і поведінкових наук — 2020», яка відбудеться 23—24 квітня в Чернігові в Академії пенітенціарної служби (ректор — Олексій Тогочинський). Там ми й продовжимо нашу роботу.

— Дякую за розмову і змістовні відповіді.

Спілкувався
Федір ІЛЛЮК

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Роль права в мінімізації ризиків цифрової економіки

Оксана ВІННИК, доктор юридичних наук, професор, членкореспондент НАПрНУ, головний науковий співробітник відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права
і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрНУ

Визнання слова «діджиталізація» словом 2019 р. (за версією словника сучасної української мови/UA.NEWS), як і насичення суспільного життя появою нових явищ так званого віртуального світу, символізує перехід до широкого використання цифрових технологій та їх сприйняття більшістю громадян – кимось із захватом, іншими вимушено, оскільки значна частина послуг (платежі, зокрема) переходить у режим он-лайн, досить зручний, але й ризикований. Справа в тому, що цифровізовані явища (такі як електронні платежі, віртуальні підприємства, віртуальні офіси, електронні кабінети, бізнес-сайти, інтернет-шопінг, зберігання інформації в «хмарі», доповнена реальність, боти, штучний інтелект, криптовалюти тощо) потребують відповідних знань та навичок, набути та підтримувати які непросто. А їх відсутність у цифрову епоху загрожує не лише ймовірністю матеріальних втрат у відносинах зі спритними шахраями, які зазвичай краще знаються на можливостях цифрових технологій, ніж сумлінні громадяни, а й навіть фактичним безправ’ям, зумовленим відсутністю необхідних для цього можливостей (не говорячи про вади нормативного регулювання, в тому числі відсутність закріпленого на рівні закону поняття цифрових прав).

Цифровізація: реалії сьогодення

Цифрові технології, забезпечуючи цифровізацію економіки та інших сфер суспільного і приватного життя, зазвичай пропагуються як надзвичайно прогресивні, такі, що забезпечать прорив в усіх напрямах суспільного буття, зробивши його більш ефективним, приємним та легким, звільнивши людей від рутинних дій (зокрема, пошуку інформації про товари, роботу, навчання тощо). Проте кожне суспільне явище не можна визначити як суто позитивне, чи суто негативне, оскільки тут традиційно присутні дві сторони. Цифровізація не стала винятком.

Серед її переваг – швидкість (обміну інформацією, пошуку необхідних рішень, оцінки ситуації, оплати тощо), зручність (без обов’язкової за традиційних зв’язків присутності заінтересованих осіб у певному місці, в певний час), висока ефективність (наукових та маркетингових досліджень, бізнес-операцій), доступність (можливість використання незалежно від місця перебування замовника/покупця та виконавця/ продавця, надавача послуг), економічність (зменшення витрат), транснаціональність (широкі можливості замовлення товарів/ пошуку контрагентів за кордоном), необмеженість у часі (без перерв, режиму роботи й вихідних) тощо. Проте крім згаданих переваг, цифровізованим явищам притаманні значні ризики, повязані з недобросовісним та/або неконтрольованим їх використанням.

Серед основних ефектів застосування згаданих технологій – можливість діяти в інтернет-просторі анонімно, забезпечуючи максимальну не лише швидкість операцій, пов’язаних із поширенням/пошуком/ використанням інформації, та їх приватність, а, отже, й залучення до відповідних процесів максимальної кількості заінтересованих осіб. З іншого боку, використання такої анонімної приватності недобросовісними особами суспільно небезпечна, оскільки ускладнює, а нерідко й унеможливлює визначення відповідальної особи, що своїми недобросовісними діями у віртуальному просторі (зазвичай в мережі інтернет та/або з використанням мобільних телефонів/смартфонів) завдає шкоди іншим особами, та притягнення її до відповідальності. Крім того, Інтернет-простір – транснаціональний, а отже, діяти в ньому можна незалежно від місця фактичного перебування, яке до того ж нерідко важко визначити, якщо заінтересована в цьому особа не називає себе або надає хибну інформацію, бажаючи уникнути відповідальності за зловживання приватністю на шкоду інших учасникам відносин. Виявлення подібних осіб потребує участі компетентних органів різних держав, що зумовлює й необхідність і встановлення відповідних правил їх взаємодії на транснаціональному рівні.

Ризики тотальної цифровізації

Особливо небезпечним є використання надбань цифровізації криміналом, який, за оцінкою скандально відомого підприємця Джона Макафи, історично завжди був першим у застосуванні новітніх технологій на фоні відставання влади щодо запобігання недобросовісного їх використання (https://forklog.com/dzhon-makafi-ispolzovanie-kriminalom-anonimnyh-kriptovalyut-predveshhaet-ih-shirokoe-prinyatie/). Це стосується не лише вдосконалення вірусів, що вражають електронні носії й завдають їм та їх власникам значної шкоди через витік конфіденційної інформації та/або грошових втрат, а, в першу чергу, – штучного інтелекту, який Ілон Маск вважає чи не найбільшою загрозою людству, оскільки надмірний і неконтрольований з боку уряду розвиток цієї сфери може загрожувати людям безробіттям, нестабільністю в соціальній сфері або почати поширювати фейкову інформацію й маніпулювати нею, а найгірше – може стати безсмертним дисктором, «від якого ніхто не зможе втекти» (https://zik.ua/news/2018/04/10/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_mozhe_staty_bezsmertnym_dyktatorom_1301427).

Технічний директор EOS- стартапа Block.one Ден Лаример, говорячи про ризики цифровізації, пропонує повернутися до паперовимх носіїв інформації, оскільки електронні легко знищити, а програмне забезпечення в перспективі «буде лише за інклюзивним доступом» (https://forklog.com/den-larimer-tehnologicheskie-giganty-vedut-mir-v-oruellovskuyu-antiutopiyu/). У зв’язку з цим пригадуються переважно песимістичні картини кіберизованого суспільства, описані фантастами, які, як виявилося, багато в чому були праві.

Негативні сторони використання штучного інтелекту

Негативні сторони використання штучного інтелекту та інших досягнень цифровізації вже давно дають взнаки, хоча повідомляється про це значно рідше, ніж про революційні її (цифровізації) переваги. Йдеться про: поки що поодинокі випадки нападу роботів на людей (на фоні незначного їх використання) можуть мати катострофічні наслідки при масовому застосуванні роботів; заволодіння фінансовою інформацією громадян та комерційних структур з метою отримання доступу до їх грошових активів; удосконалення вірусів, що вражають комп’ютери, смартфони та інші електронні пристрої; поширення так званої фейкової інформації, в тому числі щодо товарів, робіт, послуг; численні кібератаки на сайти державних установ, бізнес-організацій тощо, що завдають значної шкоди, паралізуючи на певний час їх діяльність, у зв’язку з чим низка країн вимагає поширення на них (кібератаки) спеціального режиму санкцій, передбаченого за застосування хімічної зброї (https://ua.news/ua/evrosoyuz-obsudyt-vvedenye-sanktsyj-protyv-rf-y-kytaya-za-kyberataky/).

Хоча ризики тотальної цифровізації дедалі стають все більш явними, проте в популярних джерелах (в основному статтях) акцентується увага на перевагах цифрових явищ, що змінюють світ. На спалах б’ють лише окремі знавці цих технологій і серед них Ілон Маск, якого важко звинуватити в їх незнанні або фінансовій заінтересованості критики, відсутності адекватної реакції урядів провідних країн світу на цифрові ризики (https://ipress.ua/news/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_ie_naybilshoyu_zagrozoyu_lyudstvu_218751.html), включаючи відповідне вдосконалення нормативно-правового регулювання. Американський економіст Адріан Сливоцький застерігає: «Те, що відбувається з коронавірусом, одного дня станеться у цифрових мережах», тому важливо вчасно відреагувати на загрози, адже запобігти легше, аніж наздоганяти прогавлене (https://www.radiosvoboda.org/a/30470059.html).

Проблема цифрової нерівності

Це особливо важливо з точки зору так званої цифрової нерівності і, відповідно, відсутності у більшості пересічних громадян-споживачів необхідних цифрових можливостей (знань, навичок, пристроїв, коштів на їх отримання/придбання та захисту прав, порушених у процесі використання цифрових ресурсів). Так, більшість наших співвітчизників сприймають цифровізовані явища як реальні, що існують в аналоговій економіці. Серед них:

– віртуальне підприємство: сприймається багатьма як належним чином легалізоване підприємство зі статусом юридичної особи, натомість це група осіб (фізичних та/або юридичних), заінтересованих у використанні одного електронного (зазвичай Інтернет) ресурсу (бізнес-сайту, зокрема), проте без оформлення їх організаційної єдності як юридичної особи або партнерів на підставі угоди про спільну діяльність;

– інтернет-магазин: нерідко сприймається як електронна версія звичайного магазину з його власником, хоча в дійсності це сайт, на якому його користувачі (а їх може бути кілька або навіть багато) розміщують інформацію про пропоновані до продажу товари; вітчизняне законодавство, грунтовним знанням якого можуть похвалитися навіть не всі професійні юристи, визначає веб-сайт як сукупність програмних засобів, розміщених за унікальною адресою в обчислювальній мережі, у тому числі в мережі інтернет, разом із інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певних суб’єктів та забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів й інших інформаційних послуг через обчислювальну мережу (ст. 1 Закону Україні від 05.10.2017 р. «Про електронні довірчі послуги»;

– боти (англ. bot, від robot — «робот»): сприймається як реально існуюча особа (підприємець, організація чи її працівники), хоча є програмою, що забезпечує виконання автоматично та/або за заданим розкладом (алгоритмом) комплексу послідовних дій, і має в цьому певну подібність із людиною; боти зазвичай (проте не завжди) відносять до штучного інтелекту/ШІ (англ. Artificial intelligence, AI); система ШІ є одним із найперспективніших напрямків комп’ютерних наук, що вивчає методи розв’язання задач, для яких не існує способів вирішення, дозволяючи оперувати даними та самонавчатися; має необмежені сфери застосування – від створення роботів, які самостійно приймають рішення, до машин з автопілотом чи онлайн-перекладачі в реальному часі (http://ai.lviv.ua/ais/). Разом із тим, проблема використання ШІ з точки зору етичності та відповідності встановленим правилам зумовлює встановлення основних засад його використання. В ЄС визначили 7 принципів застосування ШІ, відповідно до яких ШІ повинен: (1) заслуговувати на довіру, відповідати законам та правилам; 2) контролюватися людиною, розроблятися з повагою до інтересів суспільства та прав людини, не зменшувати та не обмежувати право людини на прийняття рішень; 3) бути надійним і безпечним на випадок помилок або дисфункції; 4) застосовуватися з повагою до приватних прав людини та до безпеки баз даних, аби такі дані не використовувалися проти людини; 5) бути прозорим з точки зору наявності у людини можливості відслідковувати результати функціонування ШІ або відповідних систем; 6) застосовуватися на недискримінаційній основі, що передбачає: доступність для всіх людей, врахування всіх людських особливостей, включаючи фізичну спроможність, навички та потреби; 7) мати спрямованість на розвиток суспільства та вирішення проблем охорони довкілля, що передбачає принцип відповідальності людини за наслідки використання систем ШІ (https://www.ukrinform.ua/rubric-technology/2676698-v-evrosouzi-rozrobili-etiketdla-stucnogo-intelektu.html).

Відповідальність людини за використання цифрових ресурсів

Слушність таких правил не викликає заперечень, проте вони потребують нормативного закріплення, що особливо важливо для реалізації принципу відповідальності людини за використання цифровізованих явищ/ресурів (включаючи ШІ, бізнес-сайти, віртуальні підприємства). Для цього слід запровадити реєстрацію їх власників та фактичних користувачів у публічних сферах діяльності (бізнесу, зокрема) та визначити основні засади відповідальності за неналежне їх використання, в тому числі зловживання, оскільки за цим фактично стоять особи з аналогового світу й саме вони (організатори/головні учасники віртуальних підприємств) мають відповідати або забезпечити можливість визначення особи, що недобросовісно використала бізнес-ресурс групового/ колективного використання (бізнес-сайт, зокрема).

Подібні правові механізми доцільно закріпити на рівні закону, зокрема, кодифікованого, який би забезпечив соціальне спрямування цифровізації. Крім згаданих, такий акт має включати й правові механізми подолання цифрової нерівності та підтримання цифрової грамотності громадян-споживачів на рівні, що відповідає практиці використання цифрових технологій, із закріпленням відповідних обов’язків за уповноваженим у сфері цифровізації органом.

Висновки

Вирішення порушених тут проблем має бути першочерговим, інакше переваги цифровізації можуть обернутися згодом на суцільні ризики. Проте, в цих складних умовах замість удосконалення, в тому числі оптимізації чинного нормативно-правового регулювання відносин у сфері економіки, пропонується скасування Господарського кодексу України (проект Закону України № 2635 від 19.12.2019 р. // URL : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67704), попри наявність у нього значного потенціалу щодо закріплення саме основних засад цифровізації економіки та ролі в цьому держави як організатора господарського життя. Приклад країн, на які посилаються автори законопроекту, враховується фрагментарно, оскільки не береться до уваги основне: значна стабільність правового регулювання, що не виключає внесення адекватних змін в економіці нових положень та скасування застарілих, але такі акти, як, наприклад, Торговельне уложення Німеччини, прийняте ще в 19 столітті, ще діють з відповідними змінами досі. Натомість законодавство незалежної України не може похвалитися навіть відносною стабільністю, а непоодинокі революційні спроби його кардинального реформування згодом отримують адекватну критику, але, на жаль, є значним стресом не лише для правової системи України, а й позбавляють можливості пересічних громадян-споживачів орієнтуватися в ньому й захищати свої права та законні інтереси в разі їх порушення. Можливо, варто прислухатися до поради Адріана Сливоцького й запровадити законодавчі бар’єри для зловживань цифровими технологіями (аби згодом не шкодувати про втрачені час і можливості), використавши для цього потенціал ГК України як акту, що в комплексі забезпечує регулювання відносин з урахуванням інтересів бізнесу та соціальне спрямування економіки, яким відповідно до Конституції України (ст. 13) опікується держава. Амбіції же противників Господарського кодексу можуть задовольнятися на наукових конференціях, що менш шкідливо, ніж часті (і в основному – без ґрунтовних на те підстав та врахування громадської думки, як це робиться в ЄС) реформи в законодавстві.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ключ до успіху України — мінімізація корупції (досвід Сінгапуру)

Закінчення. Початок 1, 2

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук,
головний науковий співробітник
Міжвідомчого НДЦ з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Залучення потужних іноземних інвесторів

Розуміючи, що корупція стримує інвестиції, уповільнює економічне зростання, спричиняє бідність й істотно обмежує можливості боротьби з нею, уряд спрямував свої зусилля на залучення іноземних інвестицій шляхом створення вигідних умов для притоку капіталу. Передусім, було скасовано податок на вивіз доходів, отриманих вкладниками-нерезидентами, а по-друге, уряд персонально пропонував потенційним компаніям вкласти кошти в сінгапурську економіку. Зокрема, представники влади їздили у найбільші компанії світу і в індивідуальному порядку пропонували інвесторам вкласти кошти в Сінгапур. Ці представники мали чи не найкращу освіту після проходження військової служби й, таким чином, добре розуміли логіку та специфіку транснаціональних компаній.

Для залучення інвесторів було облаштовано бізнес-інкубатори — торгові майданчики, де зустрічаються продавці та покупці проектів. За відкриття країною такого бізнес-інкубатора сінгапурський уряд платить гроші. Це було вигідним, адже в цій державі зареєстровані 4 тис транснаціональних компаній, які готові купувати нові проекти. Завдяки цьому відділи R&D більшості міжнародних компаній знаходяться саме в Сінгапурі.

Від оподаткування доходу до оподаткування споживання

Зрозуміло, що для інвестора дуже важливою є податкова система, тож Сінгапур перейшов від оподаткування доходу до оподаткування споживання. Так, у 1965 році ставка податку на прибуток корпорацій була 40 %, у 1996 р. — 26 %. У Сінгапурі не оподатковується приріст капіталу. Витрати на соціальні програми та держапарат також невисокі — приблизно в 2 рази нижчі, ніж у країнах «Великої сімки». Також був скасований податок на вивіз капіталу для нерезидентів. При цьому стратегічно важливим є те, що уряд утримував низький рівень державних і соціальних витрат, тим самим підтримуючи високий рівень заощаджень та інвестицій.

Держава забезпечила найсприятливіший клімат для того, щоб інвестиції йшли в країну не лише на глобальному економічному рівні, а й на рівні психології кожного окремого інвестора. Наприклад, багато уваги в Сінгапурі приділяється озелененню міста. Коли іноземець приїздить до цієї країни й виходить з аеропорту, то одразу потрапляє ніби до раю — скрізь величезна кількість квітів, які неймовірно пахнуть. Вважається, що це формує позитивне ставлення та довіру до держави.

Водночас сінгапурці залучали інвесторів, орієнтуючись передусім на компанії з відомими світовими іменами. Один із власників найбільшого комп’ютерного концерну «Hewlett-Packard» свого часу прийняв відповідне запрошення. Він навіть запропонував розмістити своє виробництво в єдиному пристойному будинку — шестиповерховому корпусі колишньої військової бази Великобританії, що дісталася остров’янам у спадщину. З цією метою магнат був готовий взяти один із верхніх поверхів цього корпусу й терміново вилетів до Сінгапуру, щоб на власні очі переконатися, наскільки слова відповідають реальності. Але попри серйозний зовнішній вигляд, усередині будинок був напівзруйнований. Керівництво держави розуміло, що людина такого рівня не звикла до незручностей. Тому терміново пустили на шостий поверх суперсучасний ліфт, протягнувши для цього кабель з іншого будинку. Не скупилися також і на відповідне оздоблення кімнати переговорів. Відтоді компанія «Hewlett-Packard» працює в Сінгапурі й досить успішно.

Усе повинно бути найкращим!

Візит бізнесмена виявився потужним стимулом для запровадження принципу «усе мусить бути найкращим» у ранг державних пріоритетів. Так, одним із перших кроків Лі Куан Ю, коли той став запрошувати інвесторів, було прийняття програми «Чисте місто». Відповідно до неї було побудовано дорогу від аеропорту до центру міста з шикарною алеєю. Таким чином, усе місто вибудовувалося з двох боків від цієї траси. У даному разі керівництво країни, розуміючи, що немає коштів на створення повної інфраструктури, використало найдешевший ресурс — інтелектуальні зусилля, щоб сформулювати мету, а потім популярно її розяснило, ця мета — зробити Сінгапур процвітаючою державою, й усі ресурси направлялися на досягнення. А люди крок за кроком переконувалися, нехай у незначних, але реальних проміжних результатах, а значить, і в тому, що вони недарма терплять нестатки.

Принципи побудови системи державних інституцій

Саме з урахуванням цих принципів — логіки та доцільності — побудовані всі державні інституції Сінгапуру, в кінцевому рахунку їх філософія, а саме:

1. Найважливіший ресурс — люди.

Лі Куан Ю чи не найбільше працював над тим, щоб об’єднати навколо себе таланти. В результаті «розумні люди змогли підняти країну».

2. Кожній державі потрібен лідер.

Лі Куан Ю не розробляв усі реформи для Сінгапуру самостійно, але саме він створив команду однодумців, яка й стала двигуном цих змін. Він і був тим лідером, здатним об’єднати й надихнути людей.

3. Врахування іноземного досвіду.

Сінгапур не створював «з нуля» свою податкову систему чи пенсійну реформу. Уряд запозичив світовий досвід, проаналізувавши як досягнення, так і помилки зарубіжних країн.

4. Державі потрібні стратегія та цілі, про які повинен знати кожен громадянин.

На сьогодні Сінгапур має план розвитку на 100 років уперед. Саме така планованість та фокусованість на досягненні цілей і дозволили країні стати настільки потужною. Наприклад, є програма розвитку туризму — будуються найкращі готелі; є план розвитку медицини — створюються найкращі лікарні; є програма розвитку Сінгапуру як транзитної країни — збудовано потужний аеропорт й один із найкращих у світі портів.

5. Для успішних реформ необхідно змінювати свідомість населення.

Наприклад, вищезгадане озеленення міста мотивує жителів і вражає іноземців. Кожен сінгапурець упевнений, що його місто — найкраще в світі, а жити та працювати в ньому надзвичайно приємно, а це є стримую- чим фактором від еміграції жителів за кордон. Наступний приклад — державна компанія «Сінгапурські авіалінії». В аеропорту психологічно комфортно завдяки тому, що в ньому немає обшуків осіб та багажу, все гранично коректно й упорядковано, хоча й обійшлося Сінгапуру в кілька десятків мільйонів доларів. На одну лише охоронну систему було витрачено 8 млн доларів (підозрілий предмет у багажному відсіку накривають спеціальною капсулою й відразу перевіряють на небезпеку).

Але такі витрати вже окупилися й тепер Сінгапурський аеропорт — великий вузол міжнародних авіаліній, обладнаний для цілодобових польотів у будь-яких погодних умовах. Це — один із найсучасніших і найкомфортабельніших аеропортів світу.

Із вищезазначеного видно, що рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність антикорупційних реформ Сінгапуру, була політична воля.

Герої кіноекрану стають президентами й поводяться так, ніби вони все ще на екрані

«Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, — говорив Лі Куан Ю. — Демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції й вільних ЗМІ потрібно, щоб 40—50 % населення належали до середнього класу, тобто мали дохід до п’яти тисяч доларів на місяць і добру освіту. Скажімо, на Філіппінах немає середнього класу. Освічених людей з нормальними доходами там лише 15 %. Так, країна має вільну пресу. Але там панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали. А кого вони вибирають? Шахраїв, акторів. Герої кіноекрану стають президентами і поводяться так, ніби вони все ще на екрані. Катастрофа!».

Якщо в солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві держави. Він створив суспільство домовлас- ників, а не орендарів житла: «Це стабілізує політичну ситуацію в країні і робить людей патріотами. Батьки повинні мати той отчий дім, який захищають їхні сини, служачи в армії Сінгапуру. Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Реформа збройних сил — акцент на формування еліти

Була започаткована реформа служби офіцерів в армії. Вирішено призивати на службу не лише фізично розвинених юнаків, а й найрозумніших студентів. Так, були відібрані найкращі студенти, які підписували 8-річний контракт на службу в збройних силах. За цей період вони навчалися 2—3 рази за кордоном. Спочатку це було спеціальне навчання на військового фахівця, потім — штабне та командне навчання в Сполучених Штатах Америки або Великий Британії, а після того — курси ділового (МВА) або державного (МРА) адміністрування в Гарварді чи Стенфорді. Після 8-річного терміну служби офіцеру надавався вибір: або йти в державне управління, або в приватну сферу, або ж лишатися на військовій службі. Таким чином була сформована еліта, яка увібрала в себе найкращі світові знання, військову дисципліну й працювала на державу.

На момент здобуття незалежності Сінгапур мав 2 батальйони по тисячі солдатів, при тому більшість із них складали малайці, на яких не варто було покладати багато надій. Отже, за розпорядженням уряду в армію почали набирати людей різних національностей у приб- лизно рівних пропорціях. Це дало вражаючий ефект: держава отримала не лише багаточисельну, боєздатну та надійну армію, а й модель дружби та взаєморозуміння. Війська стали прикладом для мирного населення (оскільки воно також складалося з представників різних національностей), що, в свою чергу, ліквідувало будь-які можливі міжетнічні сутички.

Сьогодні в жодній державі держслужбовець не отримує більше, ніж у Сінгапурі. Таким чином, Сінгапур отримав змогу запрошувати до себе найкращих менеджерів з Європи та США, особливо китайців та індусів, які раніше працювали в західних компаніях, оскільки для них бізнес-культура Сінгапуру була набагато ближчою, аніж американська чи європейська. Зараз уряд Сінгапуру дійсно ефективно функціонує, а рівень корупції є найнижчим у світі.

Талановиті люди як найбільша цінність

Надзвичайно болючим у час проведення реформ було питання офіційної мови. Оскільки на території Сінгапуру проживало 3 нації, то й існувало 3 розмовні мови — китайська, малайська й тамільська, які не схожі між собою, через що виникало багато проблем. Особливо це відчувалося в армії, де солдати іноді не розуміли один одного. Задля вирішення цієї проблеми офіційними були визнані три мови і додатково англійська мова (все ділове адміністрування велося саме цією мовою). Таким чином, зникла загроза всіх можливих конфліктів. Зараз практично кожен мешканець Сінгапуру вільно володіє англійською. А це дало неймовірний стрибок у міжнародному бізнесі та підвищило конкурентноздатність Сінгапуру як держави. Хоча був також і негативний результат — близько 10 % випускників сінгапурських університетів їхали працювати за кордон, оскільки вони вільно володіли англійською. Але й це питання було вирішено: представники сінгапурського уряду щороку «вербують» із найкращих університетів світу талановитих студентів з Індії та Китаю. Лі Куан Ю вважав, що талановиті люди є найбільшою цінністю для держави. Він також розумів, що чим більше талантів працює в державі, тим кращі її результати. Тому система була вибудувана так, щоб чоловіки з вищою освітою одружувалися з жінками, які також мають університетські дипломи, й виховували розумних дітей. Уряд мотивує такі сім’ї народжувати більше дітей, зменшуючи податки та надаючи дітям безкоштовну високоякісну освіту.

Реальні соціальні гарантії

Перерозподіл національного багатства відбувався не через субсидіювання споживання, а через накопичення власності. Лі Куан Ю вважав, що кожна сім’я береже свою власність, і тому краще давати їй це право власності, аніж покривати споживання. Особливо це стосувалося житла. Тепер практично кожен громадянин Сінгапуру має власний пенсійний фонд, що гарантує йому стабільність після завершення кар’єри. Це — додаткові активи для держави, а тому пенсійний фонд Сінгапуру має величезний інвестиційний потенціал. Турботу влади про громадян наочно демонструє процес приватизації компанії «Сінгапур Телеком» — значна частина акцій була продана населенню за півціни при забороні їх перепродажу, завдяки чому зараз сінгапурці отримують значні дивіденди.

У Сінгапурі діє дуже жорстка система штрафів, а також немає автоінспекції — лише відеоспостереження, яке автоматично фіксує порушення правил дорожнього руху. В разі виявлення фактів збуту або розповсюдження наркотиків за законодавством Сінгапуру застосовується смертна кара. Ці жорсткі правила дозволили дисциплінувати суспільство й змусити людей не здійснювати правопорушення та не вчиняти злочинів.

Щодо прав людини

Правозахисні міжнародні організації критикують Сінгапур за порушення прав людини, диктат правлячої партії, обмеження свобод, на що колишній керівник Сінгапуру спокійно відповідав: «Західні журналісти вважають, що ми маємо бути абсолютно такими ж, як вони. Я пояснюю, що у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Саме вони й сприяли швидкому зростанню економіки. Так, у нас впроваджена смертна кара. Але якби ми її не мали, то перетворилися б на міжнародний центр злочинності й стали б перехрестям світової наркоторгівлі».

Як зберегти чесний уряд

Між усіма вищезгаданими реформами проглядається якісна методика управління організацією. Разом з тим, необхідно відмітити, що, по-перше, іншим державам важко відтворити Сінгапурську антикорупційну стратегію в цілому, оскільки Сінгапур має унікальні історичні, географічні, економічні, демографічні та політичні риси. По-друге, немає гарантій того, що уряди інших держав готові заплатити високу ціну за успіх, адже це вимагає великих економічних і політичних витрат. Проте, аналізуючи Сінгапурську всебічну антикорупційну стратегію, можна зробити висновки для інших держав. Так, політичне керівництво має бути налаштоване на знищення корупції й демонструвати зразкову поведінку, вести скромний спосіб життя та уникати залучення до корумпованих дій.

Кожен, хто визнаний винним у вчиненні корумпованих дій, повинен бути покараний, незважаючи на його (її) посаду і становище в суспільстві. Поки що Україна далека від цього. Якщо «велика риба» захищена від звинувачень у корупції й лише «маленька риба» ловиться та карається (як відбувається в Китаї), то антикорупційній стратегії бракує надійності й вона не схожа на успішну. Антикорупційне законодавство повинне бути всеосяжним. Щоб запобігти всім способам ухилення від закону, з метою внесення актуальних поправок законодавство треба періодично переглядати.

Антикорупційне агентство само по собі повинне бути некорумпованим. Задля забезпечення цього, воно повинне контролюватися або знаходитися під наглядом політичного лідера, який не схильний до корумпованих дій. Ці посади повинні займати чесні та компетентні особи.

Підсумовуючи все вищесказане, стає очевидним, що секрет успіху Сінгапуру в мінімізації корупції може бути визначений, як подвійна політика зменшення як можливості, так і стимулу до здійснення корумпованих дій. Досвід Сінгапуру в контролі над корупцією демонструє можливість її мінімізації, якщо присутня сильна політична воля. Поки ще такої волі в Україні, попри очікування громадян, на жаль, не спостерігається. Сінгапур же довів, що система чистих, вільних від олігархів виборів, допомагає зберегти чесний уряд. Отже, українцям є над чим працювати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право інформаційної діяльності громадянина і політологія як джерела утворення інтегрованої науки про інформаційно-комунікаційну діяльність у демократичній державі

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Лариса ЛЯХОЦЬКА, кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри відкритих освітніх систем та інформаційно-комунікаційних технологій Університету менеджменту освіти

Цифрова революція: загрози державній безпеці

Історія вчить нас, що орієнтація виключно на переможну ходу досягнень науково-технічного прогресу не веде до гармонійного розвитку суспільства. От і сьогодні, набуваючи ознак критичної інфраструктури й головного ресурсу розвитку, інформація та ІКТ за відсутності збалансованих норм права дедалі більше починають виступати в якості об’єктів загроз, які породжують глобальну проблему інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави. Так, державній безпеці цифрова революція загрожує за наступними напрямками, як то: інформаційно-комунікаційна злочинність, а саме так звані кібертероризм і кібершпіонаж, що ведуться іншими країнами та іноземними терористичними й злочинними організаціями, а також окремими особами і групами осіб, злочинних угрупувань і терористичних організацій з метою розкрадання фінансових коштів з рахунків як громадян, так і юридичних осіб; ухилення від оподаткування, незаконного вивезення капіталу, відмивання злочинно отриманих доходів.

Здійснення незаконної підприємницької діяльності за допомогою використання мережі іnternet, включаючи електронну торгівлю й фінансові послуги, поява нових можливостей для незаконної фінансової діяльності набули в Україні ознак пандемії, що може спричинити навіть втрату державою монополії на емісію національної валюти. Наведемо деякі інші негативні наслідки розвитку цифрової електроніки для суспільства, особистості і держави:

— технологічна вразливість створеної в процесі масової інформатизації 1990-х років інформаційно-комунікаційної інфраструктури. Розробники не врахували, що з розвитком цифрової техніки «розумнішими» стають пристрої знімання інформації і тим самим потенційно підвищують рівень її вразливості, а орієнтація на поширення технологій іnternet взагалі зробила людину фактично «прозорою» для будь-яких зацікавлених осіб і структур, що, в свою чергу, безумовно, породжує сьогодні попит на:

— розвиток технологій інформаційно-комунікаційної безпеки;

— зростання технологічної залежності України від іноземних виробників техніки і, як наслідок, конкурентної боротьби з ними, ослаблення технологічної та економічної безпеки країни в цілому, її окремих галузей і підприємств;

— швидке старіння техніки, і, як наслідок, наявність проблеми її утилізації. Поки проблема утилізації «електронних відходів» не перебуває в центрі суспільної уваги і, як наслідок, вони не переробляються відповідно до екологічних вимог, які будуть постійно зростати й вимагатимуть захисту країни нормами права;

— зникнення й ряду масових і традиційних для України професій, що веде до безробіття та соціальної напруги в суспільстві. За прогнозами, при зростанні безробіття сукупні доходи суспільства зменшуються, що на рівні особистості веде до скорочення особистого простору й спрощує маніпулювання громадською думкою.

Сьогодні, коли цифрові ІКТ дедалі більше проникають у всі сфери життєдіяльності людини, а інформація у цифровому вигляді більш повно унаявлює всі відомості про навколишній світ, про процеси, що протікають у ньому і сприймаються людиною, живими організмами, керуючими машинами та інформаційно-комунікаційними системами. На нашу думку, потрібно постійно й зважено оцінювати як величезні можливості, які надає цифровізація для розвитку суспільства і бізнесу, так і загрози, які вона несе, перш за все економічній і національній безпеці держави, а тому безпека може бути забезпечена виключно за умови інтегрального системного комплексного політико-правового підходу, коли інформаційно-комунікаційне середовище, в якому ми існуємо, представляється як сукупність цифрових технологій та інформації, яка нас оточує незалежно від форми її подання (письмової, усної, графічної) в цифровому форматі.

Складові інформаційно-комунікаційного середовища

Інформаційно-комунікаційне середовище має дві складові: інформаційно-технічну (штучно створену людиною — світ техніки, технологій тощо) та інформаційно-психологічну (світ живої природи, який включає й саму людину). Як наслідок, у загальному випадку інформаційну безпеку особистості, суспільства (держави) можна представити двома складовими частинами: інформаційно-технічною безпекою і інформаційно-психологічною (психофізичною) безпекою. Підвалини проблеми було закладено й зафіксовано ще в 1948 році у Загальній декларації прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) від 10 грудня 1948 року), в ст. 19 якої зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Масова глобальна інформатизація України оголила всі ці питання, винесла їх на поверхню й, з одного боку, сьогодні дійсно сприяє інтелектуалізації людської діяльності, формуванню в національних державах наднаціональних структур щодо їх вивчення, але, як і будь-який процес, привела суспільство до певних небезпек та загроз в інформаційно-комунікаційній сфері, а тому забезпечення безпеки в інформаційно-комунікаційному середовищі стає пріоритетним напрямком науково-технічної діяльності, вимагаючи істотної уваги й зусиль з боку людини, суспільства, владних структур і юридичної науки держави.

Необхідність нормативного оформлення ключових понять

Ми дослідили, що інформаційно-комунікаційна безпека особистості, суспільства і держави визначається рядом ключових понять, які треба терміново оформляти нормами права, як то:

інформаційна загроза — потенційна можливість певним чином порушити інформаційну безпеку. Найчастіше ця загроза є наслідком наявності вразливих місць у захисті інформаційних ресурсів або систем при спробі реалізації інформаційної загрози називається інформаційною атакою;

— інформаційна небезпека — обставини, при яких інформація або її похідні можуть вплинути на людину або обставини таким чином, що це призведе до її виправлення або спотворення, тобто унеможливлення її подальшого функціонування й розвитку в позитивному напрямку. Під інформаційною небезпекою можна розуміти й появу відчутної ймовірності настання небажаних подій;

— інформаційний захист — процес забезпечення безпеки інформації. При цьому варто розуміти, що при якісному забезпеченні процесу захисту безпека буде забезпечена (або зведені до мінімуму небезпеки та загрози);

— інформаційна безпека особистості — це стан й умови життєдіяльності особистості, при яких реалізуються її інформаційні права і свободи. До життєво важливих інтересів особистості в інформаційній сфері відносяться: дотримання й реалізація конституційних прав на пошук, отримання, виробництво й поширення інформації; використання інформації з метою духовного, фізичного, інтелектуального розвитку; захист прав на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечення прав громадянина на захист свого здоров’я від неусвідомлюваної людиною шкідливої інформації;

— інформаційна безпека суспільства — це стан суспільства, в якому йому не може бути завдано істотної шкоди шляхом впливу на його інформаційну сферу. Інформаційна безпека суспільства може досягатися як у результаті проведення заходів, спрямованих на підтримку самого інформаційного середовища в безпечному для об’єкта захисту стані, захист об’єкта від деструктивного впливу, так і шляхом зміцнення імунітету й розвитку здатності суспільства та його членів ухилятися від деструктивного інформаційного впливу;

— інформаційна безпека держави — стан збереження інформаційних ресурсів держави й захищеності законних прав особистості і суспільства в інформаційній сфері. Іншими словами, інформаційна безпека держави — це такий стан держави, при якому не може бути завдано шкоди його інформаційному середовищу, а також не може бути завдано шкоди його системам за допомогою використання інформаційних ресурсів та систем; інформаційна безпека держави — складова частина національної безпеки країни, її забезпечення здійснюється шляхом комплексної організації всіх ресурсів і систем;

— інформаційна війна — використання й управління інформацією з метою отримання конкурентної переваги над противником. Інформаційна війна може включати в себе збирання інформації з метою її викривлення або спотворення в процесі пропаганди потрібних для перемоги дій та дезінформації з метою деморалізації противника;

— інформаційний тероризм — гранично небезпечне соціально-політичне явище, яке виникло як наслідок дій розвідок, спрямоване на дезорієнтацію свідомості людей з метою деструктивних видозмін знань та світогляду;

— інформаційна залежність — залежність від різних джерел інформації, нав’язливе бажання отримувати інформацію за будьяку ціну, хвороблива нездатність відмовитися від безперервного отримання інформації.

Інформаційнокомунікаційна безпека

Питанням інформаційно-комунікаційної безпеки присвячена зростаюча кількість досліджень, в яких існує безліч трактувань самих термінів «інформаційна безпека», «комунікаційна безпека» або «інформаційно-комунікаційна безпека». Дані терміни в різних контекстах вживаються по-різному та мають різний зміст, і це, само по собі, стає величезною проблемою для юридичної науки, призначення якої й полягає в її вирішенні. Основним юридичним документом, що регулює сферу інформаційної безпеки в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017) (далі — Доктрина інформаційної безпеки), яка достатньо повно визначає інформаційну безпеку як стан захищеності національних інтересів в багатогранній і багатовимірній інформаційно-комунікаційній сфері.

Не важко помітити, всі ці характерологічні особливості проблеми мають формальний характер, тобто, стосуються тільки форм її існування, зовсім не торкаючись сенсу, а, як відомо, розвиток можливий виключно за умов прогресу в розумінні сенсу, а не тільки форми. За цим, безумовно, стоїть зміна уявлень про соціальну реальність, оскільки проблема інформаційно-комунікаційної безпеки є сукупністю всіх суспільно-політичних відносин, які можуть усвідомлюватися або не усвідомлюватися, усвідомлюватися адекватно або неадекватно, поглинають фундаментальне право громадян на інформацію. На тлі цих тенденцій зовсім не випадково наприкінці XX століття стали популярними мислителі, які поставили за мету знищити все, що було опорою людству. «Хибними» були оголошені такі поняття, як народ, нація, клас, держава, родина, культура, розум, наука.

Різні популяризатори гуманітарних теорій «віртуальних світів» спираються при цьому на природничо-наукові теорії «паралельних світів», коеволюції, упускаючи, що вчені при цьому зовсім не стверджували про одночасне існування кількох об’єктивних реальностей, що суперечило б самому принципу науковості, а розглядали свої теорії лише як різні моделі або сценарії. Філософи постмодерністської хвилі не зрозуміли свого часу повноти проблеми і сьогодні часто свідомо відмовляються від поняття об’єктивної реальності, стверджуючи абсолютний релятивізм і суб’єктивізм у пізнанні, але якщо визнання абсурду буття не залишається на рівні інтелектуальної гри, то його політизація, як правило, призводить до ідеології повного заперечення законів реального світу, що виявляється в реальній практиці в актах екстремізму і тероризму — закономірних підсумків використання етичного в якості політичного засобу.

Вічний конфлікт «батьки і діти» та реалії сьогодення

Несправедливо сьогодні звинувачувати всіх у гонитві за матеріальними або віртуальними цінностями. Абсолютна більшість навчається і працює. У пошуках «свого» місця людина є дуже критичною, успадковуючи досвід минулого, часом категорично не сприймає його досягнення і навіть мораль. Вічний конфлікт «батьки і діти» заснований на споконвічній чистоті людської душі, як і сто–двісті років тому так само входять у суперечність із «прозою» реального життя, до якої доросла людина звикла, але молода — ніколи. Тому й виглядає часом безапеляційною, часом агресивною, що є цілком закономірним.

За останнє півстоліття масовій свідомості людини завдано непоправних морально-психологічних травм процесами «дикої» приватизації, масової інформатизації тощо. За нашим дослідженням людство (в загальному понятті цього терміну), безсумнівно, усвідомлює глибину цих проблемі розпочинає шукати їх вирішення. На думку вчених, потрібно розпочинати з вирішення проблем інформаційно-комунікаційної безпеки. Вони інтегрують у собі умови формування у свідомості людини правильних переконань, намірів, мови, поведінки, правил існування й організації своєї волі.

Керуючись методами кібернетико-системного підходу, щонайпершим завданням правознавців стає проведення аналізу ряду кейсів технологічного виховання громадян своєї країни. Та спочатку про затвердження в Китаї державного кібернетико-системного управління, за допомогою big data — системи «соціального кредиту». У цій системі передбачається зовнішнє управління всіма соціальними сферами діяльності людей. Інший кейс — програмування сприйняття дійсності через сервіс «активний громадянин», формально за своїм задумом має за мету процеси артикуляції громадської думки, а в реальності підміняє власні погляд та інтереси людей, за допомогою різних технологій маніпуляції. Другим завданням є прагнення спираючись на дослідження і за допомогою феномен-соціологічного підходу, показати, як в intertet-сфері відбувається прояснення в діалозі власних смислів людей як індивідуальних особистостей і потім артикулюється на політичному рівні. Це, в цілому, служить розкриттю творчих можливостей особистості.

Таким чином, сьогодні перед людством ХХІ століття стоїть завдання практично навчитися регулювати нормами права інформаційно-комунікаційні відносини, які носять часто транскордонний характер, а тому вимагають при вирішенні знань міжнародних політичних процесів і необхідність корегувати технології політичної діяльності всередині країни, зокрема щодо формування у своїх громадян цілісного світогляду на основні світові тенденції технологічного розвитку. Правознавці, фахівці з державного управління та інших соціально-політичних наук усього світу мають об’єднатися для спілкування й обміну думками на відкритій платформі знань з політології, філософії, психології.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.