Визначення цивільного процесуального права та його методу потребує істотного переосмислення

Те, що в Україні судова реформа вже проведена (чи провалена?) — відомо. Та й про це постійно нагадують рішення «оновлених» українських судів — від Конституційного, до місцевих. А тим часом «насувається» й реформа юридичної освіти та науки. І незважаючи на те, що більшість із передбачених нею новацій зумовлює лише обурення (бо чого варті хоча б обов’язкові для викладачів вишів закордонні публікації, включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, за кожну з яких їм тепер потрібно віддавати свою трьохмісячну зарплату), вона відбудеться, бо як відомо, «у більшовиків план — закон». Але чи не виявляться її результати такими ж, як результати судової реформи?

А те, що й освіту, і науку потрібно й можна було б покращувати і без реформ, то аргументи з цього приводу є очевидними на кожному кроці. Й ось один із них.

Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук

Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

Правосуддя й судочинство — далеко не одне й те ж саме

Традиційно вважається, що «цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах». І хоча на сьогодні такий підхід в Україні є загальновизнаним, все ж він зумовлює й низку питань. Зокрема: 1) якщо поняття «цивільне процесуальне право» може тлумачитися і як галузь права, і як відповідна система знань, і як навчальна дисципліна, і як суб’єктивне право, і як «сукупність та система правових норм», то постає питання, що ж тоді розуміти під поняттям «цивільне процесуальне законодавство», зміст якого утворюють правові норми, якими врегульовані відповідні аспекти суспільних відносин, які є предметом їхнього регулювання? Адже без такого уточнення дослідження цих проблем буде продовжуватися на основі традиційного суто позитивістського праворозуміння і, як наслідок, поняття «цивільне процесуальне право» й «цивільне процесуальне законодавство» ототожнюватимуться й надалі;

2) а з урахуванням цього чи не варто було б виходити з того, що предметом регулювання цивільного процесуального законодавства є відповідні суспільні відносини, а предметом цивільного процесуального права як системи знань — цивільне процесуальне законодавство (як колись казали — «догма права»)?

3) не зайвим було б при цьому уточнити — цивільно-процесуальне право це «сукупність» чи «система» правових норм? Адже ототожнення цих понять є хибним, оскільки кожне з них взаємно виключає інше, оскільки сукупність — це не система, а система — це не сукупність;

4) спірним є й те, що предметом цивільного процесуального права є «суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя». Адже поняття «правосуддя» — це мета та бажаний результат діяльності органів судової влади в цілому, тому ці відносини врегульовані не тільки цивільно-процесуальним законодавством, а й іншими правовими актами. Що ж до цивільно-процесуального законодавства, то воно врегульовує відносини, що складаються у сфері судочинства в цивільних справах, належне здійснення якого і є одним із головних засобів забезпечення правосуддя.

Крім того, на висновок, що правосуддя і судочинство не одне й те ж, орієнтують і правила логіки, і загальнонаукові джерела, в яких, зокрема, правосуддя тлумачиться як одна з форм діяльності держави, а судочинство — як порядок провадження у встановленому законом порядку відповідних справ.

Не варто при цьому забувати, що слово «правосуддя» походить від слів «правда», «правий», «істина», «справедливість», «суд по правді, по совісті, по закону». А оскільки відбувається судочинство, хоча це ще не означає, що в кожному випадку здійснюється правосуддя, то саме забезпечення правди, справедливості та правосуддя й мало б бути метою судової влади. І саме такий підхід є підставою для висновку, що правосуддя є одним із напрямів діяльності держави. Тобто правосуддя — це функція, яку не просто взяла на себе, а монополізувала держава, і яка здійснюється за допомогою системи відповідних органів. А те, що їхня діяльність насамперед здійснюється у формі судочинства, то це так. Але оскільки суди, на жаль, часто ухвалюють і неправові рішення, то державою передбачені й інші інститути, які покликані сприяти розв’язанню суперечностей, що виникають із правовідносин, і забезпеченню правосуддя. Зокрема, згідно з ст. 55 Конституції України ними насамперед є система національних засобів, а коли такі засоби вичерпані, а правосуддя не відбулося, то зацікавлена особа має право звертатися до міжнародних організацій за захистом своїх прав.

Що ж до того, чи насправді українські суди здійснюють правосуддя у кожній справі, то в зв’язку з цим потрібно лише врахувати тисячі позовів громадян України проти України, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини, більшість з яких цей суд, як правило, задовольняє на користь цих громадян. А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд», то виявляється, що фактично насправді це не зовсім так.

От тому логічно припустити, що суд, здійснюючи судочинство, лише сприяє здійсненню правосуддя, а обов’язок його забезпечити взяла на себе держава, і, насамперед, за допомогою саме системи органів відповідної влади. А з урахуванням цього конструктивнішим є підхід, згідно з яким предметом цивільного процесуального права є: цивільне судочинство, процес, тобто врегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі (свідків, експертів, перекладачів) та інших учасників процесу, а також органів судового виконання (судових виконавців).

Що ж до самих судів, то в цьому контексті не зайвим буде згадати й те, що світовий досвід їхньої діяльності вже давно дав підстави для висновку, що: «суд — це орган держави, який в інтересах пануючого класу здійснює у встановленому процесуальному порядку розгляд цивільних і кримінальних справ. Форми його організації і діяльності визначаються класовою суттю держави, яка його створила. В експлуататорських державах суд є засобом захисту інтересів експлуататорів. Характерним для суду всіх експлуататорських держав є класовий підбір суддів, що разом з класовим законодавством дає можливість пануючим класам використовувати його для придушення трудящих». А відомі політичні класики, характеризуючи буржуазний суд, зазначали, що цей суд лише зображав собою захист порядку, а насправді був сліпим, тонким знаряддям нещадного придушення експлуатованих, який обстоював інтереси грошового мішка.

А якщо взяти до уваги те, що Українська держава стала не просто буржуазною, а кланово-олігархічною державою, то виявляється актуальним питання: а чи не стануть внаслідок цього й українські суди таким же «сліпим і тонким знаряддям, яке обстоює інтереси грошових мішків» і чи передбачені цією державою відповідні механізми, які б запобігали цьому?

Сумнівно, щоб метод мав власні методи

Що ж до методу цивільного процесуального права, то в спеціальній літературі він визначається лише в найзагальніших рисах. При цьому вважається, що він представляє собою «сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права засобів і способів впливу на поведінку суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, тими соціальними функціями, які виконує ця галузь права, й органічним її зв’язком із галузями матеріального права».

Тобто в даному визначенні традиційно йдеться не про метод правового регулювання, а про «метод права». Водночас, якщо врахувати, що поняття «право» і в об’єктивному розумінні як система норм, і в суб’єктивному розумінні як право суб’єктивне, і як відповідна система знань саме є засобом, який одночасно виконує й функцію методу, то висновок, що метод має власний метод, з логічного погляду є небезспірним.

Сумнівним у даному контексті є й те, що, нібито, всі завдання, які стоять перед цивільно-процесуальним регулюванням можна розв’язати одним методом. А з урахуванням цього, чи не варто було б, по-перше, визначати не «метод права», а «методи правового регулювання», а, по-друге, виходити з того, що ці методи утворюють відповідну систему, визначення й характеристика якої все ще не розкриті, а тому й потребують відповідних наукових зусиль.

Не переконливим є й висновок, що «за змістом метод цивільно-процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку та припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв’язків між його суб’єктами; процесуально-правовим становищем суду, органу судового виконання, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій». Адже очевидно, що кожна з цих ознак є характерною й для кожної з інших галузей, принаймні процесуального права.

Що ж до імперативного та диспозитивного методів, то їхня суть визначається не їхнім змістом, а характером впливу на суб’єктів відповідних правовідносин, а тому більшою чи меншою мірою вони також використовуються в кожному з видів правового регулювання. Хоча, як відомо, імперативний (директивний, авторитарний) метод представляє собою, безумовно, обов’язкове для виконання веління держави, невиконання якого передбачає правові наслідки (санкції). Не випадково він є характерним насамперед для публічно-правових відносин. А диспозитивний (автономний) метод представляє собою передбачену нормами права можливість суб’єктів правовідносин обрати один із запропонованих цими нормами способів дій. Саме тому він є характерним насамперед для приватноправових відносин. Водночас, кожен із цих методів більшою чи меншою мірою використовується при розв’язанні завдань кожного виду правового регулювання.

Висновки

Отже, викладені в цій статті міркування дають підстави для висновку, що традиційне в Україні визначення цивільно-процесуального права та його предмету і завдань потребує істотних уточнень. Що ж до вчення про методи цивільно-процесуального регулювання, то в нас воно відсутнє взагалі. Та й хто ж буде над цим працювати? Адже це ще колись — до гучних реформ — така діяльність заохочувалася, а кожна публікація передбачала й відповідний гонорар. А після цих реформ за те, що український вчений напише й опублікує іноземною мовою (щоб не українці, а, скажімо, «німці» скористалися його хоч маленькими, хоч великими відкриттями), він їм повинен за це ще й заплатити свою тримісячну зарплату. А чому? Та тому, що такі їхні стандарти.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути