Як в Україні створили безконтрольного правоохоронного «монстра» | LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Як в Україні створили безконтрольного правоохоронного «монстра»

Дата публікації:

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Проблема відсутності результатів по боротьбі з корупцією та неможливість звільнення директора НАБУ криються в законодавстві.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Директива від «партнерів»

Я не припиняю дивуватися нашим можновладцям останніх років, які керують державою після трагічних подій на Майдані Незалежності на початку 2014 року, де пролилася людська кров і не важливо чия: чи протестувальників, чи беркутівців, чи військовослужбовців внутрішніх військ.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Не припиняю дивуватися тому, що саме завдяки таким керівникам Україна почала втрачати свою незалежність, суб’єктність і перетворюється на такий собі протекторат на зразок Гватемали чи Гондурасу, якими фактично керують ті ж Сполучені Штати Америки та міжнародні транснаціональні компанії. Хіба ми могли уявити навіть років десь 10—15 тому, що той же Міжнародний валютний фонд — фактично фінансова установа — буде вимагати відкрити в Україні ринок землі (а точніше, продати наше всенародне багатства іноземцям) чи скасувати мараторій на вивіз лісу­кругляку за кордон, чи прийняти той же антиконституційний закон про банки і банківську діяльність тощо? А сьогодні ці структури разом із посольствами держав великої сімки, особливо США, відкрито втручаються в наші внутрішні справи.

Хіба не вони змусили П. Порошенка надати їм можливість вільно й безконтрольно діяти в нашій державі як напряму, так і під виглядом «громадських організацій» різним структурам «грантоїдів», які існують на кошти іноземних держав, але не звітують про це перед нашою державою? Хіба не вони нав’язали нам і примусили створити цілу купу так званих «антикорупційних органів», таких, як НАБУ, САП, НАЗК і навіть у порушення Конституції України особливий «Антикорупційний суд» (як, буцімто би, інші наші суди всі корупційні), чого немає в жодній країні Європи?!

Більше того, наголошую, що саме іноземні «партнери» розробляли нам та відповідне законодавство, та навіть брали безпосередньо участь у комплектуванні підконтрольними їм кадрами ці нові структури. Хіба не вони нав’язали українській владі такі норми Закону «Про Національне антикорупційне бюро України», завдяки яким цей орган став повністю безконтрольним, а його керівник недоторканним.

А що з цього вийшло?

Що з цього вийшло, поясню. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2019 рік» на діяльність нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, ДБР, НАЗК, ВАКС) виділено більше 3­х мільярдів гривень (це навіть без урахування Національного агенства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів), а відшкодовано завдяки їх роботі протягом року 1 169 000 грн. Тому й виникає сьогодні в тих же багатьох експертів запитання, то чи потрібно нашій державі так багато цих органів, на які вона змушена витрачати (на їх утримання) стільки бюджетних коштів?

Окрім того, із проведеного мною аналізу стану боротьби з корупцією в Україні за 2019 рік вбачається наступне. За інформацією НАБУ (наданою на мій запит) детективами цього органу в 2019 році розслідувалося 2 364 кримінальних проваджень, з яких у 1 207 провадженнях досудове слідство розпочато саме в минулому році. За його результатами було повідомлено про підозру 401 особі (за І півріччя — 139, за ІІ півріччя — 262). Але й ця цифра викликає в мене обґрунтований сумнів, бо згідно з інформацією, розміщеною на офіційному сайті НАБУ, станом на 31.12.2019 року, про підозру ними було повідомлено всього 221­й особі, що теж аж ніяк не відповідає звітам бюро, у відповідності до яких за весь 2019 рік повідомлено про підозру всього 153­м особам.

Але Бог з ними, цими розбіжностями. До суду в минулому році детективами та антикорупційними прокурорами скеровано, Ви тільки вдумайтесь, всього 67 обвинувальних актів (в т. ч. 3­и повторно направлені), про що НАБУ повідомило на мій запит. У той же час у його звіті вказано 69 направлених до суду обвинувальних актів, що аналогічно показникам 2018 року — 68, але майже втричі менше, аніж у тому ж 2017 році — 185. Водночас і ця цифра направлених до суду обвинувальних актів є відверто мізерною, бо становить усього 16% від загальної кількості закінчених детективами НАБУ проваджень про корупційні злочини.

Для більш повної та об’єктивної оцінки ефективності діяльності новостворених антикорупційних органів (НАБУ і САП) зверніть також увагу і на злочини, які розслідували в минулому році детективи під керівництвом антикорупційних прокурорів. Так, із числа направлених ними до суду: 14 обвинувальних актів — за ст. 191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 4 — за ст. 209 КК України (легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), 12 — за ст. 364 КК України (зловживання владою і службовим становищем), 11 — за ст. 366­1 КК України (декларування недостовірної інформації), 10 — за ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), 1 — за ст. 368­2 ККУ (незаконне збагачення), 5 — за ст. 369­2 ККУ (зловживання впливом) та 3 кримінальних провадження — за іншими статтями.

Боротьба з корупцією чи її імітація?

Мало того, що НАБУ і САП за рік з направленням до суду обвинувальних актів закінчило всього 10 (!) кримінальних проваджень про одержання неправомірної вигоди та 14 проваджень — про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах, так навіть і не озброєним оком видно, що нові антикорупційні органи, з року в рік в основному продовжують виявляти й розслідувати найбільш прості форми корупції, точніше їх одноепізодні факти, а боротьба з корупцією саме в організованих формах, тим більше у вищих ешелонах влади, в яких вона й існує в переважній своїй більшості в нашій державі, фактично не ведеться. Про це свідчить хоча б той факт, що впродовж 2019 року детективами НАБУ закінчено лише 1 кримінальне провадження про кримінальне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації!

Не краща ситуація і з підтвердженням у судах результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в 2019 році, ви тільки вдумайтесь, було засуджено всього 10 обвинувачених у таких справах, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу (для порівняння: у 2017 — 35 осіб, а в 2018 році — 47).

Навіть на цьому прикладі можна переконатися в тому, що всі заяви директора НАБУ та його лобістів із числа, в першу чергу, «грантоїдів» і представників посольств «великої сімки» про великі «досягнення» новоствореного бюро в боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади України не відповідають дійсності. Ну, для прикладу, кому потрібні його повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності аж 490 осіб (хоча в звіті НАБУ, як я вже сказав, вказано 401 особу), якщо відповідно до статистичних даних лише 2% обвинувачених були засуджені в 2019 році за вчинені злочини й реально покарані?

Про край низькі результати роботи цих новостворених антикорупційних органів досудового розслідування та спеціалізованої прокуратури свідчить і категорія осіб, стосовно яких проводили в минулому році досудові розслідування. Так, за категоріями суб’єктів до суду антикорупційними прокурорами скеровані обвинувальні акти щодо: 1­го народного депутата України (для порівняння в 2018 р. — 3­х народних обранців), 3­х депутатів обласних рад (у 2018 році — щодо 4­х), 3­х посадових і службових осіб Кабінету Міністрів України, 3­х державних службовців категорії «А», однієї посадової особи місцевого самоврядування 1—2 категорії, 11­ти професійних суддів, ймовірніше, районних судів (в той час, як, наприклад, у 2018 році — стосовно 22­х), 2­х інших службових осіб судової гілки влади, скоріше всього — помічників суддів, 2­х прокурорів, 1­го військовослужбовця вищого офіцерського складу Збройних Сил України, 11­ти керівників суб’єктів великого підприємництва, 23­х працівників юридичних осіб публічного права та щодо 81­ї «іншої особи», хоча в 2018 році таких не корупційних суб’єктів було вдвічі менше — 41.

Як вбачається з наведених вище статданих, основні свої зусилля НАБУ й антикорупційні прокурори продовжили зосереджувати, як і раніше, на боротьбі з корупційними діяннями не найвищих посадових осіб нашої держави, про участь яких у різних корупційних схемах хіба що лінивий не говорив, а проти так званих «інших осіб» — працівників юридичних осіб публічного права та керівників суб’єктів великого підприємництва, тобто тих, хто не уповноважений на виконання функцій держави і місцевого самоврядування.

А хіба не є імітацією боротьби з корупцією, коли протягом минулого року антикорупційними органами реально відшкодовано всього 14% збитків, заподіяних кримінальними злочинами, викритими НАБУ? Тому й не дивно, що із загальної кількості направлених у 2019 році всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актів про корупційні злочини майже три чверті — 1 971 (88,7%) складені слідчими поліції, 75 (3,5%) — прокуратури, в тому числі військової — 7 (0,3%), 95 (4,4%) — Служби безпеки, 8 (0,4%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, а НАБУ — всього 3%.

Про настання таких наслідків у боротьбі з корупцією я неодноразово звертав увагу суспільства, експертів, журналістів, в тому числі на проблемні питання звільнення того ж керівника НАБУ, безконтрольність діяльності антикорупційного бюро і спеціалізованої прокуратури, незадовільні результати роботи антикорупційних органів, а також попереджав про негативні наслідки. Але на них ніхто не звернув ніякої уваги, на жаль.

Ось дещо з моїх минулих публікацій … «Спостерігаючи за тим, як наша держава протягом останніх декількох років проводить антикорупційну політику у формі, перш за все, створення нових антикорупційних органів та наділення їх надвеликими повноваженнями, які протирічать навіть Основному Закону України, витрачаючи на це величезні кошти із державного бюджету, виникає багато питань саме до тих осіб, які ініціювали та керували усім цим процесом, приймали відповідні закони, зокрема «Про Національне антикорупційне бюро», в тому числі із порушенням встановленої процедури, та пропонують й надалі додатково розширювати його повноваження на шкоду конституційним правам і свободам громадян.

У цілому позитивно оцінюючи саме публічні заклики щодо незалежності Національного антикорупційного бюро України, але, в першу чергу, — від вищих органів державної влади та їх впливових високопоставлених посадових осіб (що на практиці в нашій державі навіть уявити собі неможливо), хочу одразу наголосити, що насправді для цього бюро створили такі принципи роботи, як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність у частині суворого додержання вимог Конституції та законів України, в тому числі й кримінального процесуального законодавства, а також норм міжнародного права, і все це під приводом, начебто, посилення боротьби з корупцією.

«Зрощування» САП і НАБУ

Нагадаю, що у відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно­розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Та незважаючи на те, що керівник САП є одночасно й заступником Генерального прокурора, законодавці практично вивели його з підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для «зрощування» НАБУ і САП та, як наслідок, їх повної безконтрольності.

Попри те, що САП повинна розташовуватися окремо від службових приміщень Генеральної прокуратури, в той же час вона може знаходитися в одному приміщені з НАБУ; існує вона практично відокремлено від ГПУ, не тільки територіально, що є повним анахронізмом, особливо враховуючи ст. 1 Закону «Про прокуратуру», де чітко зазначено, що прокуратура України становить єдину систему.

А тому й не дивно, що САП не стала ні справжнім організатором досудового розслідування, яке провадить НАБУ, й не забезпечила функції прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням детективів.

Про створення реальних можливостей для «зрощування» САП і НАБУ, а, відповідно, й для послаблення прокурорського нагляду за ними, свідчить хоча б ст. 5 Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка прямо передбачає участь антикорупційних прокурорів у складі комісій, утворених директором бюро «з метою виявлення питань щодо порушення прав осіб, які співпрацюють із НАБУ». Попри те, що у відповідності з ч. 5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування в разі його неефективності, разом із тим ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору України доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування. Тобто цим детективам Національного антикорупційного бюро фактично дозволено проводити досудове розслідування по будь-яких справах, які вони прийняли до свого провадження, не тільки неефективно, а й на свій розсуд, в тому числі й упереджено, з порушенням норм процесуального законодавства та прав громадян, що вступає в протиріччя з основними засадами кримінального провадження, перерахованими в ст. 7 КПК України.

Щодо надання Генпрокурору єдиного наглядового повноваження

Суттєвою передумовою для можливого створення в НАБУ обстановки вседозволеності та беззаконня є й надання Генеральному прокурору України єдиного наглядового повноваження за дотриманням законів в діяльності НАБУ — це права скасовувати незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та антикорупційних прокурорів. Більше того, створивши НАБУ, яке повинно займатися розслідуванням саме корупційних кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, та внісши зміни до статі 45 КК України, яким визначили перелік корупційних злочинів, законодавці із незрозумілих причин (я допускаю, що й навмисно) до підслідності «детективів» віднесли лише частину з них.

Взагалі таких повноважень, які є в НАБУ, в Україні не має жоден правоохоронний орган. Ви тільки вдумайтесь, незважаючи на своє так розрекламоване призначення боротися з корупцією у вищих ешелонах влади, перш за все серед високопоставлених посадових осіб держави (народних депутатів, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, голови Національного банку, його першого заступника та заступників, членів Ради НБУ, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступників, державних службовців, посади яких відносяться до 1 і 2 категорії), статтею 216 КПК України надано право прокурорам антикорупційної прокуратури своєю постановою відносити до підслідності детективів НАБУ будь-яке інше кримінальне провадження в злочинах, передбачених статтями 191, 206-6, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 КК України, якщо «відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам чи інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам», тобто навіть тоді, коли дані злочини будуть вчинені будь-якими суб’єктами, не обов’язково високопосадовцями!

Окрім того, новому антикорупційному органу додатково було надано можливість займатися розслідуванням й інших злочинів, які не мають жодного відношення ні до корупції, ні до підслідних НАБУ суб’єктів, тобто до високопосадовців.

Я вже неодноразово звертав увагу, що така норма була абсолютно шкідливою для самої ідеї боротьби з корупцією саме у вищих ешелонах влади, бо в подальшому законодавці до підслідності детективів НАБУ віднесли й злочини, вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, в статутному капіталі яких частка державної або комунальної власності перевищує 50%. Окрім того, їм було надано право розслідувати і кримінальні провадження про підслідні йому злочини, але які вчинені не високопосадовцями, а й іншими службовими особами державних органів, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування чи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких є частка державної або комунальної власності, в тому випадку, коли розмір предмету злочину або завданої ним шкоди становитиме понад 500 тисяч гривень.

Таким чином, на практиці виходить, що НАБУ при такій розпливчастій мотивації може прийняти до свого провадження будь-яке кримінальне провадження, наприклад, про кишенькові чи квартирні крадіжки, або зґвалтування, підслідні слідчим поліції, до речі, за якими наглядає інший прокурор, без будь-якої згоди останнього. При цьому звертаю увагу й на те, що зміна підслідності кримінальних проваджень та їх передача від одного органу досудового розслідування до іншого є складовою саме прокурорського нагляду, що прямо передбачено КПК України, а не складовою повноважень директора НАБУ, а тому має здійснюватися виключно за рішенням вищестоящого прокурора.

Законодавча «кругова порука»

Ще одним підтвердженням формування цілком закритого, безконтрольного правоохоронного, вибачте за такий вислів, «монстра» є факт, що тією ж ст. 216 КПК України також передбачено, що в разі встановлення підрозділом внутрішнього контролю НАБУ злочинів, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім директора та його заступників), вони також розслідуються детективами цього ж підрозділу, що фактично свідчить про законодавче закріплення так званої, «кругової поруки» в цьому відомстві та породжує ті ж корупційні ризики й створює умови для уникнення працівниками НАБУ кримінальної відповідальності.

Таким чином, новоствореному спеціальному антикорупційному органу надали можливість займатися й не властивими його призначенню функціями, а саме виявленням кримінальних правопорушень, які не є корупційними і вчинені не високопосадовцями (наприклад, керівниками найнижчих структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, сільських, селищних рад тощо), мої невтішні прогнози підтвердилися: саме такі суб’єкти і вчинені ними злочини й значаться в більшості своїй серед закінчених детективами НАБУ проваджень і стосовно яких були направлені до суду обвинувальні акти чи клопотання про закриття провадження, або про звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності.

Виходячи із такої підслідності даного антикорупційного органу, стає незрозумілим, а хто ж розкриватиме й розслідуватиме корупційні злочини у вищих ешелонах влади?

Немаловажливим у цьому сенсі є і той факт, що ні в Законі «Про Національне антикорупційне бюро», ні в Законі «Про прокуратуру» немає положень, які б закріплювали конкретну відповідальність тих же керівників НАБУ і САП за недодержання вимог законодавства, в тому числі й про захист прав і свобод громадян, чи порушення ними своїх професійних обов’язків, що теж у сукупності формує в них почуття безвідповідальності.

Таким чином, викладене вище законодавче підґрунтя діяльності НАБУ з його надвеликими повноваженнями, порівняно з іншими правоохоронними органами нашої держави, свідчить про відсутність реального та дієвого контролю, а тим більше, незалежного (незаангажованого) нагляду з боку Генерального прокурора як за діями Національного антикорупційного бюро, так і за діями й рішеннями підпорядкованих йому керівника САП та її прокурорів, чого немає в жодній європейській державі, що створює необхідні передумови для існування в системі правоохоронних органів України непідконтрольних нікому суб’єктів з такими обширними повноваженнями й порушує притаманну всім цивілізованим країнам систему стримувань і переваг.

А тому й не дивно, що навіть сам директор НАБУ відкрито неодноразово заявляв про те, що посада Генерального прокурора для НАБУ має другорядне значення, мовляв, для них, детективів, остання наглядова інстанція — це антикорупційний прокурор (зверніть увагу, який одночасно є й заступником Генерального прокурора України), а Генпрокурор навіть не може давати їм вказівки з приводу антикорупційних розслідувань. Більше того, про який прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю та досудовим розслідуванням в НАБУ можна говорити, якщо Генеральний прокурор навіть структуру і штат антикорупційної прокуратури зобов’язаний погоджувати з директором НАБУ, чого я не знайшов у жодній із судового-правових систем Європи.

Попередній висновок

Усе викладене, на жаль, свідчить про явне й, неприховане бажання наших «горе-реформаторів», їх прихильників та наших не зовсім доброзичливих «друзів» із-за кордону обмежити незаангажований (об’єктивний) прокурорський нагляд за проведенням оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування детективами НАБУ, що в майбутньому неминуче призведе як до порушень прав і законних інтересів учасників процесу, так і до відвертої бездіяльності в боротьбі з корупцією.

Хоча й це не все. Варто мати на увазі, що директор НАБУ фактично єдиний у системі органів правопорядку керівник, якого не можна звільнити з посади без його згоди. Навіть факт притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, не є для нього такою підставою, на відміну, наприклад, від того ж директора ДБР. Якщо ретельно вивчити передбачені Законом України «Про Національне антикорупційне бюро» норми, то єдиною підставою для цього є висновок зовнішнього аудиту — незалежної оцінки ефективності діяльності очолюваного ним бюро.

Але навіть ця єдина загрозлива для директора НАБУ норма виписана під тиском тих же представників США та американського посольства таким чином, що її реалізувати практично неможливо. Нагадую, що у відповідності до неї, Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів (до речі, в порушення Конституції України) щороку зобов’язані визначати по одному члену такої «комісії» з числа осіб, зверніть увагу, які мають значний досвід роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях, володіють необхідними знаннями та навичками для проведення такої оцінки (аудиту). Тобто цим самим навмисно було усунуто від участі в такій перевірці діяльності НАБУ вітчизняних фахівців із числа слідчих, прокурорів та суддів, які досконало знають наше законодавство та здатні оцінити роботу цього органу досудового розслідування, в тому числі й шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень.

У зв’язку з цим, у багатьох експертів одразу виникло закономірне питання: а яким чином збираються оцінювати роботу НАБУ його «аудитори», тим більше шляхом вивчення кримінальних проваджень, які вже завершено? Вдумайтесь, такими кримінальними справами можуть вважатися лише ті, які знаходяться або на стадії ознайомлення підозрюваного та його захисника з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, або ті, які вже розглянуті судом і по них винесені вироки, ті, що вступили в законну силу, або по таких справах прийняті рішення про їх закриття. І все. Бо справи, в яких досудове розслідування продовжується або по них обвинувальні акти розглядає суд, або навіть винесений вирок, але який не вступив у законну силу, «аудиторам» ніхто не дасть можливості вивчити.

А головне, що керівництво нашої держави, як попереднє, так і нинішнє, не забезпечили виконання цієї вимоги закону й передбачені ним щорічні «аудити» діяльності НАБУ так і не були проведені, а тому його директор А. Ситник до цих пір і перебуває на займаній посаді. Останні події в Україні, пов’язані з намаганням звільнити його із займаної посади, лише створюють інформаційний привід для відволікання суспільства від інших, не менш вразливих для більшості людей проблем, тим більше, що навіть бажання нової влади це зробити буде замало. І навіть якби цьому не перешкоджали посольства іноземних держав, які критикують НАБУ, його керівника. Основною причиною ухилення керівником НАБУ від звільнення із займаної посади у зв’язку із притягненням його до відповідальності за вчинення адміністративно караного корупційного діяння, чи у зв’язку із незабезпеченням ним ефективної діяльності цього нового правоохоронного органу є проблеми законодавства. Підкреслюю, які б сьогодні не вносили зміни ініціатори звільнення Артема Ситника до закону про НАБУ, вони не дозволять законно звільнити особу, яка на сьогодні очолює антикорупційне бюро, на законних підставах, бо такі нові норми не будуть мати зворотної сили.

Законний вихід тут один, на чому я наголошував і раніше: існування двох таких паралельних органів досудового розслідування, як НАБУ і ДБР, з одними й тими ж суб’єктами переслідування, не є виправданим, чи раціональним, більше того, це постійно породжує суперечки з приводу підслідності тих чи інших злочинів, а ще є обтяжливим для нашого бюджету та, головне, не сприяє боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади.

P.S. Я давно пропоную ліквідувати НАБУ як самостійний орган й об’єднати його із ДБР. Для цього треба створити в структурі останнього окреме Головне управління, подбавши при цьому про належну систему стримувань і противаг та позбавивши його детективів надмірних повноважень, а ще забезпечивши належний прокурорський нагляд, наділивши саме Генерального прокурора повноваженнями здійснювати перевірку діяльності всіх органів досудового розслідування без винятку, з правом внесення документів прокурорського реагування на порушення законності в їх діяльності, аж до ініціювання питання про звільнення винних керівників із зай маних посад. І тоді не потрібні будуть ні зовнішні аудити, ні будь-які «аудитори» з числа тих, «що мають досвід роботи слідчим, прокурором чи суддею за кордоном».

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Кредитні спілки можуть долучитися до Фонду гарантування вкладів

Опубліковано

on

От

За офіційною статистикою, станом на березень 2021 р. в Україні було зареєстровано 323 кредитні спілки. Вони володіють доволі вагомим фінансовим ресурсом. Торік система кредитних спілок отримала нового регулятора в особі Національного банку, який вдосконалює правове поле для їхньої діяльності.

Одне із питань, яке зараз активно обговорюється в експертному середовищі, стосується можливого включення спілок до Фонду гарантування вкладів. Про це говоримо з президентом Всеукраїнської асоціації кредитних спілок (ВАКС) Ольгою ТУГАЙ, віцепрезидентом Національної асоціації кредитних спілок України (НАКСУ), головою правління Об’єднаної кредитної спілки (ОКС) Людмилою КРАВЧЕНКО та заступником директора Проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Кредитування сільськогосподарських виробників в Україні» Іваном ВИШНЕВСЬКИМ.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

– Кого кредитують кредитні спілки?

Ольга Тугай: – Кредитна спілка насамперед спрямована на певну локальність. Якщо вона знаходиться в сільській місцевості, то люди переважно беруть кредити на вирішення своїх сільськогосподарських або побутових потреб. Якщо говорити про кредитну спілку, котра працює у великому місті, то третину кредитів вона надає на здійснення ремонтних робіт, на будівництво. Також люди купують автотранспорт, вирішують власні повсякденні проблеми.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Сума кредитів, наданих членам кредитних спілок по лінії ВАКС, станом на 1 січня 2021 р. склала 908 млн грн. Середня сума кредиту становила 20-30 тис. грн. Безумовно, є набагато більші кредити, але їх зазвичай беруть сільгоспвиробники, наприклад, для придбання чи ремонту виробничих споруд чи для проведення польових робіт.

Людмила Кравченко: – За статистикою Нацбанку, станом на кінець минулого року середній розмір кредиту спілок по країні не перевищував 25 тис. грн. Переважно такі кошти беруть малі підприємці або вони спрямовуються на споживчі цілі. Такі кредити так і називаються – «споживчими».

– Чим у такому разі кредитні спілки відрізняються від банків? Вони також надають кредити, зокрема й на вирішення побутових питань.

Ольга Тугай: – Члени кредитних спілок – це одночасно і власники, й споживачі. Ми знаємо кожного позичальника. Для нас це не абстрактні люди. Особливо це стосується сільської місцевості. Там всі якщо не родичі, то друзі, однокласники. А це додає впевненості, що кредити, які надаються спілками, повернуться з відсотками. У банках із цим нерідко виникають питання, бо в душу позичальника, якого не знаєш особисто, не зазирнеш, і тому не знаєш, з яким наміром він бере гроші, чи взагалі планує їх повертати.

Людмила Кравченко: – Кредитні спілки мають свою цільову аудиторію і часто кредитують ті прошарки громадян, які не можуть отримати кредити в банку. Зокрема йдеться про пенсіонерів. У багатьох кредитних спілках це значний прошарок позичальників. Також мова йде про переселенців, у яких із зрозумілих причин застави обмаль або вона зовсім відсутня.

Вартість кредиту в кредитній спілці позитивно відрізняється від вартості кредитів інших фінансових інституцій. Більшість спілок не беруть додаткових платежів, комісій тощо. Отже відсутні зайві витрати, пов’язані з обслуговуванням кредиту.

Але головна відмінність полягає в тому, що члени кредитної спілки безпосередньо мають право визначати, які фінансові послуги надаватиме кредитна спілка, на яких умовах, можуть впливати на їхню вартість тощо. Приміром, можуть прийти та сказати, що їм потрібен кредит і саме такий, будь ласка, розгляньте мою пропозицію. Коли ж клієнт приходить до банку, то може зробити одне з двох: або спожити його послугу, або відмовитися від неї. Він не може сказати – ви пропонуєте кредит на ось на таких умовах, а я хочу на інших.

– Чи серйозно держава сприймає кредитні спілки, чи належним чином регулює їхню діяльність?

Ольга Тугай: – Однозначно, серйозно. Тому що кредитні спілки відносяться до сегменту ризикової діяльності. На цьому неодноразово наголошує Нацбанк. Він нагадує, що ми працюємо з коштами своїх членів. Наразі не дуже багато фінансових установ, які працюють із залученими коштами. Тому держава приділяє цьому питанню підвищену увагу. І всі законодавчі ініціативи, які зараз впроваджує Нацбанк, спрямовані на те, щоб убезпечити громадян і осучаснити роботу кредитних спілок.

Людмила Кравченко: – Сьогодні ми стараємося донести до регулятора і до профільного Комітету Верховної Ради, що кредитні спілки потребують адекватного і пропорційного регулювання. Думаю, що тут необхідно зважати на ті унікальні ризики, які притаманні для діяльності спілок.

І другий важливий момент – переконана, що необхідно створити рівні умови для вкладників банківської системи і вкладників кредитних спілок. Держава бере на себе зобов’язання щодо гарантування вкладів фізичних осіб, які є в банках, і тому висуває жорсткі умови до банків. Що стосується кредитних спілок, то такого механізму убезпечення вкладів тут не передбачено. Регулятор має враховувати цю обставину.

– Дотепер кредитні спілки позбавлені доступу до Фонду гарантування вкладів. Чому так сталося?

Людмила Кравченко: – Фонд гарантування вкладів від самого початку формувався, орієнтуючись на банківську сферу. Але з приводу цієї ідеї є різні думки серед самих кредитних спілок.

Всі попередні роки спілки працювали без такого захисту. Відповідно вони приймали на себе всі ризики, пов’язані із забезпеченням повернення вкладів. Питання додаткових витрат для забезпечення гарантування вкладів – це витратні платежі для кредитної спілки, тож не всі вбачають це доцільним. До того ж стартові умови гарантійного покриття, які пропонуються для членів кредитних спілок, є суттєво меншими, ніж для вкладників банківської системи. Такий підхід аргументується з боку його розробників відсутністю частини Фонду гарантування, сформованого кредитними спілками на момент її започаткування. Хоча вкладники новостворених банків, які також ще не встигли взяти участь в акумулюванні коштів Фонду гарантування, одразу отримують повне покриття.

Проте ми не можемо не зважати на той факт, що для членів кредитних спілок це буде дійсно додатковою мотивацією, щоб вкладати свої кошти в спілки.

Звісно, коли ми говоримо про гарантування, то йдеться винятково про фізичних осіб. Гарантування щодо вкладів потенційних юридичних осіб, якщо така можливість буде передбачена, на них не поширюватиметься.

Поки що ця ідея має бути опрацьована, зважаючи на наявність таких норм в Угоді про асоціацію Україна-ЄС. Сподіваюся, що ми знайдемо оптимальну модель для підключення кредитних спілок до Фонду гарантування.

Ольга Тугай: – Кредитні спілки – це, перш за все, неприбуткові організації. Тому, коли встановлюється початковий розмір внеску до Фонду та розмір регулярних внесків, не треба робити це зопалу. Хотілося б, щоб Нацбанк знайшов донора, а, можливо, й сам би став донором, як це було при створенні Фонду гарантування вкладів для банків. Це б значно зменшило фінансове навантаження для кредитних спілок.

Іван Вишневський: – Якщо ми хочемо долучити до спілок молодих людей, нам потрібно пропонувати їм умови, адекватні до інших установ. Тому що «банкопад» 2014-2016 рр. суттєво підняв обізнаність вкладників про державні гарантії. Всі не просто добре знають про гарантування, але й часто про нього питають.

Другий момент. Я вважаю, що не можна міряти сьогоднішніми рамками справу, яка складеться за 5 років. За цей час багато що зміниться. Зокрема будуть інші вкладники, і сьогодні треба готувати умови для них.

Станом на кінець 2020 р. кредитні спілки – члени ВАКС обслуговували 610 млн депозитів, кредитні спілки – члени НАКСУ – 197 млн депозитів. Кредитні спілки, які не входять до цих асоціацій, мали 622 млн депозитів. Із них 300 млн було зосереджено лише в одній кредитній спілці, яка не входить в жодну із асоціацій.

Кредитні спілки, які входять до асоціацій, прозоріші, стабільніше працюють і прогнозованіші в своїй діяльності. Тут ризик неплатоспроможності менший. По тих, хто зовні на ринку, ми не можемо нічого передбачити.

Початковий внесок до Фонду – це теж велика проблема. Де його зібрати? Його розрахунки різняться в десятки разів. Тут і Фонд шукає рішення, і Національний банк за підтримки донорської спільноти. Ми як Проєкт надаємо технічну допомогу Фонду в цьому питанні – які практики застосувати, як побудувати підхід на основі ризиків.

Якщо взяти довгострокову вигоду від гарантування депозитів, вона набагато більша за ті внески, які робитимуть кредитні спілки.

– Окрім гарантування вкладів важливим є питання залучення довгострокових коштів кредитними спілками. Звідки кредитні спілки можуть отримувати додаткове фінансування?

Ольга Тугай: – Кредитні спілки можуть отримувати додаткове фінансування від різних донорів, проєктів, ОКСів. Наразі ОКСами НАКСУ і ВАКС укладені договори про фінансування з Фонду ліквідності USAID і Всесвітньої фундації кредитних спілок. У рамках цих договорів Всесвітня фундація, відгалужений благодійний підрозділ Всесвітньої ради кредитних спілок (WOCCU), виділила додаткові кошти на агрокредитування. І ОКСи надають кошти своїм членам. Хороші партнери – це додатковий механізм для фінансування.

Іван Вишневський: – На сьогоднішній день завдяки співпраці USAID, Всесвітньої ради кредитних спілок (WOCCU) та ОКСів підписано угоду на 1 млн дол., які підуть на кредитування українських фермерів. Це одне із джерел додаткового фінансування: ми не лише надаємо технічну допомогу і сприяємо з навчанням, але і надаємо кошти для підтримки кредитної діяльності спілок.

Додаткове фінансування можуть надавати і серйозні інфраструктурні донори. Але треба зважити на те, що для них інвестиція розміром у 1 млн дол. – це дуже незначна сума. Проте для окремої кредитної спілки вона доволі суттєва. Тому прийняти на себе такі великі кошти від інвесторів здатні потужні об’єднані кредитні спілки.

Повертаючись до угоди, про яку я вже згадував, скажу й наступне: Всесвітня рада кредитних спілок (WOCCU) надала кошти об’єднаним спілкам у національній валюті. Тобто відсутній валютний ризик. Загалом ОКСи повинні мати можливість управляти таким ризиком, залучати більші кошти і системно працювати з подібними потужними інституціями. Бо сьогодні банки дуже активно працюють з різноманітними європейськими інституціями, і кредитні спілки могли би бути серед реципієнтів такого фінансування та надавати його на місцях.

– На які цілі переважно спрямовується додаткове фінансування?

Іван Вишневський: – Переважну більшість залучених коштів у спілках складають кошти від населення. В цьому полягає природа кредитних спілок. Зовнішнє фінансування є спеціалізованим, воно передбачає фінансування певного напрямку, який, можливо, занадто ризиковано або незвично фінансувати за рахунок депозитів населення. Міжнародні фінансові інституції можуть надавати кошти на 5-7-10 років, це дозволяло б фінансувати дрібний бізнес на триваліший термін, тобто на той час, на який спілки не можуть профінансувати за рахунок депозитів.

Людмила Кравченко: – Низка наших кредитних спілок робила спроби попрацювати з банківською системою для отримання банківських кредитів. Проте вимоги, які висувалися до таких взаємовідносин, виявилися для спілок неприйнятними. Тому за останні роки я нічого не чула про залучення зовнішніх ресурсів із банківської сфери. Але вважаю, що така співпраця між нашими секторами могла б бути взаємовигідною. Банки могли б займатися великими позичальниками, а кредитні спілки вели б дрібніших клієнтів. І таким чином банківська система могла б працювати через кредитні спілки як через провайдера своїх послуг. Тут було б багато раціонального, проте побоювання конкуренції не дозволяє налагодити таку кооперацію фінансовим структурам.

В умовах економічної нестабільності, яка виникла через пандемію COVID-19,  люди побоювалися отримувати кредити. Тобто зменшився попит саме на кредитні послуги. Але водночас ми спостерігали готовність людей до вкладання коштів. Це значить, що рівень довіри до кредитних спілок залишається достатньо високим.

Зараз ми відзначаємо відродження попиту на кредитні ресурси. Очікуємо, що ця тенденція збережеться і надалі, і це надасть позитивного поштовху для розвитку кредитних спілок.

Читати далі

Думка експерта

Проблеми відмежування контролю за вчиненням корупційного злочину від провокації злочину

Опубліковано

on

От

Євген КАЛАШНИКОВ, адвокат, засновник і партнер Адвокатського об’єднання «Carlton & Amrok»

Враховуючи сьогоднішній вектор державного апарату, який цілком спрямований на подолання будь-яких проявів корупції в Україні, актуальним постає питання про відмежування провокації злочину від корупційного діяння в цілому.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

«Палочна система» як причина

На жаль, перебуваючи в постійній реформі, правоохоронні органи України страждають на так званий «кадровий голод», який, у свою чергу, призводить до халатного розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі, пов’язаних з корупцією, про що свідчить непоодинока судова практика, яка все більше схиляється до провокації злочинів у справах зазначеної категорії.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Злочину не було — була його провокація. Як звільняли й судили морально нестійкого прокурора

Крім того, незважаючи на цей постійний процес реформування правоохоронних органів, останнім так і не вдалося відійти від так званої «палочної системи». Як наслідок, у гонитві за показником, правоохоронні органи нерідко вдаються до позапроцесуальних методів досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, нехтуючи положеннями як законодавства України, так і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У даній статті мова піде про відмежування контролю за вчиненням корупційного правопорушення від провокації злочину, та як не «перейти Рубікон» під час досудового розслідування кримінальних правопорушень зазначеної категорії. Отже, почнемо з дефініції поняття, яке нас цікавить. Чинне законодавство України не розкриває значення цього терміну, а сучасна юридична література надає різноманітні тлумачення останнього. Тому ми акумулюємо всесвітній і національний досвід та викладемо даний термін у наступній редакції. Провокація вчинення злочину — це активна дія, яка виражається в підбурюванні до вчинення кримінального правопорушення й має причино-наслідковий зв’язок із вчиненням або спробою вчинити злочинний акт, який особа не планувала вчиняти раніше. Тобто ситуація, коли злочин не було би скоєно без активної участі правоохоронного органу.

Із даного приводу неодноразово свою позицію висловлював Європейський суд з прав людини, слушно зазначаючи стосовно того, що правоохоронні органи повинні займати пасивну позицію під час розслідування правопорушень вказаної категорії. Розглянемо питання відмежування провокації вчинення злочину від допустимої поведінки правоохоронних органів крізь призму судової практики Європейського суду з прав людини, Верховного Суду та національного законодавства.

Провокація вчинення злочину

Основним «інструментом» для збирання доказів під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, є ряд негласних слідчих (розшукових) дій у своїй сукупності. Ключовим заходом для документування кримінального правопорушення вказаної категорії є контроль за вчиненням злочину. Законодавець у статті 271 Кримінального процесуального кодексу України зазначив, що контроль за вчиненням злочину може здійснюватися у випадках наявності достатніх підстав вважати, що готується або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Визначивши, що формами контролю за вчиненням злочину є контрольована поставка, оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент та імітація обстановки злочину. Разом із тим законодавцем окремо зазначено як імператив те, що під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі й документи не можуть бути використані в кримінальному провадженні. Крім того, закон встановлює для прокурора обов’язок викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування особи на вчинення злочину, в своєму рішенні про здійснення контролю за вчиненням злочину.

Серед іншого, статтею 370 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду.

Таким чином, закріпивши в нормах матеріального та процесуального права вказані положення, законодавець небезпідставно «застеріг» правоохоронні органи від провокації вчинення злочинів.

Водночас слід зазначити, що моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень не встановлено обвинувальних вироків за статтею 370 Кримінального кодексу України, що свідчить про декларативність вказаної правової норми.

Відповідно до сформованої міжнародної та національної судової практики, незважаючи на те, що неможливо зменшити різноманітність ситуацій, які можуть виникнути в контексті даного питання, розроблено два критерії щодо аспектів підбурення: матеріальний і процесуальний. (Рішення ЄСПЛ: «Матановіч проти Хорватії» (Matanović v. Croatia), § 122 та «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), § 55). Матеріальний критерій провокації розкривається виходячи з вищенаведеного визначення та полягає у вчиненні різноманітних активних дій правоохоронних органів, які підбурили особу до вчинення або спроби вчинення кримінального правопорушення.

Практика ЄСПЛ

Для більш чіткого уявлення стосовно позиції судів щодо даного критерію доцільно звернутися до судової практики та розглянути останній на конкретних прикладах. Так, ЄСПЛ визначає провокацію на противагу законному розслідуванню під прикриттям як ситуацію, коли задіяні агенти — працівники органів правопорядку або особи, що діють на їх прохання — не обмежуються суто пасивним розслідуванням протиправної діяльності переважно в пасивній формі, а здійснюють на особу певний вплив, провокуючи її скоїти правопорушення, яке вона в іншому випадку не вчинила б, з метою зафіксувати його, тобто отримати доказ і розпочати кримінальне переслідування («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 55). В іншому рішенні ЄСПЛ зазначає: «Аби встановити, чи розслідування було «суто пасивним», Суд вивчає мотиви, які виправдовували операцію проникнення, і поведінку державних органів, які її здійснювали. Зокрема, Суд встановлює, чи були об’єктивні сумніви в тому, що особу втягнули у злочинну діяльність або схилили скоїти кримінальне правопорушення» («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 38).

Серед іншого, ЄСПЛ вважає поведінкою, яку можна розглядати як таку, що спровокувала особу скоїти злочин вказаної категорії, незалежно від того, був таємний агент працівником правоохоронних органів чи особою, котра діяла на їх прохання, наступні дії: агент правоохоронних органів з власної ініціативи встановлював контакт з особою, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування («Бурак Хун проти Туреччини» (Burak Hun v. Turkey), § 44; «Сепіл проти Туреччини» (Sepil v. Turkey), § 34), після попередньої відмови особи, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, від вчинення злочину, агентом правоохоронних органів було поновлено пропозицію щодо вчинення вказаних дій («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 67, порівняйте з «Раманаускас проти Литви (№ 2)» (Ramanauskas v. Lithuania (no. 2)), де особа щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, сама прохала зв’язатися); агентом правоохоронного органу змінювалася ціна понад звичайну «ринкову» за послуги/ товар («Малінінас проти Литви» (Malininas v. Lithuania), § 37).

Іншим важливим питанням розмежування провокації вчинення злочину від правомірної поведінки правоохоронних органів є те, чи агентів, які діють від імені держави, можна вважати такими, що «долучилися» до злочинної діяльності або «проникли» в неї, чи вони її спричинили. У першому випадку згадана дія залишається в межах секретної розробки. Як приклад, у рішенні по справі «Мілінене проти Литви» (Milinienė v. Lithuania, §§ 37-38) ЄСПЛ вирішив, що хоча поліція й вплинула на перебіг подій, зокрема, надавши агенту технічні засоби для запису розмови й доведення того, що заявнику пропонували грошове заохочення, він «долучився» до злочинної діяльності на прохання приватної особи. Цей чоловік поскаржився до поліції, що особа, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, вимагала від нього хабара для позитивного вирішення його справи, і тільки після отримання цієї скарги заступник генерального прокурора дав дозвіл на проведення операції з метою перевірити її обґрунтованість (щодо подібного мотивування див. «Секвієра проти Португалії» (Sequieira v. Portugal) (ухв.); «Єврофінаком проти Франції» (Eurofinacom v. France) (ухв.)).

Спосіб, у який була розпочата й проводилася секретна поліцейська операція, слід брати до уваги для встановлення того, чи стала особа, щодо якої здійснювалося кримінальне переслідування, жертвою пастки. Відсутність чіткої і передбачуваної процедури отримання дозволу, проведення даного слідчого заходу і контролю за ним схиляють ваги правосуддя до кваліфікації оскаржуваних фактів як пастки: дивіться, наприклад, справу «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 64, в якій ніщо не дозволяло сказати, з якої причини чи з якого особистого мотиву таємний агент з власної ініціативи встановив контакт із заявником, не доповідаючи про це своєму керівництву; справу «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia, § 51), в якій Суд встановив, що не було офіційного дозволу та контролю за операцією під прикриттям, про яку йдеться.

Процесуальний критерій провокації

Процесуальний критерій провокації полягає в процедурі доведення, встановлення останньої в діях правоохоронних органів та можливості суду здійснити перевірку наявності, або відсутності останньої. У справах, що стосуються вищезгаданих пасток, стаття 6 Конвенції може бути дотримана тільки тоді, коли під час судового розгляду заявник міг з користю для себе посилатися на факт провокації, наприклад, шляхом висловлення заперечень або в інший спосіб. Отже, недостатньо, аби було дотримано загальних гарантій, таких як рівність сторін або права захисту («Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [ВП], § 69). У подібних випадках ЄСПЛ вирішував, що доведення відсутності провокації лежить на стороні обвинувачення за умови, що твердження обвинуваченого не позбавлені правдоподібності.

Якщо певні ознаки вказують на наявність провокації і підтверджують її, то судові органи мають перевірити факти справи і вживати заходів, необхідних для встановлення істини, аби визначити, чи дійсно мала місце провокація. У випадку її наявності вони мають вжити дій, відповідних до Конвенції (там само, § 70). Лише той факт, що особа, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування, визнала себе винною в пред’явленому обвинуваченні, не звільняє суд, який розглядає справу, від обов’язку перевірити повідомлення про провокацію (там само, § 72).

У таких випадках суди повинні перевіряти, чи апріорі обґрунтована скарга на провокацію має право на існування та є реальним засобом захисту, чи допомагає вона визнати докази неприйнятними або спричинити подібні наслідки («Баннікова проти Росії» (Bannikova v. Russia), § 54). Хоча саме державні органи повинні визначати, якої процедури слід дотримуватись у випадку повідомлення про провокацію, проте ЄСПЛ вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, повною й давала відповідь на питання щодо провокації (там само, § 57). Окрім того, у випадку, коли слідчі органи відмовляються розкривати інформацію, ЄСПЛ надає особливої ваги дотриманню принципів змагальності і рівності сторін (там само, § 58).

Якщо обвинувачений стверджує, що його спровокували на скоєння правопорушення, то суди, які розглядають кримінальну справу, повинні уважно вивчити матеріали справи, оскільки для того, щоб судовий розгляд був справедливим у розумінні статті 6 § 1 Конвенції, усі докази, отримані внаслідок поліцейської провокації, повинні бути відхилені. Тим більше, якщо така поліцейська операція проводилася за відсутності правової бази й достатніх гарантій (Ramanauskas проти Литви [ВП], § 60). У такій системі судовий розгляд скарги на підбурювання є єдиним ефективним засобом перевірки обґрунтованості причин негласного заходу та з’ясування того, чи діяли агенти під час цих операцій «в основному пасивним чином» («Лагутін та інші проти Росії» (Lagutin and Others v. Russia), § 119). Також необхідно, щоб рішення національних судів, які відхиляли скаргу особи, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування, на провокування, були достатньо обґрунтовані («Санду проти Республіки Молдова» (Sandu v. the Republic of Moldova), § 38; «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia), § 52).

Якщо на підставі наявних матеріалів суди не можуть дійти висновку, що проти особи, стосовно якої здійснювалось кримінальне переслідування, була вчинена провокація, тоді судова перевірка цього питання стає визначальною відповідно до методології оцінки судами справ про провокацію («Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v. the United Kingdom) [ВП], § 46; «Алі проти Румунії» (Ali v. Romania), § 101; див. також справу «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), в якій державні органи не проаналізували відповідні фактологічні і правові чинники для того, щоб відрізнити провокацію від законних видів слідчої діяльності; справу «В. проти Фінляндії» (V. v. Finland), у якій заявник не міг скористатись фактом провокації як засобом захисту).

Позиція Верховного Суду

Стосовно проблематики розмежування провокації вчинення злочину від законного здійснення контролю за вчиненням злочину свою позицію висловлював і Верховний Суд. Зокрема, в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2018 року по справі № 646/6873/15-к останній зазначив, що наявність рішення прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину підлягає обов’язковій перевірці, оскільки це має істотне значення для визнання чи невизнання, у відповідності до статті 94 Кримінального процесуального кодексу України, належними, допустимими, достовірними докази, якими у вироку обґрунтована доведеність інкримінованих засудженим.

В іншому своєму рішенні, викладеному в постанові Верховного Суду від 6 березня 2018 року по справі № 727/6661/15-к, останній зазначив, що відповідно до вимог ЄСПЛ для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів є низка критеріїв, тобто під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним критерієм — наявність у суду можливостей перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням рівності змагальності та рівності сторін. Тобто будь-яка інформація, що стосується існуючого наміру вчинити злочин або вчинюваного злочину, має бути такою, що може бути перевіреною, та державне обвинувачення повинно мати змогу продемонструвати на будь-якій стадії, що в його розпорядженні наявні достатні підстави для проведення оперативного заходу. Аналогічного підходу дотримується й Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що Верховний Суд у своїй практиці, здебільшого, керується позиціями ЄСПЛ щодо критеріїв розмежування провокації правоохоронних органів від контролю за вчиненням злочину.

Як післяслово

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо дійти висновку, що судова практика та національне законодавство надають широкий та невизначений спектр для визнання дій правоохоронних органів, як провокацію вчинення злочину. У свою чергу, контроль за вчиненням корупційного правопорушення має носити суто пасивний характер, а правоохоронні органи мають лише долучатися до незаконної діяльності, не втягуючи до неї особу.

Незважаючи на існуючу полеміку з даного питання, слід зауважити, що суспільними інтересами не можна виправдати використання доказів, здобутих шляхом підбурювання до такої діяльності з боку правоохоронних органів. Якщо дії агентів, що працюють під прикриттям, або правоохоронних органів спонукали людину вчинити кримінальне правопорушення, і ніщо не передбачає, що воно було би скоєно без цього втручання, то такі дії агентів, або правоохоронних органів виходять за рамки допустимих і є провокацією злочину.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 9

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 9. Монополія і монополісти

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

У продовження циклу статей у минулих номерах ЮВУ, автори продовжують розглядати проблему фонових явищ організованої злочинності. У частинах 6, 7, 8 циклу було викладено про такі фактори відтворення фонових явищ організованої злочинності, як політичні процеси, пов’язані із недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства; організаційно-управлінські недоліки функціонування інститутів державного управління; тіньова економіка. Сьогодні увазі читачів газети представлений наступний із факторів, що породжує та відтворює фонові явища організованої злочинності, а саме — монополізм.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Прогресивний розвиток України — реальна протидія
організованій економічній злочинності

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Це саме стосується й феросплавного бізнесу в Україні, який, за словами Г. Корбана, контролюється І. Коломойським. Повідомляється, що лише сукупна потужність Нікопольського й Запорізького заводів становить 1,8 млн тонн феросплавів на рік, а це становить 89% від загального обсягу виробництва феросплавів в Україні (URL: https://hromadske.ua/ru/posts/chastnaya-imperiya-chto-v-ukraine-prinadlezhit-kolomojskomu).

Читайте також: «Мертва» норма закону? Чи є ефективним наділення контрольними повноваженнями державних органів у протидії організованій злочинності?

У даному випадку йдеться лише про одного з переліку монополістів, які гальмують у країні розвиток справжніх цивілізованих ринкових відносин. Разом із тим, на перший погляд — це уже не рекет і навіть не «прихватизація», це, нібито, культурне «ринкове» накопичення капіталу в зазначених сферах виробництва організованими олігархічними групами. Але, на жаль, не цивілізованими, а монопольними способами.

Як заявив колишній голова Антимонопольного комітету Ю. Терентьєв, і ми повністю з ним погоджуємося: «монополія неможлива без держави» (Інтерв’ю виданню «Рейтинг»: URL: https://amcu.gov.ua/news/monopoliya-nemozhliva-bez-derzhavi-intervyu-golovi-komitetu-vidannyu-rejting). І цим усе сказано — це кримінальний корупційний «сплав» бездарного, продажного й корупційного чиновництва та відповідних монополістів із метою незаконного отримання надприбутків коштом зубожіння працівників та інших верств суспільства. Такий державно-приватний монополізм — ще й міцна загорожа (відлякування) від проникнення в Україну іноземних інвестицій, що сприяло б налагодженню ринкових конкурентних виробничих відносин, росту ВВП та покращенню соціального забезпечення українців.

Тільки за умови налагодження глобальної конкурентоспроможності

Як зазначено в офіційному електронному виданні президента США, в Євразії, Російській Федерації та Румунії існує тісний зв’язок між організованою злочинністю, нечесними чиновниками та великим капіталом, що загрожує економічному зростанню і перспективам для демократичного управління. Tранснаціональні організовані злочинні бізнес-структури ввели монополію на енергетичних, телекомунікаційних ринках та ринках дорогоцінних металів.

Виходячи зі сказаного, слід ще раз наголосити, що прогресивний розвиток України — це не формальна, а реальна й ефективна боротьба з організованою економічною злочинністю та корупцією , налагодження глобальної конкурентоспроможності й ефективного антимонопольного внутрішнього виробничого середовища, яке повинне ґрунтуватися на економічній свободі. Тільки за таких умов остання буде слугувати реалізацією права всіма громадянами вільно володіти приватною власністю, а господарюючим суб’єктам виробляти й споживати, продавати й купувати та вільно наймати й найматися і діяти у сфері економіки за законами її цивілізованого ринку.

Сміливо можна стверджувати , що масштабна монополізація української економіки криміналізує економіку і гальмує її розвиток.

Держава зобов’язана проводити системну антимонопольну політику

Тому держава зобов’язана проводити активну та сувору антимонопольну системну політику, складовою якої є не тільки видання відповідних законів та підзаконних актів, а й реальна їх реалізація з метою обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань, застосування різного роду санкцій до порушників від організаційних, економічних, адміністративно-правових до кримінальних. Безумовно, що це потребує удосконалення й антимонопольного законодавства, яке б чітко регулювало процеси демонополізації уже присутніх на ринку монополій, а також передбачало кримінальну відповідальність за умисну монопольну діяльність.

У Кримінальному кодексі України 2001 р. статтею 228 була передбачена кримінальна відповідальність за змову про штучне підвищення та підтримання монопольних цін, тарифів, знижок, надбавок, націнок з метою усунення конкуренції між суб’єктами підприємницької діяльності всупереч умовам антимонопольного законодавства. В 2003 р. її було змінено. У новій редакції кримінальним правопорушенням стало вважатися лише примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені законом про захист економічної конкуренції, шляхом насильства чи заподіяння матеріальної шкоди або погрози застосування насильства чи заподіяння такої шкоди, що зовсім звузило випадки для її застосування. А в 2011 р. Законом України № 4025-VI вона втратила чинність як і ряд інших норм, які стосувалися кримінальної відповідальності у сфері господарської діяльності. У цей період Президентом України був В. Янукович та його команда, яка займала чільні позиції в парламенті та центральних органах виконавчої влади та судових органах. Виходячи зі сказаного і нині відомих діянь цієї особи та його олігархічного оточення після його втечі з України, в економічній та інших сферах діяльності, не трудно здогадатися про причини такої ненависті олігархів до кримінального антимонопольного законодавства. Чимось іншим важко це прояснити, адже в самих цивілізованих державах Заходу антиконкуренті дії давно трактуються як злочин.

Від акту Клейтона до акту Селлера-Кефовера

У США ще в далекому 1890 р. був прийнятий з цього приводу перший акт Шермана, а пізніше, 1914 — 1936 рр., — акт Робінсона-Петмана, у 1950 р. — акт Селлера-Кефовера. Цими актами монополія розглядається як домінантне становище фірми на ринку. Встановлюється кримінальна відповідальність за політику хижацьких (грабіжницьких) цін тощо. Важливим напрямком державної політики є також регулювання інформаційного забезпечення ринку.

Недарма у США нині відзначається про початок зникнення навіть природно-монопольних галузей. Там залишаються монополії лише в декількох галузях. Зокрема, це стосується телекомунікацій та енергорозподілу. У США лише законодавство визначає сфери та райони існування певних монополій, які є вкрай необхідні, а тому конкуренція небажана.

Багато країн світу запозичили основні положення антимонопольної політики у США, хоча кожна з них має свої особливості. А Україна — навпаки, відмовилася навіть від того, що уже встигла набути, декриміналізувавши штучне підвищення та підтримання монопольних цін, тарифів, знижок, надбавок та націнок, про що сказано вище.

Витоки феодальної монополії

Якщо коротко розглядати відносно недалеку сучасність, то першим типом монополізму при виробництві ремісничої, мануфактурної і промислової продукції зазначають феодальний. Він формувався на основі економічних умов, які створювали для різних груп підприємців феодальні владні структури. Вигідні умови були товаром, і чиновницький апарат монархічної і регіональної влади їм торгував. Хто пропонував велику суму, отримував краще. Хто хотів отримати цей товар безкоштовно, задовольнявся тим, що залишалося після роздачі хорошого «товару».

Монополістам не було потреби розвивати техніку і технології. Їхнім завданням було позбавлення інших виробників можливості піднятися на більш високий рівень виробництва. Останнім, щоб витримати нерівну конкуренцію, доводилося працювати вдвічі, втричі інтенсивніше, ніж монополістам, і на наукову і винахідницьку діяльність у них вже не залишалося ні сил, ні коштів.

У результаті Англійської та Французької революцій феодальні порядки були усунені, але тільки в рамках окремих держав. Загалом у світовій економіці вони збереглися без обмежень. Найсильнішою з військової точки зору держава могла диктувати умови господарської діяльності підприємцям всього світу — визначати ціну на сировину і продукцію сільського господарства південних країн. Так, більша частина кращих територій планети виявилася захоплена і перетворена в колоніальні володіння найсильніших промислових держав — Англії і Франції, політика яких відносно колоній визначалася вузьким колом найбільших промисловців.

Підприємці з інших країн Європи таким чином були позбавлені можливості забезпечити своє виробництво дешевих сировиною, а пролетаріат цих країн виявився позбавлений дешевих продуктів харчування. Це збільшувало продукції і робило її неконкурентоспроможною.

За підсумками Другої світової війни США, Англія і Франція, СРСР відстояли колишній порядок розподілу колоній, а післявоєнна політична карта світу встановлена на тривалий історичний термін.

Невдовзі, в 60-х роках ХХ ст. слабкі національно-визвольні рухи Африки і Азії зруйнували колоніальну систему за короткий час без значної збройної боротьби. Після розпаду колоніальних імперій влада великих транснаціональніх корпорацій (ТНК) США, Англії, Франції, Німеччини над економіками формально незалежних держав Азії, Африки і Латинської Америки тільки посилилася. Були лише змінені важелі управління. Вони стали більш ефективними.

Нові механізми впливу ТНК на країни, що розвиваються припускають, що вийти на світовий ринок зі своєю продукцією можна тільки в тому випадку, якщо вона зроблена на сучасному обладнанні. Цим і обумовлюється залежність країн, що розвиваються від глобальних ТНК. Якщо країна нездатна придбати сучасну зброю, вона цілком може стати об’єктом розграбування. Прикладом може слугувати хоча б країни африканського континенту.

Держави, які здатні створювати нові технології, отримали найширші можливості обмінювати їх на будь-яку сировину і на будь-яку продукцію. Стати фактичними господарями всіх ресурсів планети ТНК змогли тому, що вони є монополістами у виробництві самого ліквідного товару сучасного світу. При продажу країнам, що розвиваються сучасних технологій ТНК встановлюють такі високі ціни, що вартість продукції цих держав, що розвиваються для цих же корпорацій виходить набагато нижчою за ринкову. У підсумку, країни, що розвиваються, як продавали своїм метрополій продукцію за заниженими цінами, так і продовжують це робити (Убайдуллаев Сурат. Монополізм в мировой экономике. http://svom.info/entry/703-monopolizm-v-mirovoj-ekonomike/).

Зловживання монопольним становищем позиції ЄС

Європейський Суд, у справі «Hofmann-La Roche» визначає поняття «зловживання монопольним становищем», а саме — це така поведінка учасника ринку, яка впливає на структуру ринку, при цьому — абсолютно не відповідає поведінці, що передбачає існування здорової конкуренції, перешкоджає збереженню її нормального рівня та її зростанню. Отже, домінуюче становище на ринку надає суб’єкту таку економічні переваги, які дозволяють йому протидіяти здорової конкуренції, діяти у спосіб, порушуючи інтереси інших учасників ринку. Класичним прикладом монополісту на українському ринку є компанія LIMITED LIABILITY COMPANY TEDIS UKRAINE (ТОВ «Тедіс», она ж раніше — «Мегаполіс-Україна», кінцевим бенефіціарним власником якої є Б. Кауфман, яка охоплює понад 60% оптового ринку тютюнової продукції. Україна, притягуючи його учасників до різного виду відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, на жаль, протягом тривалого часу закривала очі на існуванні єдиного дистриб’ютора. У 2021 р. АМКУ наклало штраф на компанію на суму 264,2 млн. грн. за не повне виконання його рішень у 2016 р., коли і визнав її монополістом. Під новою назвою, з 2016 р. компанія продовжувала діяти як монополіст на тютюновому ринку. При цьому, інші учасники ринку, зазнають дискримінації у контексті ціноутворення, так само як і можливості задовольнити потреби торгових мереж у потрібному обсязі і асортименті.

Кримінальні норми для «прикриття» монополії

І хоча раніше, АМКУ, нібито ухвалив низку рішень щодо монополії Б. Кауфмана, але, як заявив народний депутат О. Качура, така інформація не надається народним депутатам за їх запитами до Антимонопольного комітету. Нагадаємо, що вони цікавилися питанням часу визнання незаконною змову «Тедіс Україна» з іншими виробниками-монополістами України тютюнових виробів та намагалися отримати рішення АМКУ по Б. Кауфману і його сигаретної монополії в Україні.

КМУ прийняв постанову 9 вересня 2020 р. №840, якою затвердив Порядок реалізації експериментального проекту «Національний оператор на ринку тютюнових виробів». За поясненнями розробників, він запланований до реалізації на кінець 2021 р. Проект нібито покликаний для протидії ухиленню від сплати податків, контрабанді і контрафактної продукції, але, насправді виходить, за висновками спеціалістів, він лише закріплює легалізацією монопольного становища компанії «Тедіс Україна». Чому? Тому що, критеріям, які містяться у Порядку реалізації пілотного проекту, відповідає лише один суб’єкт господарювання в Україні, і це саме — наш «Тедіс Україна», який за прогнозами, буде законно утверджувати на ринку тютюну свою монополію. Чи можна це назвати боротьбою з податковими злочинами — велике питання.

Вважаємо, що саме для «прикриття» таких дій у КК України таки було передбачено кримінальну відповідальність за нібито недобросовісну конкуренцію, але лише у формі незаконного використання знаку для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229), хоча її редакція шість раз піддавалася змінам; незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231) — зазнала трьох редакційних змін; розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232) — зазнала також трьох редакційних змін. Але вказані статті не досить конкретизовані та й покарання за такі діяння не є особливо загрозливими та повчальним для правопорушників — в основному штрафні санкції.

Ми не заперечуємо, того факту, що в Україні, як у США та інших країнах Заходу, також повинні існувати певні природні монополії, які є суспільно необхідними й корисними для держави і суспільства. Але, з метою недопущення зловживання ними своїм монопольним становищем, українське національне законодавство також повинно чітко визначати сфери та території їх діяльності. Щодо природних монополій повинні бути адекватна державна політика, ефективний регулятор та анбандлінг.

Неефективне управління в сфері фінансових відносин

Стан фінансових відносин у будь-якій державі залежить від її фінансової політики. Фінансова політика держави — сукупність цілеспрямованих дій і заходів розподільчого характеру, які реалізуються через фінансову систему, щодо організації та використання фінансових відносин відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства з метою забезпечення зростання ВВП країни й підвищення добробуту громадян (Сидор І. Фінансова політика держави: теоретичні аспекти та практична реалізація в Україні. Світ фінансів. 2009. № 4. С. 44- 53). Отже, саме через фінансову систему відбувається розподіл грошових коштів, які спрямовуються на створення валового внутрішнього продукту, їх перерозподіл між підприємствами та населенням. З метою належного функціонування фінансової системи, держава повинна проводити жорстку політику фінансового контролю за системою розподілу та перерозподілу грошових коштів.

На жаль, ця важлива функція держави ще не відіграє позитивну роль у зміцненні фінансової системи України. Тому, в Україні й існує кримінальна організована нелегальна економіка з безконтрольними каналами відмивання злочинних тіньових коштів. Це дуже небезпечне явище, оскільки діяння організованих злочинних угрупувань щодо отримання та накопичення тіньових коштів наносять Україні величезні фінансові втрати. Наскільки це небезпечно — свідчить такий факт. Нещодавно появилося повідомлення, що навіть Єврокомісія Європейського Союзу планує ініціювати створення нового наглядового органу, що займатиметься боротьбою з відмиванням коштів (URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2021/07/10/7125303/).

В Україні ще й досі трапляється незбалансованість у видатках та доходах бюджету, непрозорий розподіл витрат, рух яких неможливо відслідкувати.

«Переливання» державних коштів у тіньову економіку відбувається і у процесі злочинної змови шляхом включення завищених і необґрунтованих витрат при проектуванні та при виконанні відповідних робіт.

Трапляється й непрозоре використання публічних фінансів. Не дивлячись на існування електронної системи публічних закупівель України ProZorrо, нині уже прийнято ряд змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та інших актів, що дозволяє без тендерів проводити відповідні закупівлі для будівництва аеропортів, Укрзалізниці, великої кільцевої автомобільної дороги навколо Києва і навіть для організації та проведення Дня незалежності України.

З іншого боку відбувається виведення державних коштів у тіньовий обіг і шляхом заниження отриманих доходів чи неповного відображення результатів фінансово-господарської діяльності тощо.

Не завжди вдалою є й монетарна політика Національного банку України, що призводить до девальвації гривні та виведення грошового капіталу за кордон.

Крім цього, одним з реальних механізмів фінансового шахрайства, девальвації гривні та виведення грошового капіталу за кордон є й рефінансування, яке здійснює НБУ. Цей засіб монетарної політики також іноді призводить до зростання курсу валюти й обвалу гривні.

Антипод розвитку легальної економічної діяльності

Функціонування такого фінансового сектору стає не лише ключовим антиподом розвитку легальної економічної діяльності, а й призводить до формування антисоціальної поведінка у значних прошарків суспільства і уже сприймається ним як необхідна категорія, що й створює сприятливе фонове явище для забезпечення діяльності організованих злочинних угрупувань.

У результаті неефективної роботи фінансового сектору відбувається не тільки неповне накопичення фінансових ресурсів в державі, але й нераціональне їх використання для сталого економічного розвитку та стабільного функціонування держави.

Усі ці негативні процеси гальмують і надходження інвестицій у країну, які є вкрай необхідними й для фінансового сектора. Немає сумніву в тому, що нестабільна макроекономічна ситуація відштовхує іноземних інвесторів від українського ринку. Нестача внутрішніх і зовнішніх інвестицій є однією з основних, першочергового вирішення державою. Від такого стану несе величезні грошові та ресурсні недоотримання українська економіка. Проте, звертаючись до інвесторів із інших розвинутих держав, український уряд ще недостатньо залучає внутрішні резерви для залучення інвестицій.

Обсяги прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу), які надходять із України для поповнення економік інших держав, зосереджено, як правило, в невиробничих галузях економіки — операції з нерухомістю, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям, свідчать про неефективність інвестиційної політики держави в частині концентрування капіталів на території України. Тут виникає багато питань до власників акціонерних активів, які монопольно з однієї сфери до невиробничої галузі лише однієї держави вкладають мільярдні інвестиції.

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link