Думка експерта
Захист інтересів потерпілого як складова справедливого судочинства
Ірина Тесленко, суддя Солом’янського районного суду м. Києва
Допустимість доказів є невід’ємною складовою справедливого кримінального судочинства, яка зобов’язує учасників процесу діяти відповідно до процедур, норм і правил, встановлених кримінальним процесуальним законодавством, не допускаючи їх порушень. При цьому з практичної точки зору важливо розуміти, що не будь–яке процесуальне порушення має однозначно тягнути за собою визнання доказу недопустимим, адже потрібно з’ясовувати суть та вплив такого порушення на забезпечення справедливості кримінального процесу в цілому та можливість доведення вини особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Проблема дотримання прав потерпілого
Серед науковців і практиків точиться багато дискусій стосовно необхідності неухильного дотримання прав обвинуваченого, встановлених КПК України. При цьому в багатьох випадках усі забувають про існування не менш важливого учасника кримінального провадження – потерпілого(лої), який очікує від держави покладеного на неї обов’язку, а саме: забезпечення належного розслідування вчиненого щодо нього(неї) кримінального правопорушення, встановлення особи, винної в його вчиненні, проведення справедливого судового розгляду з метою притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, відновлення, на скільки це можливо, порушених прав потерпілого, отримання ним справедливої сатисфакції тощо. Однак на сьогодні потерпілий не захищений кримінальним процесуальним законодавством на рівні з обвинуваченим.
У положенні ч. 1 ст. 55 Кримінального процесуального кодексу України законодавець розтлумачив, хто може бути потерпілим у кримінальному провадженні, при цьому він не віднесений до відповідної категорії осіб у кримінальному процесі. Зокрема, глава 3 КПК України має назву «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження», в якій параграф перший регулює питання щодо суду та підсудності, другий – сторони обвинувачення, третій – сторони захисту, п’ятий – інших учасників кримінального провадження, а четвертим параграфом окремо виділений потерпілий та його представник. У ст. 56 КПК України передбачено права потерпілого як протягом всього кримінального провадження, так і його окремих стадій (досудового розслідування або судового розгляду). Однак за відсутності належної правничої допомоги потерпілому наскільки реалістичною та дієвою є його активна участь у кримінальному процесі та ефективне забезпечення його прав питання достатньо складне.
За приписами КПК України сторона обвинувачення (прокурор, слідчий, дізнавач) формально є «захисником» прав потерпілого, але на практиці це все достатньо умовно, оскільки дії зазначених осіб не спрямовані на досягнення спільної з потерпілим мети (на відміну від обвинуваченого та його захисника в глобальному розумінні). З одного боку дійсно відповідно до ст. 58 КПК України потерпілого в кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка в кримінальному провадженні має право бути захисником. Однак, якщо подивитися на це з іншої сторони, то не кожен потерпілий має фінансову спроможність залучити представника, який зможе забезпечити реалізацію його прав у кримінальному провадженні.
Здійснивши аналіз п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК України, можна побачити, що законодавець деталізував право підозрюваного, обвинуваченого мати захисника, зокрема щодо зустрічей із ним незалежно від часу, дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі в зв’язку з відсутністю коштів для оплати такої допомоги. Водночас щодо потерпілого подібних вимог КПК України не містить, а передбачена можливість мати представника не є запорукою наявності в особи такої спроможності.
Про вторинну правничу допомогу
Складовими безоплатної вторинної правничої допомоги є захист, здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правничу допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру (ч. 2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу»). Згідно цього закону безоплатна вторинна правнича допомога – вид державної гарантії, що полягає в створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. При цьому право на безоплатну вторинну правничу допомогу, згідно до ст. 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу», встановлено для певних категорій осіб у певних процесуальних питаннях, а для потерпілих лише у випадку, якщо вони є потерпілими від кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості, катування або жорстокого поводження під час воєнних дій чи збройного конфлікту – на правничі послуги, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої статті 13 цього Закону, у кримінальних провадженнях, розпочатих за фактом вчинення таких кримінальних правопорушень (п. 23 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу»).
Внесення цього пункту до закону є суттєвим зрушенням у напрямку надання належної правничої допомоги потерпілим у кримінальному процесі, однак, незважаючи на важливість захисту потерпілих від воєнних злочинів, не менш важливим є захист й інших осіб, які зазнали будь – якого впливу на їхнє життя внаслідок вчинення щодо них, їхнього майна, прав та свобод кримінального правопорушення. Тож, поступове розширення категорій осіб, які мають забезпечуватися державою належними правничими послугами для можливості ефективної реалізації ними прав у кримінальному процесі є шляхом до створення рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя, задекларованих ст. 13 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».
Для підвищення «якості» самопредставництва потерпілого в кримінальному процесі потрібен сплив певного часу та запровадження державних програм, спрямованих на підвищення обізнаності громадян щодо їхніх прав у кримінальному провадженні, зокрема, йдеться про забезпечення загальної правової грамотності та обізнаності громадян. Тож, у питаннях доказування вчинення кримінального правопорушення певною особою потерпілий перебуває в прямій залежності від ефективності діяльності органів досудового розслідування та прокуратури.
Саме останні мають забезпечити дотримання всіх процесуальним процедур для невідворотності та обов’язковості покарання винних осіб за вчинене протиправне діяння. Однак, потерпілий не має реальної можливості будь–яким чином впливати на рух кримінального процесу, зокрема збирання доказів, проведення ефективного розслідування, дотримання інших вимог КПК України при збиранні доказів, хоча допущені помилки напряму впливають на права потерпілого й можливість отримання ним за наслідками процесу захисту від держави у вигляді встановлення та покарання винної у вчиненні кримінального правопорушення особи, справедливої сатисфакції тощо. Як бачимо, вже з моменту подання заяви про вчинення кримінального правопорушення в питаннях можливості досягнення завдань кримінального провадження потерпілий перебуває в повній залежності від сторони обвинувачення.
Щодо справ приватного обвинувачення
У справах приватного обвинувачення тягар доказування у кримінальному провадження взагалі може бути перекладений на потерпілого, зокрема, в разі відмови прокурора від обвинувачення. В такому випадку потерпілий фактично має перейняти на себе відповідну роль сторони обвинувачення. Однак постає цілком логічне запитання: чи має він відповідні ресурси для цього та чи виконано при цьому буде державою її позитивний обов’язок щодо ефективного розслідування кримінального правопорушення?
Тонка межа та необхідність балансу – це той стан, в якому мають перебувати учасники кримінального процесу, які є «інструментами» держави в дотриманні прийнятих на себе зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини, ратифікованою Україною. Тим часом важливим питанням є дотримання прав не тільки обвинуваченої особи, як ключового учасника кримінального процесу, а й потерпілого, який очікує від держави допомоги. Наразі доцільним є запровадженням обов’язкової правничої допомоги таким особам, які зможуть кваліфіковано представляти потерпілого на всіх стадіях кримінального провадження, здійснювати контроль за дотриманням його інтересів.
Ця правнича допомога має надаватися особі безоплатно, нарівні з обвинуваченим (підозрюваним), оскільки не забезпечення цього може призводити до фактичного порушення її прав, а отже, й невиконання обов’язку держави щодо захисту прав потерпілої від кримінального правопорушення особи. Введення обов’язкового представлення потерпілої особи захисником може надати нової якості як кримінальному процесу в цілому, так і всебічному розгляду справи, встановленню обставин, збиранню доказової бази, її допустимості та, як наслідок, сприятиме ефективному правосуддю й забезпеченню справедливого судового процесу не тільки стосовно обвинуваченого, а й потерпілого, як особи, яка потребує додаткового захисту з боку держави.
Джерело: Юридичний вісник України
