Connect with us

Думка експерта

Визначення цивільного процесуального права та його методу потребує істотного переосмислення

Дата публікації:

Те, що в Україні судова реформа вже проведена (чи провалена?) — відомо. Та й про це постійно нагадують рішення «оновлених» українських судів — від Конституційного, до місцевих. А тим часом «насувається» й реформа юридичної освіти та науки. І незважаючи на те, що більшість із передбачених нею новацій зумовлює лише обурення (бо чого варті хоча б обов’язкові для викладачів вишів закордонні публікації, включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, за кожну з яких їм тепер потрібно віддавати свою трьохмісячну зарплату), вона відбудеться, бо як відомо, «у більшовиків план — закон». Але чи не виявляться її результати такими ж, як результати судової реформи?

А те, що й освіту, і науку потрібно й можна було б покращувати і без реформ, то аргументи з цього приводу є очевидними на кожному кроці. Й ось один із них.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Правосуддя й судочинство — далеко не одне й те ж саме

Традиційно вважається, що «цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах». І хоча на сьогодні такий підхід в Україні є загальновизнаним, все ж він зумовлює й низку питань. Зокрема: 1) якщо поняття «цивільне процесуальне право» може тлумачитися і як галузь права, і як відповідна система знань, і як навчальна дисципліна, і як суб’єктивне право, і як «сукупність та система правових норм», то постає питання, що ж тоді розуміти під поняттям «цивільне процесуальне законодавство», зміст якого утворюють правові норми, якими врегульовані відповідні аспекти суспільних відносин, які є предметом їхнього регулювання? Адже без такого уточнення дослідження цих проблем буде продовжуватися на основі традиційного суто позитивістського праворозуміння і, як наслідок, поняття «цивільне процесуальне право» й «цивільне процесуальне законодавство» ототожнюватимуться й надалі;

2) а з урахуванням цього чи не варто було б виходити з того, що предметом регулювання цивільного процесуального законодавства є відповідні суспільні відносини, а предметом цивільного процесуального права як системи знань — цивільне процесуальне законодавство (як колись казали — «догма права»)?

3) не зайвим було б при цьому уточнити — цивільно-процесуальне право це «сукупність» чи «система» правових норм? Адже ототожнення цих понять є хибним, оскільки кожне з них взаємно виключає інше, оскільки сукупність — це не система, а система — це не сукупність;

4) спірним є й те, що предметом цивільного процесуального права є «суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя». Адже поняття «правосуддя» — це мета та бажаний результат діяльності органів судової влади в цілому, тому ці відносини врегульовані не тільки цивільно-процесуальним законодавством, а й іншими правовими актами. Що ж до цивільно-процесуального законодавства, то воно врегульовує відносини, що складаються у сфері судочинства в цивільних справах, належне здійснення якого і є одним із головних засобів забезпечення правосуддя.

Крім того, на висновок, що правосуддя і судочинство не одне й те ж, орієнтують і правила логіки, і загальнонаукові джерела, в яких, зокрема, правосуддя тлумачиться як одна з форм діяльності держави, а судочинство — як порядок провадження у встановленому законом порядку відповідних справ.

Не варто при цьому забувати, що слово «правосуддя» походить від слів «правда», «правий», «істина», «справедливість», «суд по правді, по совісті, по закону». А оскільки відбувається судочинство, хоча це ще не означає, що в кожному випадку здійснюється правосуддя, то саме забезпечення правди, справедливості та правосуддя й мало б бути метою судової влади. І саме такий підхід є підставою для висновку, що правосуддя є одним із напрямів діяльності держави. Тобто правосуддя — це функція, яку не просто взяла на себе, а монополізувала держава, і яка здійснюється за допомогою системи відповідних органів. А те, що їхня діяльність насамперед здійснюється у формі судочинства, то це так. Але оскільки суди, на жаль, часто ухвалюють і неправові рішення, то державою передбачені й інші інститути, які покликані сприяти розв’язанню суперечностей, що виникають із правовідносин, і забезпеченню правосуддя. Зокрема, згідно з ст. 55 Конституції України ними насамперед є система національних засобів, а коли такі засоби вичерпані, а правосуддя не відбулося, то зацікавлена особа має право звертатися до міжнародних організацій за захистом своїх прав.

Що ж до того, чи насправді українські суди здійснюють правосуддя у кожній справі, то в зв’язку з цим потрібно лише врахувати тисячі позовів громадян України проти України, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини, більшість з яких цей суд, як правило, задовольняє на користь цих громадян. А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд», то виявляється, що фактично насправді це не зовсім так.

От тому логічно припустити, що суд, здійснюючи судочинство, лише сприяє здійсненню правосуддя, а обов’язок його забезпечити взяла на себе держава, і, насамперед, за допомогою саме системи органів відповідної влади. А з урахуванням цього конструктивнішим є підхід, згідно з яким предметом цивільного процесуального права є: цивільне судочинство, процес, тобто врегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі (свідків, експертів, перекладачів) та інших учасників процесу, а також органів судового виконання (судових виконавців).

Що ж до самих судів, то в цьому контексті не зайвим буде згадати й те, що світовий досвід їхньої діяльності вже давно дав підстави для висновку, що: «суд — це орган держави, який в інтересах пануючого класу здійснює у встановленому процесуальному порядку розгляд цивільних і кримінальних справ. Форми його організації і діяльності визначаються класовою суттю держави, яка його створила. В експлуататорських державах суд є засобом захисту інтересів експлуататорів. Характерним для суду всіх експлуататорських держав є класовий підбір суддів, що разом з класовим законодавством дає можливість пануючим класам використовувати його для придушення трудящих». А відомі політичні класики, характеризуючи буржуазний суд, зазначали, що цей суд лише зображав собою захист порядку, а насправді був сліпим, тонким знаряддям нещадного придушення експлуатованих, який обстоював інтереси грошового мішка.

А якщо взяти до уваги те, що Українська держава стала не просто буржуазною, а кланово-олігархічною державою, то виявляється актуальним питання: а чи не стануть внаслідок цього й українські суди таким же «сліпим і тонким знаряддям, яке обстоює інтереси грошових мішків» і чи передбачені цією державою відповідні механізми, які б запобігали цьому?

Сумнівно, щоб метод мав власні методи

Що ж до методу цивільного процесуального права, то в спеціальній літературі він визначається лише в найзагальніших рисах. При цьому вважається, що він представляє собою «сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права засобів і способів впливу на поведінку суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, тими соціальними функціями, які виконує ця галузь права, й органічним її зв’язком із галузями матеріального права».

Тобто в даному визначенні традиційно йдеться не про метод правового регулювання, а про «метод права». Водночас, якщо врахувати, що поняття «право» і в об’єктивному розумінні як система норм, і в суб’єктивному розумінні як право суб’єктивне, і як відповідна система знань саме є засобом, який одночасно виконує й функцію методу, то висновок, що метод має власний метод, з логічного погляду є небезспірним.

Сумнівним у даному контексті є й те, що, нібито, всі завдання, які стоять перед цивільно-процесуальним регулюванням можна розв’язати одним методом. А з урахуванням цього, чи не варто було б, по-перше, визначати не «метод права», а «методи правового регулювання», а, по-друге, виходити з того, що ці методи утворюють відповідну систему, визначення й характеристика якої все ще не розкриті, а тому й потребують відповідних наукових зусиль.

Не переконливим є й висновок, що «за змістом метод цивільно-процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку та припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв’язків між його суб’єктами; процесуально-правовим становищем суду, органу судового виконання, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій». Адже очевидно, що кожна з цих ознак є характерною й для кожної з інших галузей, принаймні процесуального права.

Що ж до імперативного та диспозитивного методів, то їхня суть визначається не їхнім змістом, а характером впливу на суб’єктів відповідних правовідносин, а тому більшою чи меншою мірою вони також використовуються в кожному з видів правового регулювання. Хоча, як відомо, імперативний (директивний, авторитарний) метод представляє собою, безумовно, обов’язкове для виконання веління держави, невиконання якого передбачає правові наслідки (санкції). Не випадково він є характерним насамперед для публічно-правових відносин. А диспозитивний (автономний) метод представляє собою передбачену нормами права можливість суб’єктів правовідносин обрати один із запропонованих цими нормами способів дій. Саме тому він є характерним насамперед для приватноправових відносин. Водночас, кожен із цих методів більшою чи меншою мірою використовується при розв’язанні завдань кожного виду правового регулювання.

Висновки

Отже, викладені в цій статті міркування дають підстави для висновку, що традиційне в Україні визначення цивільно-процесуального права та його предмету і завдань потребує істотних уточнень. Що ж до вчення про методи цивільно-процесуального регулювання, то в нас воно відсутнє взагалі. Та й хто ж буде над цим працювати? Адже це ще колись — до гучних реформ — така діяльність заохочувалася, а кожна публікація передбачала й відповідний гонорар. А після цих реформ за те, що український вчений напише й опублікує іноземною мовою (щоб не українці, а, скажімо, «німці» скористалися його хоч маленькими, хоч великими відкриттями), він їм повинен за це ще й заплатити свою тримісячну зарплату. А чому? Та тому, що такі їхні стандарти.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Розуміння сутності національної безпеки: світоглядно-понятійні й науково-теоретичні засади (частина 1)

Опубліковано

on

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Сучасна соціально-політична й культурна ситуація в українському та багатьох інших суспільствах пострадянського простору наводить на думку про доцільність філософського аналізу таких суспільств як складних, багаторівневих систем і, в зв’язку з цим, визначення й уточнення категоріального апарату цих досліджень. Особливо потребує категоріального осмислення сфера безпеки, оскільки остання є найважливішою фундаментальною цінністю будь-якого суспільства й виступає, з одного боку, як об’єкт суспільної життєдіяльності, а з іншого — втілює й результує в собі її спрямованість, змістовність й ефективність. Крім того, й українська законодавча гілка влади, і парламенти переважної більшості країн зараз здійснюють перегляд основних нормативних актів стосовно проблем національної безпеки, тому адекватна рефлексія основних категорій і дефініцій національної безпеки як соціального феномена набуває особливого значення.

Концептуальні підходи до розуміння сутності й забезпечення національної безпеки в сучасній науці

Проблема безпеки на сучасному етапі розвитку соціогуманітарного знання привертає увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників різноманітних галузей — філософії, політології, соціології, теорії державного управління. Особливо активно розробка даної проблеми здійснюється з другої половини ХХ ст., коли Зб. Бжезинський, Г. Кіссінджер, Р. Макнамара, Г. Моргентау, У. Перрі, С. Телбот, Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон та інші дослідники всебічно аналізували проблему національних інтересів, національної безпеки держав, систему загроз безпеці особистості, суспільства тощо. Крім того, вченими Заходу і Сходу інтенсивно й плідно розробляється теорія національної безпеки. За сучасних умов найбільш відомі праці з теорії національної безпеки входять у систему знань вітчизняних дослідників.

Та й сам термін безпека останніми роками став надзвичайно популярним і використовується настільки широко й всебічно, що досить часто буває неможливим виділити сутність і межі застосування основних складових понять та категорій стосовно безпеки. Тому в динамічних і нестабільних умовах реалій сучасних суспільств актуалізується необхідність конкретизувати сутність і зміст найбільш вживаних категорій та дефініцій стосовно проблеми національної безпеки, підтвердити деякі умовисновки стосовно ключових дефініцій результатами емпіричних досліджень, а також виділити найхарактерніші взаємозв’язки між явищами на різних рівнях в контексті проблеми безпеки.

Для уточнення сутності словосполучення «національна безпека» представляється доцільним розглянути його етимологічний зміст, шляхи включення значеннєвих моментів зазначеного поняття в соціально-філософське й політико-правове поле, його значення в сучасних умовах.

Слово «національний» є похідним від латинського терміну «нація», буквально «natio — народ». В українській літературній мові термін «нація» тлумачиться, здебільшого, як синонім слів країна, держава. З урахуванням цього змісту він використовується й у вітчизняному лексиконі міжнародного права. Двоякий зміст терміну «нація» передає і відповідні етимологічні відтінки похідному від нього терміну «національний». Він може характеризувати явище, що відноситься до суспільно-політичного життя нації, а також вказувати на відмінні риси і властивості, що виражають характер нації, її своєрідність та індивідуальність, у тому числі й те, що вона має певний автономний суспільно-політичний устрій. У цьому випадку термін «національний» виступає практично синонімом до слова «державний». З огляду на те, що в даний час частка держави в економіці та в інших сферах життєдіяльності людини й суспільства безупинно скорочується, необхідним і правомірним є використання терміну «національна безпека». Тут доцільно погодитися з думкою професора О. Прохожева про те, що такий підхід при розгляді проблеми безпеки підкреслює примат особистості й суспільства, а не держави, як це було раніше (Прохожев А. А. «Национальная безопасность: к единому пониманию сути терминов». Безопасность. 1995. № 9 (29). С. 23).

Таким чином, виходячи з вищесказаного, словосполучення «національна безпека», на нашу думку, може тлумачитися як: а) безпека народу, нації, тобто населення країни, в тому числі, як моноетносу, так і багатонаціонального народу, коли представники різних національностей виступають як співгромадяни; б) безпека суспільства, тобто сукупності людей, об’єднаних історично обумовленими умовами спільної життєдіяльності; в) безпека держави, тобто організаційно-правової форми об’єднання народів, нації, що є засобом ведення спільних справ.

Між цими трьома елементами політичної системи у вигляді народу, суспільства й держави можливі як гармонійні відносини, так і неузгодженість інтересів, обумовлені характером пропонованих взаємних вимог. Це неминуче впливає на їхню безпеку. Складність для України полягає в тому, що її населення можна вважати багатонаціональним, і в силу цього є сенс вести мову про єдину націю як сукупність народів, етносів, які населяють територію країни, а також про певну форму державного життя, власну політичну систему, що має свої елементи — народ, суспільство і державу. Це неминуче породжує певні протиріччя інтересів суб’єктів національної безпеки. У цих випадках виникають такі соціально-політичні феномени, як «конституційна безпека», «регіональна безпека», «соціальна безпека», «зовнішня безпека», «внутрішня безпека» тощо, які, крім свого буття, мають суперечливі тлумачення в науковій літературі. Держава в даному випадку призначена врегульовувати різного роду конфлікти.

Поняття національної безпеки

Таким чином, під національною безпекою ми будемо розуміти показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз. Забезпеченню національної безпеки сприяє миролюбний характер взаємовідносин держави (народу, нації) з іншими державами (народами, націями). Зміцнення національної безпеки полягає в створенні умов, необхідних для надійного захисту інтересів держави і нації й успішне вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань, які стоять перед ними.

Загострений інтерес до теоретичних і практичних питань забезпечення національної безпеки, на наш погляд, не випадковий й обумовлений низкою причин. По-перше, складністю внутрішньополітичної ситуації, в якій перебуває переважна більшість сучасних країн. Стан економіки, недосконалість системи організації державної влади та криміналізація суспільних відносин, зростання організованої злочинності (про що йтиметься нижче), збільшення масштабів світового тероризму, загострення міжнаціональних і міжнародних відносин створюють широкий спектр внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці особистості, суспільства і держави. По-друге, важливою причиною є необхідність визначення й опрацювання нових підходів до питань підвищення ефективності, оптимізації діяльності державних і суспільних органів стосовно забезпечення захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх, внутрішніх і, насамперед, кримінальних загроз.

Виходячи з цього, головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека держави і безпека суспільства. Їхнє місце й роль є динамічними і визначаються характером суспільних відносин, політичним устроєм, ступенем внутрішніх й зовнішніх загроз.

Два підходи до проблеми нацбезпеки

У сучасній системі поглядів на дану проблему окреслюються, як правило, два підходи до проблеми національної безпеки. Один з них умовно можна іменувати як «західницький». Він поділяється як вітчизняними дослідниками, так і, закордонними соціальними філософами й політологами. У фокусі даного підходу — постановка проблем цінності свободи й безпеки особистості. На думку прихильників цього підходу (І. Джохадзе, О. Соболя, В. Тураєва, О. Бєлова, Г. Грачова, В. Михеєва та ін.), безпека держави і суспільства є не самоціллю, а лише функцією забезпечення свободи і безпеки конкретного індивіда. Однак, на нашу думку, сприйняття даного підходу в чистому вигляді може призвести сучасне суспільство до крайнощів, які загрожуватимуть негативними наслідками. З одного боку, як справедливо вважає Д. Белл, активне насадження цінностей західної цивілізації призводить до їхнього відторгнення (Белл Д. «Грядущее постиндустриальное общество: опыт социального прогнозирования» / пер. с англ. под ред. В. Л. Иноземцева. Москва: Academia, 2004. С. 358), деформованого сприйняття, з іншого — за певних умов воно здатне серйозно загальмувати розвиток національної самосвідомості громадян і представляє собою загрозу безпеці суспільства та держави. Як наслідок, сліпе копіювання західних моделей економічного розвитку призвело й призводить далі до глибокої соціально-економічної кризи, зниження інвестиційної, інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, стагнації аграрного сектору, розбалансування банківської системи, зростання зовнішнього і внутрішнього державного боргу тощо.

Зміст другого підходу полягає у висуванні на перший план безпеки держави і суспільства. У цьому випадку нормативна концепція полягає в прийнятті тієї відправної тези, що сильна держава забезпечує безпеку особистості й суспільства. На нашу думку, такий підхід загрожує етатизмом, коли безпека держави і суспільства буде досягатися за рахунок безпеки особистості. У свою чергу вважається доцільним розуміти, що тільки гармонійне, збалансоване сполучення безпеки особистості, суспільства й держави здатне забезпечити національну безпеку.

Безпека суспільства як складова нацбезпеки

Таким чином, найбільш загальне поняття «безпека» можна представити як рівень (ступінь) захищеності будь-якого суб’єкта від тих чи інших загроз, внаслідок впливу яких йому (суб’єкту) може бути нанесений певний збиток. В контексті даної проблеми є сенс зазначити, що важливою складовою національної безпеки є «безпека суспільства», яка безпосередньо пов’язана з більш широким поняттям — «соціальна безпека». Тому доцільно в даному контексті розглянути зміст поняття «суспільство» в його взаємозв’язку з поняттями «особистість», «держава» та «безпека».

Етимологію поняття «суспільство» дає В. Даль, визначаючи його як «зібрання людей, по-товариськи, по-братньому пов’язаних з якими-небудь спільними умовами» (Даль Вл. «Толковый словарь живого великорусского языка»: в 4-х т. Москва: Русский язык, 1981. Т. 2. И-О. С. 634). Таким є розуміння цієї категорії на рівні повсякденної свідомості. Карл Маркс, як відомо, вважав, що суспільство утворюють виробничі відносини в своїй сукупності, які знаходяться на певному ступені історичного розвитку й мають своєрідний характер. Разом із тим економічний момент не єдина підстава для суспільного угруповання. Його елементами, крім того, є релігія, освіта, спільність місця проживання, походження тощо.

Отже, під суспільством розуміється сукупність людей, що займаються історично сформованими формами спільної діяльності, об’єднаних спільними цілями, матеріальними і духовними умовами життя, тобто сукупність соціальних зв’язків і відносин людей.

Взаємозв’язок суспільства й особистості

Переходячи до аналізу взаємозв’язку суспільства й особистості, варто мати на увазі, що під особистістю розуміється людина як соціальний суб’єкт. З одного боку, людина — це внутрішньо визначена одинична самостійна біологічна істота, з іншого: вона постійно включена у відносини із собі подібними, які володіють розумом, волею і характером. Включеність людини в соціальні дії робить її особистістю. Таким чином, особистість — це стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства чи спільності.

Держава ж є формою політичної організації суспільства. Платон, Арістотель, Ціцерон пояснювали походження і сутність держави товариською природою людини. Держава, зазначав Арістотель, є природна форма гуртожитку, а людина за природою своєю — істота політична (соціальна). В державі він вбачав кінцеву форму такого гуртожитку.

Жан-Жак Руссо в державному порядку бачив продовження природного стану людини. Зібравшись для встановлення держави, люди ставлять перед собою завдання: знайти форму об’єднання, яка б забезпечила безпеку особистості й суспільства так, щоб кожен з’єднувався з іншим, корився б тільки самому собі й залишався б настільки ж вільним, як і раніше. Турбота про самозбереження є найважливішою із турбот держави (Дзьобань О. П., Хома Н. М., «Політичні ідеї представників безпекознавства». // Історія політичної думки: підручник / за заг. ред. Н. М.Хоми. Львів: «Новий Світ — 2000», 2016. С. 971).

Згодом вчені дійшли висновку, що суспільства без держави не існує. Держава і суспільство знаходяться в безупинній взаємодії. Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління і координації діяльності політичних сил та суспільних груп, а також чинних інститутів захисту. Безпека суспільства припускає наявність суспільних інститутів, норм, розвинених форм суспільної свідомості, що дозволяють реалізувати права і свободи всіх груп населення й протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека особистості полягає у формуванні комплексу правових і моральних норм, суспільних інститутів та організацій, які дозволили б їй розвивати й реалізовувати соціально значущі здібності й потреби, не відчуваючи протидії держави і суспільства.

Таким чином, узагальнюючи викладене вище, можна констатувати, що забезпечення всіх рівнів національної безпеки, у тому числі й безпеки суспільства, полягає в реалізації збалансованих інтересів особистості, суспільства і держави у внутрішньополітичній, економічній, соціальній, міжнародній, інформаційній, військовій, екологічній та інших сферах. В основі відносин між суб’єктами безпеки лежать їхні інтереси, протиріччя інтересів, відношення світового співтовариства до проблем взаємної безпеки, а також геополітичне положення суб’єктів. Виходячи з цього, доцільно розрізняти зовнішню і внутрішню безпеку.

Зовнішня і внутрішня безпека

Зовнішня безпека — це захищеність національних інтересів, національних цінностей і способу життя від загроз, що виходять ззовні. Зовнішня безпека може порушуватися як військовим шляхом, тобто силою зброї, так й іншими способами, наприклад, незаконним ввозом і вивозом через кордон сировини, продукції, валюти, художніх та інших цінностей, промисловим та іншим шпигунством, поширенням підривної інформації тощо. Від будь-яких зовнішніх загроз країна захищається двома шляхами: по-перше, підтримкою необхідного й достатнього оборонного потенціалу і, по-друге, побудовою стабільної системи міжнародних відносин у всіх сферах, включаючи політику, економіку, соціальну сферу, екологію, правоохоронну діяльність (Данильян О. Г., Дзьобань О. П., «Національна безпека в контексті євроатлантичної інтеграції України: філософська рефлексія». Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія. 2020. № 1 (44). С. 8-22).

Внутрішня безпека проявляється в суспільній сфері. Суспільна безпека є складовою частиною, ядром внутрішньої безпеки, до сфери якої відносяться ті суспільні відносини, які пов’язані із запобіганням або усуненням загрози для життя і здоров’я людей, їхнього майна (власності) всередині країни. Вона органічно пов’язана з особистою безпекою громадян та суспільним порядком. У праві під цим терміном розуміється система суспільних відносин і юридичних норм, що регулюють ці відносини з метою забезпечення суспільного спокою, недоторканості життя і здоров’я населення, нормальної праці й відпочинку громадян, нормальної діяльності державних і громадських організацій, установ і підприємств. Під суспільною безпекою слід розуміти також запобігання й припинення загроз життю, здоров’ю і майну людей з боку джерел підвищеної небезпеки. У реальній дійсності забезпечення суспільної безпеки, що охоплює відмежування від небезпеки всіх людей на території країни або в конкретному регіоні, одночасно спрямоване на забезпечення особистої безпеки кожного громадянина і служить неодмінною умовою підтримання надійного суспільного порядку. Таким чином, внутрішня безпека по своїй суті є ядром найбільш важливої й істотної складової — соціальної безпеки і навпаки, соціальна безпека, безпосередньо корелюючи з поняттям внутрішньої безпеки виступає її детермінантою.

Для забезпечення внутрішньої безпеки суспільства необхідно визначити її об’єкт, виявити основні загрози, встановити критерії достатнього рівня захищеності від них, сформувати механізми впливу на джерела загроз. У такому випадку в державі повинна створюватися система соціальної безпеки. Як структурні елементи системи соціальної безпеки можна виділити: цілі системи як відображення об’єктивної потреби особистості, суспільства і держави в надійній захищеності їхніх життєво важливих інтересів всередині країни; інтереси особистості, суспільства і держави; засоби забезпечення соціальної безпеки; сили забезпечення соціальної безпеки; органи, що відповідають цілям системи та володіють необхідною інформацією, засобами й силами для впливу на зміни в системі з метою приведення її в стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави; суб’єкти, що мають потребу в забезпеченні безпеки; об’єкти соціальної безпеки; ресурси забезпечення соціальної безпеки. Внутрішню безпеку суспільства забезпечують органи держави, місцевого самоврядування, громадські організації та рухи.

Для всіх органів (рівнів) державного управління, що відповідають за забезпечення внутрішньої безпеки суспільства, характерним є те, що вони підконтрольні конкретним державним органам. Систему такого контролю встановлює законодавець.

В основі системи національної безпеки взагалі і внутрішньої безпеки суспільства зокрема, як вважає низка науковців, в тому числі і Балута Т. П. (Балута Т. П. «Групи інтересів у політичному процесі сучасної України»: автореф. дис. … канд. політ. наук. Одеса, 2010. 17 с.) лежать інтереси, що мають об’єктивно-суб’єктивну природу й носять довгостроковий характер та визначають основні цілі, стратегічні і поточні завдання внутрішньої і зовнішньої політики держави, є інтегрованим вираженням життєво важливих потреб і прагнень особистості, суспільства і держави. Національні інтереси покликані забезпечити виживання, безпеку країни, її стійкий і прогресивний розвиток. Вони спрямовані на вирішення життєво важливих внутрішніх і зовнішніх завдань, відбиття, блокування, нейтралізацію і попередження різних небезпек, викликів, ризиків, загроз і катаклізмів.

Національні інтереси виступають як мотиви і причини дій державних структур і соціальних груп стосовно досягнення ними поставлених цілей. Їхня реалізація здійснюється через систему функцій держави, політичну, правову і моральну регуляцію різних сторін її діяльності.

При формулюванні категорії національних інтересів усі теоретики включали в неї категорію національної безпеки, надаючи останній вирішального значення, в подальшому ці дві категорії ніби злилися в одну. Як вказує, наприклад, А. Васкес, «у результаті формулювання національних інтересів практично стало синонімом формули національної безпеки» (Vasquez J. A. Classics of International Relations. New Jersey, 1996. Р. 51.). З метою адекватності філософської рефлексії даних категорій виникає необхідність їх понятійного розмежування. Для реалізації даної мети, на наш погляд, варто використовувати додаткову категорію цінностей або стрижневих цінностей. Аналогічні терміни («core values») свого часу досить активно вживав У. Ліппман (Lippmann W. U.S. Foreign Policy: Shield of the Republic. New-York, 1943. Р. 67). Вводячи й активно використовуючи ці категорії, А. Васкес, наприклад, так описує в згаданій праці взаємозв’язок між різними цінностями: «Безпека є цінністю, якою держава може в більшому або меншому ступені володіти і яку вона так чи інакше прагне мати. Вона має багато спільного із силою й добробутом — двома іншими цінностями величезної важливості в міжнародних справах. Однак, якщо добробут вимірюється кількістю матеріальних ресурсів держави, а сила — її здатністю контролювати дії інших, безпека в об’єктивному сенсі вимірюється відсутністю загрози надбаним цінностям, а в суб’єктивному — відсутністю страху перед виникненням загрози цим цінностям. В обох випадках національна безпека може розумітися досить широко: від майже повної небезпеки або почуття небезпеки до майже повної безпеки або відсутності страху». Проблема ж, на його думку, полягає в тому, що не тільки всередині однієї держави, але й у міждержавних відносинах одні й ті ж самі явища сприймаються по-різному — «відкриття», зроблене ще стародавніми греками й блискуче проілюстроване в «Діалогах» Платона. Разом із тим, зосередившись на категорії безпеки, А. Васкес так і не показав, у чому її відмінність від національних інтересів. З його міркувань, як і раніше, випливає, що це тотожні поняття. Наслідуючи аналогічну політологічну традицію, численні західні й вітчизняні теоретичні прихильники А. Васкеса, по-різному аналізуючи категорії національних інтересів і національної безпеки, по суті ототожнюють їх.

Для принципового вирішення цієї проблеми, на наш погляд, варто проаналізувати взаємозалежність розглянутих категорій із точки зору філософської теорії суспільства й основних аспектів його життєдіяльності. У цьому плані, на нашу думку, представляє інтерес точка зору А. «Беттлера (Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность». Полис. 2002. № 4. С. 146-158.). Приймаючи за основу дану точку зору, вважається за необхідне методологічно уточнити й скорегувати розуміння категорій «національні інтереси» та «національна безпека».

Національні інтереси і національна безпека

Будемо дотримуватися наукової позиції, згідно з якою методологічно схема опрацювання концепції національної безпеки припускає декілька послідовних операцій: спершу визначаються національні інтереси, потім визначаються реальні й потенційні загрози цим інтересам, і лише потім формулюється політика запобігання або нейтралізації «загроз», тобто політика національної безпеки. Щоб зрозуміти функціональні ролі національних інтересів і національної безпеки, необхідно уявляти весь ланцюг соціокультурних феноменів зовнішньополітичного процесу, що в стислому форматі може бути представленим в наступному вигляді.

Держава (суспільство), як і будь-яка складна система, має об’єктивну спрямованість, по-перше, на самозбереження, тобто на підтримку цілісності, стабільності й стійкості, і, по-друге, на те, щоб цю цілісність підтримувати якомога довше (Дзьобань О. П. (Національна безпека в умовах соціальних трансформацій (методологія дослідження та забезпечення): монографія. Харків: Константа, 2006. 440 с.; Дзьобань О. П. «Національна безпека України: концептуальні засади та світоглядний сенс»: монографія. Харків: Майдан, 2007. 284 с.; Дзьобань О. П., Грубов В. М. «Загальна характеристика суспільства як системи: системний і синергетичний аспекти». Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2011. Вип. 10. С. 69-77.). В силу безлічі причин ці потреби реалізуються, крім іншого, і за рахунок взаємодії з зовнішнім середовищем, яке утворюють інші держави й суб’єкти міжнародних відносин. Але сама взаємодія вимагає усвідомлення його (середовища) необхідності, тому даний процес є суб’єктивним. Його результат, як справедливо підкреслює А. Беттлер, виражається у формі інтересу (Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность. Полис. 2002. № 4. С. 151.). В контексті філософської термінології це називається процесом суб’єктивації об’єктивних потреб суспільства. Простіше кажучи, інтерес держави є суб’єктивною формою вираження об’єктивних потреб суспільства, які акумулюються державою й по суті справи виявляються державними інтересами. Зрозуміло, що такі інтереси можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Серед перших найважливішими виступають стабільність і розвиток — два суперечливих процеси, баланс яких робить соціальну систему (державу, суспільство) стійкою. У цьому контексті принципове значення мають зовнішні інтереси, тим більше, що обидві зазначені категорії інтересів виявляють себе в принципі однаково, тільки в різних політико-економічних континуумах.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Нові обрії для наповнення бюджету — податок на нерухомість

Опубліковано

on

Євген ВЛАСОВ,
адвокат адвокатського бюро «Власова «Вектор», член комітету з податкового та митного права Асоціації правників України

Норма про те, що використання житла в господарській діяльності виключає застосування пільги по сплаті податку на нерухомість, діє з 2016 року, проте податкова лише де-не-де цим користується.

Згідно з положеннями ст. 266 Податкового кодексу України (ПКУ) податок на житлову/нежитлову нерухомість повинні сплачувати всі: і фізичні, і юридичні особи, резиденти, нерезиденти. Однак п. 266.4 ст. 266 ПКУ передбачає для фізичних осіб пільги, тобто можливість зменшити базу оподаткування один раз на рік:

а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості — на 60 кв. метрів;

б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості — на 120 кв. метрів;

в) для різних типів об’єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), — на 180 кв. метрів.

Водночас, діє досить цікава норма, «схована» в пп. 266.4.3 п. 266.4 ст. 266 ПКУ, пільга не застосовується, зокрема, щодо об’єкта/об’єктів оподаткування, котрі використовуються їх власниками з метою одержання доходів (здаються в оренду, лізинг, позику, використовуються в підприємницькій діяльності).

Коли тлумачити буквально, то якщо місцезнаходження юридичної особи зареєстроване за місцем проживання її засновника, тоді в цього засновника немає пільги щодо сплати податку на нерухомість, незалежно від площі цього житла й виникає обов’язок до сплати. Проте є позиція Верховного Суду з цього приводу, висловлена в справі за № 2340/3133/18: реєстрація місцезнаходження юридичної особи за адресою об’єкта житлової нерухомості не є сама по собі, в розумінні приписів підпункту 266.4.3 пункту 266.4 статті 266 ПК України, обставиною, що безумовно свідчить про фактичне використання цієї нерухомості в підприємницькій діяльності з метою одержання його власником доходу (див. постанову ВС від 02.03.2020 р.).

Тим не менше, не слід забувати, що реєстрація місцезнаходження юридичної особи за місцем проживання учасника (директора) не звільняє підприємство від обов’язку подати 20-ОПП (див. Загальнодоступний інформаційно-довідковий ресурс (ЗІР) 116.11).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Карне електронне право Європи й України: порівняльний аналіз

Опубліковано

on

Jus est ars boni et aequi
(Право є мистецтвом добра і справедливості).

Публій Ювенцій Цельс, давньоримський правник та державний діяч


Петро Біленчук,
професор Національного авіаційного університету


Микола МАЛІЙ,
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

 

Право є найдавнішим механізмом саморегуляції суспільства, що адаптує все нове в сформовану й налагоджену систему суспільних відносин та їх правового регулювання. Відомо, що вся правова система суспільних відносин ґрунтується на двох основних засадах: по-перше, функції вираження владної волі, що представлена в чільному законодавстві, і, по-друге, на інформаційній та соціально-комунікаційній функції права, яка закріплена в чільному законодавстві. Важливо також зазначити, що право і його система зазнають постійного й безпосереднього впливу нових ідей, інновацій, новітніх електронних технологій та використання можливостей технічного і наукового прогресу. Виходячи з даних позицій сьогодні формується нова підгалузь правничих знань, зокрема, карне електронне право, яке є інструментом керування інформацією, підкріпленою владно-організаційними механізмами політичної системи, що забезпечує порядок дії, її невідворотність та впливу цієї (правової) інформації на суспільні відносини. В даному дослідженні пропонуються результати порівняльного аналізу розвитку карного електронного права Європи та України.

Поняття і сутність карного електронного права

Провідні функції карного електронного права визначаються на основі загальних функцій права:

– нормативна — визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних, соціально-комунікаційних відносин (правового середовища);

– комунікативна — зазначення в окремих статтях посилань на законодавчі акти, які є системоутворюючими в різних міжгалузевих інститутах права (або необхідність в яких може виникнути);

– регулятивна — визначення прав та обов’язків, зобов’язань суб’єктів щодо регулювання суспільних інформаційних та соціально-комунікаційних відносин;

– охоронна — визначення гарантій та меж правомірної поведінки суб’єктів, які здійснюють заходи щодо недопущення та профілактики правопорушень, а також контроль за дотриманням правомірної поведінки;

– захисна — визначення правових умов, процедур та суб’єктів, які здійснюють захист від вчинених правопорушень (поведінки, за якою діяння утворюють делікти), та відповідальності за ці правопорушення згідно з нормами конституційного, цивільного, адміністративного, господарського, трудового та карного права;

– інтегративна — системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, котрі регулюють інформаційні та соціально-комунікаційні відносини в Україні в різних підсистемах права (електронне право, карне електронне право є поєднуючими ланками між провідними традиційними галузями права й застосовують їх методи у сфері соціальних інформаційно-комунікаційних відносин).

За сутністю правового походження як міжгалузевий комплексний інститут національного права України карне електронне право має приватно-правову і публічно-правову природу, тобто норми карного електронного права формуються як на публічному (державному), так і на приватному рівнях суспільних відносин. Визначення статусу карного електронного права як міжгалузевого комплексного інституту права зумовлює визначення співвідношення його з іншими інститутами права, предметом яких є суспільні відносини щодо електронної соціально-правової інформації (електронні бази даних, електронні мережеві комплекси, хмарні середовища, комп’ютерні технології, електронно-обчислювальні машини (комп’ютери), автоматизовані системи та комп’ютерні мережі й мережі електрозв’язку, шкідливе програмне забезпечення, кіберпростір, кібербезпека, кіберзлочинність, телекомунікаційні мережі ближнього і далекого космосу тощо). Через предмет суспільних відносин (інформацію) карне електронне право має зв’язок з іншими міжгалузевими інститутами права: електронним правом, електронним цивільним правом, електронним космічним правом, авторським правом, правом інтелектуальної власності, інформаційним правом, ІТ-правом, винахідницьким правом, рекламним правом тощо.

Карне електронне право утворює з ними велику й складну агрегативну гіперсистему права четвертого порядку: відповідно до теорії гіперсистем права карне електронне право ґрунтується на засадах правових систем другого і третього порядку, якими є шість основних галузей права: конституційне, адміністративне, господарське, цивільне, трудове, карне. У своїй єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Важливим аспектом теорії карного електронного права є проблематика його підсистем — спеціальних субінститутів — сфер правового регулювання інформаційних та соціально-телекомунікаційних правовідносин.

Пріоритетні напрями розвитку карного електронного права

Карне електронне право — це кульмінація в розвитку електронного документообігу в сфері карного судочинства і карного провадження. В цьому напрямку рухаються багато країн, перебуваючи на різних рівнях вирішення цього питання. Системи карного електронного права впроваджуються в США, Канаді, Естонії, Німеччині. У Бельгії ще в 2005 році був створений проект електронного карного правосуддя «Phenix», в рамках якого, крім системи електронного документообігу, «електронний файл» міг поповнюватися поліцією, адвокатом, сторонами й судом. Питання аутентифікації вирішувалося використанням електронного паспорта.

На нашу думку, карне електронне право дасть змогу більш широко використовувати математичні методи і грід- та блокчейн-технології, алгоритмізацію в процесі підтримки прийняття процесуальних рішень. Сама ця ідея не нова й має як позитивні, так і негативні сторони. Застосування такої ретельно розробленої автоматизованої програми зазіхає на внутрішнє переконання правозастосовувача (слідчого, прокурора, судді, правозахисника). Оцінка доказів (показань, документів, речових доказів, висновків експерта) була й буде залишатися в сфері розсуду суб’єкта оцінки, ґрунтуючись на внутрішньому переконанні. Останнє пов’язано з логічною розумовою діяльністю, яка виступає таким собі принципом оцінки, що дозволяє відійти від формальної теорії доказів. Однак комп’ютерна програма стає хорошим електронним помічником у прийнятті процесуальних рішень, сприяє зниженню корупції (використання блокчейн-технологій), відступі від суб’єктивізму й упередженості, зведення до мінімуму впливу людського фактора.

У зв’язку з цим поряд із розвитком інформаційних технологій необхідний захист традиційних цінностей, які історично довели свою спроможність і важливість при розгляді та вирішенні карних справ. Представляється можливим виділити деякі напрямки, за якими відбувається розвиток інформаційних технологій карного судочинства. З огляду на це можна визначити процесуальні канони й можливі загрози їх значенням. Різні країни мають свої національні правові системи. У деяких із них розвинуті спеціальні норми в карному законодавстві, що передбачають відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів, інші лише в процесі прийняття відповідних законів.

Міжнародна класифікація комп’ютерних злочинів у порівнянні із законодавством України

У багатьох державах відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів наступає за традиційними статтями карного законодавства, адаптованими до нових умов (крадіжка, шахрайство, підробка та інші). На міждержавному рівні, відповідно до рекомендацій Комітету з питань законодавства Ради Європи 1990 року, прийнята (у відповідності із зазначеною міжнародною класифікацією комп’ютерних злочинів), їх стисла характеристика. В даному дослідженні подаємо її в порівняльному правовому аналізі згідно з чільним законодавством України.

1. Втручання та перехоплення.

1.1. Незаконний доступ, код QAH. «Незаконний доступ до комп’ютерної системи або мережі».

Метою злочину є комп’ютерна система або мережа (два чи більше комп’ютери). Доступ означає проникнення у всю систему або його частину, до комп’ютерних програм та даних, які там містяться. Причому засоби зв’язку не мають значення. Це може бути прямий фізичний доступ до комп’ютера або входження з віддаленого місця, наприклад, із застосуванням супутникового зв’язку або через іншу комп’ютерну систему. В деяких країнах важливим елементом цього злочину є подолання системи захисту комп’ютера (наприклад, системи паролів). В інших — незаконним є будь-яка навмисна спроба несанкціонованого доступу до комп’ютерної системи або мережі (автоматизованого банку даних), розташованої в іншій країні.

(Подібно нормі ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», ст. 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», ст. 363-1. «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку» Кримінального кодексу (КК) України Розділу XVI «Кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку»).

Перехоплення, код QAI. «Незаконне перехоплення за допомогою будь-яких технічних пристроїв та засобів зв’язку даних, які знаходяться в комп’ютерній системі або мережі, чи прямують до або з неї».

Метою злочину є будь-яка форма комп’ютерного зв’язку (телекомунікації). Найчастіше це стосується перехоплення інформації, яка передається державними, громадськими або приватними системами телекомунікації. Це може бути зв’язок у середині єдиної комп’ютерної системи, між двома комп’ютерами або комп’ютером та особою. Перехоплення, в технічному аспекті, може здійснюватися «прослуховуванням» змісту повідомлення, що може бути забезпечено через прямий доступ та використання самої комп’ютерної системи, або через непрямий доступ із використанням електронних засобів підслуховування чи підключення. Протиправними є тільки ті випадки, коли такі дії вчиняються незаконно та навмисно.

(КК України: статті 359 «Незаконні придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації»; 231 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю», 232 «Розголошення комерційної або банківської таємниці», 232-1 «Незаконне використання інсайдерської інформації», 232-2 «Приховування інформації про діяльність емітента» та інші, в сукупності зі статтями 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

1.2. Викрадення часу, код QAT. «Неправомірне використання комп’ютера або комп’ютерної мережі з наміром уникнути оплати за користування».

Оператори, провайдери телекомунікацій (у тому числі компанії, які надають послуги з доступу до інтернету, з обслуговування комп’ютерних систем та мереж, послуги з підрахунку комунальних та інших послуг) використовують засоби автоматизованих систем розрахунків (білінгових систем тощо) за використані послуги та з метою обліку користувачів й отримання належної оплати. Спроби ухилитися від оплати за використані послуги споживачами (абонентами) або несанкціоноване внесення операторами, провайдерами телекомунікацій, їх працівниками та представниками (третіми особами) в автоматизовану систему розрахунків завідомо неправдивих даних (послуг, які споживачам не надавалися, або об’єми послуг є завищеними) є також формою крадіжки.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 190 «Шахрайство», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 192 «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї», 194 «Умисне знищення або пошкодження майна»).

2. Зміна або пошкодження інформації (комп’ютерних даних), код QD.

(2.1. «Логічна бомба», код QDL). «Незаконна заміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження «Логічної бомби».

«Логічна бомба» в комп’ютерних технологіях не має чіткого офіційного, законодавчого визначення. Це — логічний засіб на рівні комп’ютерної програми, який впроваджується злочинцями й стає активним, коли система виконує специфічні завдання (наприклад, коли починає працювати комп’ютерна програма з виплати заробітної плати). Будучи в стані активності, «Логічна бомба» запускає невелику комп’ютерну програму, яка має шкідливий вплив на роботу комп’ютерної системи, мережі. Цей вплив може бути різним: комп’ютер може припинити роботу, згаснути екран чи будуть знищеними машинні дані. Різновидом «Логічної бомби» є часова бомба, яка стає активною у чітко визначений день та час.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї» в сукупності зі статтями 361. «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1. «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.2. «Троянський кінь», код QDT. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження «Троянського коня».

Так само, як й у випадку з «Логічною бомбою», поняття «Троянський кінь» не має законодавчого визначення. «Троянський кінь» — прихована комп’ютерна програма, що використовується злочинцями для отримання доступу до комп’ютера, незважаючи на систему захисту. Оскільки захисні функції комп’ютера контролюються системними програмами-утилітами, «Троянський кінь» за його впровадження робить відповідні зміни.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї» в сукупності зі статтями 361. «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах) , автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.3. «Комп’ютерні віруси», код QDV. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження чи розповсюдження комп’ютерних вірусів».

«Комп’ютерний вірус» — це комп’ютерна програма або частина комп’ютерної програми, яка змінює дані програми, порушуючи цілісність системи. «Комп’ютерні віруси» набули значного розповсюдження завдяки здатності заражених файлів інфікувати інші файли, «переходячи» з комп’ютера на комп’ютер. Існує сотні різновидів вірусів, кожен з яких має власну характеристику, але всі вони змінюють або самі дані, або комп’ютерні програми. Вплив «комп’ютерних вірусів» може бути різний — від незначних незручностей у користуванні комп’ютером до повного знищення машинних даних, у тому числі комп’ютерного програмного забезпечення.

(КК України статті 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.4. «Комп’ютерні черв’яки», код QDW. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм пересилкою, впровадженням або розповсюдженням комп’ютерних черв’яків по комп’ютерних телекомунікаційних мережах».

Законодавчого визначення «комп’ютерних черв’яків» немає. Це — логічний засіб (комп’ютерна програма), зроблена для того, щоб «мандрувати» комп’ютерною мережею, пошкоджуючи чи змінюючи автоматизовані бази даних. Вони не так поширені, як комп’ютерні віруси. Відповідальність повинна наступати за ту шкоду, яку вони спричинили.

(КК України: статті 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram