Думка експерта
Заходи забезпечення процесуального провадження як одна з гарантій правосуддя
Якщо сучасні політико-правові настанови орієнтують на те, що з метою приведення судочинства України у відповідність до європейських стандартів необхідно посилити й відповідальність учасників процесу за недобросовісне використання ними своїх прав і виконання своїх обов’язків, то це свідчить і про актуальність подальшого дослідження та вдосконалення правового регулювання цих питань. А ускладнює цю проблему те, що в різних видах судочинства вона вирішується по-різному.
Іван Котюк доктор юридичних наук, професор |
Олександр Котюк кандидат юридичних наук |
Фактичні аспекти проблеми
Так, в адміністративному – відповідні заходи, спрямовані на її розв’язання, передбачені нормами, якими регламентовано порядок розгляду справи, в кримінальному – ця проблема вирішується в рамках концепції заходів забезпечення кримінального провадження, а в цивільному – для її розв’язання у Главі 9 ЦПК передбачені заходи процесуального примусу. Що ж до зарубіжного досвіду розв’язання цих завдань, то в більшості країн Європи та США такі заходи передбачені нормами, що визначають процедуру судового розгляду і якими передбачене право головуючого видалити із зали судового засідання будь-яку особу, яка не виконує його розпоряджень, або ініціювати питання про притягнення її до юридичної відповідальності.
Важливим тут є й те, що фактично проблема ця полягає не стільки в складності визначення видів заходів відповідного впливу на порушників, скільки в його юридичній сутності, підставах та процедурі їх застосування. Не випадково в теорії процесуальних правовідносин це питання залишається дискусійним. Зокрема, одні вчені такі заходи визнають одним із видів юридичної відповідальності, а на думку інших – підстав для цього немає. Як наслідок, навіть при розробці чинного ЦПК підхід його авторів до цієї проблеми змінювався. Так, у його проекті, який розглядався в першому читанні, відповідна глава називалася «Заходи процесуальної відповідальності», але згодом вона все ж отримала назву «Заходи процесуального примусу».
Однак і з таким варіантом розв’язання цієї проблеми погоджуються не всі. Й пояснюється це тим, що оскільки законодавець у ЦПК вказані заходи обмежив тільки тими, які виконують превентивну функцію, то в такому вигляді визнання їх окремим інститутом цивільного процесуального права є спірним, а відтак і виділення їх у Цивільному процесуальному кодексі в окрему главу є недоречним.
Більше того, хоча в ЦПК й дається визначення цих заходів, названі їх види та вказано коли, до яких осіб і в якому порядку вони повинні застосовуватися, науковий аналіз цих положень свідчить про їхні істотні недоліки.
Спірні аспекти чинної регламентації цих питань
Так, згідно зі статтями 143–144 ЦПК: 1) ці заходи представляють собою «процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства»; 2) ними є: попередження; видалення із зали судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід; штраф; 3) вони «застосовуються судом шляхом постановлення ухвали».
Але якщо вказані заходи є «процесуальними діями», які «вчиняються судом», то це дає підстави для висновку, що безпосередньо суд здійснює й, наприклад, такий із них, як «привід», хоча фактично так не буває. Сумнівним є й те, що ці заходи «застосовуються судом шляхом постановлення ухвали», оскільки, наприклад, для попередження ухвала є недоречною, а застосувати інші з них лише постановленням ухвали є неможливим практично.
Якщо згідно зі ст. 144 ЦПК одним із цих заходів є й «привід», то буквальне тлумачення його назви дає підстави для висновку, що вона орієнтує на можливість приводу будь-якого учасника процесу. Однак це суперечить змісту ст. 147 ЦПК, якою передбачено лише «привід свідка». Крім того, якщо й практично здійснюється лише привід свідка, то постає питання, чому це стосується лише його, а інших учасників процесу – ні? Адже такий підхід суперечить і визначеним у ст. 143 ЦПК завданням процесуального примусу, і вказаним у ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства в цілому.
Важливим є й те, що не всі із цих заходів і, зокрема, наприклад, попередження, мають ознаки примусу. А якщо так, то навіщо їх усіх називати «заходами примусу» і цим безпідставно надавати цивільному судочинству формальних ознак його репресивного характеру? Очевидним є й те, що не всі із тих заходів, застосування яких у цих правовідносинах було б доречним, у Цивільному процесуальному кодексі передбачені.
Але найважливішим тут є те, що в ЦПК ні види, ні ознаки правопорушень (ні, тим паче, їхній склад), за які ці заходи можуть застосовуватися, не визначені. Адже буквальне тлумачення положень ч. 1 ст. 143 ЦПК згідно з якою вказані заходи «вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства», дає підстави для висновку, що правовою визначеністю вони не відзначаються, внаслідок чого їх кожен може тлумачити на власний розсуд.
Принциповим бачиться й факт того, що ні підстави і процедура їх застосування, ні санкції, які за кожне з таких порушень можуть застосовуватися, не визначені також. А, як відомо, підставами юридичної відповідальності завжди є правопорушення, які передбачені нормами відповідних галузей матеріального права, й однією з головних їхніх ознак (принаймні згідно з сучасною національною доктриною їх розуміння) є «протиправність діяння». А за відсутності цих обов’язкових підстав юридичної відповідальності визнавати ще якісь інші окремі її види, ігноруючи при цьому як загальновизнані її ознаки, так і принципи з дотриманням яких вона повинна застосовуватися, означає узаконювати ще й безпідставну юридичну відповідальність, що суперечить засадам правовідносин у цілому.
Об’єктивні чинники, які зумовлюють особливості спірних правовідносин
Що ж до шляхів розв’язання зазначених проблем у цивільному судочинстві, то тут ідеологічним орієнтиром насамперед є вимоги ч. 1 ст. 2 ЦПК згідно з якою метою застосування цих заходів є сприяння «справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». А з практичного погляду це означає, що кожна справа виникає із системи конкретних правовідносин, що зобов’язує насамперед встановити наявність, зміст й особливості юридичного факту, який був підставою їх виникнення, зміни чи припинення, їхні об’єкти, тобто ті цінності, з приводу яких ці відносини відбувалися, а також їхній зміст, складовими якого є його матеріальний та юридичний аспекти, тобто фактична поведінка його учасників та конкретні права й обов’язки, що виникли з цих правовідносин у кожного з них.
А якщо так, то в процесуальному провадженні насамперед потрібно провести величезний обсяг організаційної, пізнавальної, фактофіксуючої та аналітичної роботи, яка зумовлює й відповідні завдання, без розв’язання яких воно втрачає будь-який сенс. А якщо розв’язання цих завдань без належної його організації та забезпечення умов для реалізації кожним із його учасників своїх прав і законних інтересів та виконання обов’язків і процесуальних функцій є неможливим, то не випадково йдеться й про відповідні засоби. А якщо згідно з ч. 4 ст. 129 Конституції України «За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності», то це означає, що одним із цих засобів є саме юридична відповідальність, притягнення до якої, як відомо, повинне відбуватися лише згідно з визначеними законом правилами. А з іншого боку – чи доречним є її застосування для розв’язання кожного з цих завдань у кожному конкретному випадку, та й чи можливо розв’язати всі ті завдання, які виникають в ході вказаних правовідносин лише з її допомогою?
Крім того, якщо, з одного боку, не всі з перелічених у ЦПК заходів за своєю суттю ознаками примусу відзначаються, а сам примус у судочинстві може проявлятися не інакше, як у заходах юридичної відповідальності або в превентивних заходах, які нею не є, а з іншого боку, якщо не всі завдання, які виникають у ході процесуального провадження заходами примусу можна розв’язати, то чи не варто було б у цій ситуації запозичити досвід правового регулювання вказаних питань у кримінальному судочинстві й назвати цей інститут не заходами процесуального примусу, а «заходами забезпечення провадження в цивільному судочинстві» в системі яких і організаційні заходи, і заходи примусу, і юридична відповідальність та й інші їх види були б лише її складовими.
Водночас у контексті даного дискурсу з позицій сучасної ідеології цих проблем слід привернути увагу й до того, що хоча цей підхід по суті правильний, але в термінологічному аспекті він потребує уточнення, що з політичних міркувань виявляється особливо актуальним в умовах, коли правова система України звільняється від тоталітарного патерналістського імперського впливу й набуває ознак якісно нової істинно національної правової системи. Зокрема, насамперед постає питання, чому, наприклад, процесуальне провадження, як і судочинство в цілому, що виникає з правовідносин пов’язаних із вчиненням злочину, є кримінальним? Адже, як відомо, термін «кримінальний» означає «злочинний». А якщо так, то це дає підстави для висновку, що в Україні і це процесуальне провадження, і це судочинство в цілому також є злочинними?
Це ж стосується й адміністративного судочинства. Адже сама суть цього судочинства орієнтує на те, що воно на засадах адміністративних правовідносин, змістом яких є відносини влади – підпорядкування, будуватися не повинне, оскільки ці засади із судочинством, а тим паче з правосуддям, є несумісними.
Не менш важливим є й питання щодо поняття «цивільне судочинство». Адже якщо воно – цивільне, то це означає, що інші його види «цивільним» судочинством не є. А якщо ті – інші його види – такими не є лише тому, що вони, відповідно, є адміністративним та кримінальним судочинством, то чи не суперечить вказаний підхід елементарним правилам логіки? Адже фактично судочинство, а тим паче при сучасному офіційному ототожненні його з «правосуддям», за своєю суттю є однією з функцій держави, яка полягає в публічному, забезпеченому державою розв’язанні суперечностей, що виникають із будь-якого з видів правовідносин. А якщо так, то це орієнтує на те, що немає ані «адміністративного», ані «кримінального», ані «цивільного» судочинства, а тим паче – правосуддя, а є єдине судочинство, яке здійснюється в зв’язку з фактичною наявністю суперечностей, що виникли з адміністративних, кримінальних або цивільних правовідносин. А якщо так, то це орієнтує на те, що цивільне судочинство мало б іменуватися «судочинством у справах, що виникають з цивільних правовідносин», а інші його види – за аналогією з ним?
Що ж до правосуддя, то воно є загальновизнаною благородною метою цих правовідносин, а тому, якщо здійснюється судочинство, то це ще не означає, що воно є й правосуддям. А те, що фактично наявні в теорії цих правовідносин назви видів судочинства є звичними, то це просто наслідок, з одного боку, нерозуміння глибинної суті ідеології цих правовідносин, а з іншого – бездумного запозичення та вольового нав’язування імперською правовою системою і розуміння їх сутності, і її понятійно-категоріального апарату.
Водночас очевидно, що питання необхідності засобів всебічного забезпечення судочинства, є актуальним за будь-яких обставин. Тим більше, що за вказаного підходу конструктивним виявляється не тільки те, що вказані заходи заходами примусу чи юридичної відповідальності не обмежуються, і те, що використовуються вони для розв’язання й інших, не менш важливих, завдань, які виникають у його ході, а й те, що вони можуть як використовуватися кожним учасником процесу з метою сприяння реалізації його прав, законних інтересів та процесуальних функцій, так і застосовуватися до кожного з них з метою забезпечення виконання ним його обов’язків та процесуальних функцій. Тим паче, що окремі елементи вказаного підходу в судочинстві є традиційними. Адже, як відомо, заходами, спрямованими на розв’язання цих завдань є й право на оскарження, скасування чи зміну незаконного або необґрунтованого судового рішення, відмова у відкритті провадження, залишення позовної заяви без руху, повернення заяви, залишення заяви без розгляду, закриття провадження у справі, позбавлення права тощо.
Читайте також: Чергові зміни до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»
А оскільки судочинство, а відтак – і процесуальні правовідносини, які є його змістом, мають загальноправовий характер, то й правопорушення, які можуть у них виникати, можуть бути наслідком порушення норм будь-якої із галузей права. От тому, якщо при побудові системи заходів забезпечення процесуального провадження зводити їх лише до юридичної відповідальності та вибудовувати їх систему за «галузевими критеріями», то за такого підходу потрібно буде визнати, що крім цивільної, потрібно розрізняти й цивільно-процесуальну відповідальність, крім кримінальної – й кримінально-процесуальну, крім адміністративної – адміністративно-процесуальну відповідальність тощо, а відтак і будувати як відповідні системи заходів забезпечення кожного з указаних видів проваджень, так і відповідні галузі права, якими б вони були врегульовані.
Тобто визнання вказаних заходів одним із самостійних видів юридичної відповідальності, система яких мала б базуватися на галузевих критеріях, є хибним, про що свідчить, крім іншого, й зумовлена таким підходом необхідність побудови й відповідних галузей права, які б регламентували кожен із них. А якщо очевидно, що такий підхід недоречний, то за цих умов стає зрозумілим, що забезпечення цих правовідносин могло б здійснюватися в рамках відповідного їх універсального міжгалузевого інституту, на що орієнтує як засада єдності судової влади, так і єдина система їхніх органів.
Але оскільки у національній правовій системі така підсистема її норм та відповідна галузь права відсутня, а кожен вид судочинства особливостями його процесуального забезпечення все ж відзначається, то в таких умовах відповідні системи норм, як галузеві їх інститути, й потрібно будувати в рамках відповідних галузей процесуального права, якими і врегульовано кожен із них, що фактично й здійснюється. Але оскільки ці заходи називають «заходами процесуального примусу», то слід зазначити, що хоча окремі з них його елементами й відзначаються, все ж є очевидним, що ця назва не відповідає ні їхній сутності, ні тим завданням, на розв’язання яких вони спрямовані, ні ідеології цих правовідносин, а тому було б доречніше іменувати їх «заходами забезпечення процесуального провадження», в системі яких заходи процесуального примусу і юридична відповідальність були б лише її складовими.
Що ж до характеристики і цих завдань, і заходів, за допомогою яких можливе їх розв’язання, то вона потребує окремого дослідження. Водночас уже тепер зрозуміло, що за змістом серед них необхідно розрізняти: організаційні, морально-психологічні, пізнавальні, фактофіксуючі, аналітичні, заохочувальні, допоміжні, виховні, примусові тощо. А згідно із завданнями, для розв’язання яких вони можуть застосовуватися, ними мали б бути: 1) організаційні заходи, спрямовані на організацію судочинства в цілому та процесуального провадження, зокрема; 2) заходи, спрямовані на розв’язання пізнавальних завдань, які виникають у ході процесуального провадження; 3) фактофіксуючі заходи; 4) заходи, спрямовані на надання допомоги кожному з учасників цих правовідносин у належній реалізації ним своїх прав і законних інтересів та у виконанні ними своїх обов’язків і процесуальних функцій, які в теорії права отримали назву відповідних тактичних прийомів; 5) заходи, які застосовують з превентивною та виховною метою (до яких належать і ті, що передбачені ЦПК); 6) заходи юридичної відповідальності, серед яких особливе місце мало б належати саме дисциплінарній відповідальності, але про яку у цих правовідносинах як правило ніхто й не згадує.
А щодо практичного значення вказаної системи заходів, то його яскравою ілюстрацією є така система знань, як «криміналістика», яка зорієнтована на виконання функції методологічного забезпечення процесуального провадження у кримінально-процесуальних правовідносинах, а водночас є орієнтиром у розв’язанні аналогічних питань в інших їх видах, оскільки в них подібні системи знань відсутні. Водночас, очевидним є й те, що оскільки забезпечення кожного з видів судочинства криміналістичними засобами не зовсім логічне також, то це і є свідченням необхідності якісно нової універсальної системи знань, яка б і була вченням про засоби методологічного забезпечення кожного з видів провадження, складовою якої й стала б криміналістика. А, як відомо, така система знань під назвою «Теорія судового пізнання» й була запропонована та обґрунтована у формі докторської дисертації І. І. Котюком ще в 2008 році.
Висновки
1) Оскільки офіційне визначення у ЦПК юридичної сутності, змісту й ознак заходів процесуального примусу є спірним, то це ускладнює визначення і юридичних підстав та процесуальних процедур їх застосування; 2) згідно з національною доктриною правовідносин підставами юридичної відповідальності є правопорушення, які передбачені нормами відповідних галузей матеріального права, а тому за їх відсутності визнавати ще якісь окремі види юридичної відповідальності, означало б визнавати ще й фактично безпідставні її види, що суперечило б засадам правовідносин у цілому; 3) про те, що визнання вказаних заходів одним із самостійних видів юридичної відповідальності, система яких мала б базуватися на галузевих критеріях, є хибним, свідчить і те, що такий підхід зумовлює необхідність побудови й відповідних галузей права, які б регламентували кожен із них; 4) оскільки фактично кожен вид судочинства відзначається й особливостями його процесуального забезпечення, то в рамках сучасної їх доктрини відповідні системи норм і повинні будуватися в рамках відповідних галузей процесуального права як їхні інститути, якими й врегульовано кожен із них; 5) назва цих заходів «заходами процесуального примусу», хоча окремі з них його елементами й відзначаються, не відповідає ні їхній сутності, ні тим завданням, на розв’язання яких вони спрямовані, ні ідеології цих правовідносин, а тому було б доречніше іменувати їх не заходами процесуального примусу, а заходами забезпечення процесуального провадження, в системі яких заходи процесуального примусу, як і юридична відповідальність були б лише її складовими; 6) оскільки ці заходи спрямовані на сприяння у виконанні завдань цивільного судочинства, визначених у ч. 1 ст. 2 ЦПК, то їхня система не повинна зводитися лише до заходів примусу, а повинна будуватися згідно з вимогами цих завдань; 7) істотного переосмислення та відповідного коригування потребує й понятійно-категоріальний апарат процесуальних правовідносин і, насамперед, такі запозичені з імперської правової системи поняття як «кримінальне» та «адміністративне» судочинство, які не тільки суперечать змісту позначуваних ними реалій, а й спотворюють засадничі настанови їхньої національної ідеології; 8) вказані проблеми орієнтують на актуальність подальшого їх дослідження з позицій сучасної ідеології та методології правовідносин і формулювання на цій основі відповідних рекомендацій, спрямованих на їх розв’язання як на теоретичному рівні, так і внесення пропозицій щодо вдосконалення в цих аспектах чинного законодавства, а в підсумку – й практики правовідносин.
Джерело: Юридичний вісник України
