Думка експерта
Злочинність та засоби її подолання
Борис СВИРИДОВ, заслужений юрист України
Незабаром виповниться десять років з прийняття українським парламентом Кримінального кодексу. Це сталося в умовах, коли йшло оновлення суспільства й назріла потреба у всебічному правовому врегулюванні соціальних зрушень, відміни застарілих правових норм, прийняття нових законів, які б сприяли процесу формування судової та правоохоронної систем. Першим кроком у цьому напрямку було розроблення і прийняття нового Кримінального кодексу, який міг би здійснювати державну політику в сфері боротьби зі злочинністю.
Передісторія
Згадаємо передісторію Кримінального Кодексу України. Суспільство здавна хвилює злочинність, яка є кримінальним підвидом зі своєю своєрідною субкультурою, оскільки вона зачіпає не лише життєві інтереси кожного, а й загрожує національній безпеці держави. Ще в далекому 1999 році, який передував прийняттю нового кримінального кодексу, було актуалізоване питання про пріоритетність боротьби з цим явищем, аби поставити його на стійку правову основу. Це було наслідком того, що криміналізація нашого суспільства на той час досягла свого апогею. Чисельність засуджених, які перебували в місцях позбавлення волі, починаючи з1992 року зросла втричі, майже на 60 відсотків виросла рецидивна злочинність. Насамперед це вбивства, зґвалтування, тяжкі тілесні ушкодження, наркоманія, хуліганство. Значна питома вага належала майновим злочинам. Зросла кількість засуджених до позбавлення волі за незначні правопорушення. Спостерігалася тенденція до збільшення порушення кримінальних справ щодо жінок. Виправно-трудові установи через переповнення криміналітетом перебували в критичному стані. Звичайно, за всіма цими визначеннями стояли фундаментальні контури кризи, спричиненої станом економіки, соціального захисту населення. Одним із доказів цього є те, що серед злочинців дедалі більше стало безробітних, або тих хто не мав постійних джерел прибутку. Окреслена нами низка проблем вимагала здійснення, в першу чергу, низки заходів економічно-соціального характеру. На практиці це можна було сформулювати як нагальну потребу розпочати лікування нашого суспільства, змінити психологію людей, розбудувати економіку, забезпечити громадян роботою, розпочати науково-обґрунтовану реформу правоохоронних органів і судів. Проте це не означало, що держава повинна була відмовитися від правових засобів боротьби з цим явищем.
Зокрема, постала необхідність удосконалити кримінальне і кримінально-виправне законодавство, реформувати кримінальний процес. Виходячи зі спільності принципів і задач з цього питання, виникла потреба негайно змінити стереотипний підхід до застосування кримінальних покарань та звільнення від них. А для цього необхідно було розробити нові закони, які б врахували зміни, що відбувалися в правоохоронній та судовій системах. Із цією метою український парламент у квітні 2001 року прийняв новий Кримінальний кодекс. Слід зазначити, що в цьому правовому документі крім позитивних моментів, що відповідали реаліям того часу, була значна кількість резонансних положень. Особливо дискусійною виявилися диспозиція ст. 24 КК, за змістом якої смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі. Для багатьох правників, та й не тільки для них, а й для 85% населення, стало очевидним, що скасування «розстрільної статті» було передчасним і не відповідало тієй криміногенної ситуації, яка склалася в державі. Відмовлятися від смертної кари в суспільстві, де скоюються вбивства на замовлення, процвітає корупція, не викорінена професійна злочинність було зарано. У цьому випадку доцільним було б повне скасування цієї міри покарання здійснювати поетапно — в залежності від динаміки злочинності та підготовки суспільства до цього процесу. Але, що сталося те сталося. Чи зменшило це кількість злочинів у нашій державі? Ні, їх, навпаки, побільшало.
Звернемося до статистики. За два роки після прийняття кодексу було вчинено понад мільйон кримінальних правопорушень. Тільки за неповнолітніми за цей час зафіксовано близько семи тисяч злочинних проявів. Не змінилися показники і в інших кримінальних сферах. Такий рівень злочинності став перевищувати показники минулих років. Це були тривожні сигнали. Вони створили відчуття зневіри в решти населення в можливості надійного захисту своїх інтересів. Отже, пріоритетним завданням, яке постало перед державою в цей період — це достеменно взятися за подолання такого ганебного явища і грізної перестороги, як злочинність. Щоб усунути ці проблеми фактично в пожежному порядку був розроблений законопроект Кримінально-виконавчого кодексу, який мав на меті вдосконалити пенітенціарну систему, докорінно змінити процес виправлення засуджених, повернення їх до гідного життя. Він був прийнятий парламентом і вже як закон вступив у дію з 1 січня 2004 року. В його диспозиції були реалізовані концептуальні положення демократизації, гуманізації виконання покарань з урахуванням сучасних досягнень психології і педагогіки.
Такі заходи з боку держави не лише деякою мірою зняли гостроту проблеми, а й звузили коло кримінальної поведінки, врятували багатьох від тюрми. Таким чином за декілька років вдалося збалансувати на законодавчому рівні систему кримінального права, посприяти налагодженню ефективнішої роботи правоохоронних органів та судів. Усе це до деякої міри посприяло хоча б частковому розв’язанню проблеми боротьби зі злочинними проявами. Впродовж кількох наступних років після прийняття Кримінально-виконавчого закону показник кількості спільних злочинів знизився з 503 676 до 444 130 осіб, уповільнилися випадки заподіяння тілесних ушкоджень, зменшилося число крадіжок та злочинів у сфері службової та професійної діяльності. Водночас більше ніж наполовину стало менше засуджених до позбавлення волі. Це були перші, хоч і повільні, кроки розпаду існуючих форм злочинності, її консолідації.
Однак у суспільстві, зараженому корупцією, де не існує незалежного суду, незалежних правоохоронних органів, повністю зупинити злочинний вірус так і не вдалося. Який прогноз на майбутнє? Відверто кажучи, не дуже втішний. Злочинність подібно маятнику може коливатися в залежності від багатьох факторів. Основні з них — деформація в політичній, економічній, соціальній, ідеологічній, правовій сферах життя суспільства. Дещо несподівано сформувалася нова кримінальна субкультура, яка за останні декілька років встигла інтегруватися у вуличні процесії, акції протесту, особливо, коли це торкалося політичних питань або розглядів резонансних кримінальних справ у судах. Відтак справдилися прогнози експертів і правників у тому розумінні, що будь-яке суспільне потрясіння тягне за собою безліч наслідків. Один із них –неминуче зростання злочинності. Як приклад, революційні події 2014–2015 років. За загально-кримінальними даними, за цей період показник вчинених злочинів значно перевищив у чисельному абсолюті попередні роки і становив відповідно 529 136 і 565 182 особи. Значно зросла й рецидивна злочинність. Так із загального числа засуджених кожен третій був раніше судимий, майже 74% виявилося безробітними або зайнятими в тіньовому секторі економіки. Це говорить про те, що опинившись на волі, колишні в’язні були позбавлені не тільки роботи й житла, перед ними практично закривалися двері в майбутнє. Держава від них відвернулася, а суспільство не поспішало брати на себе відповідальність за таке становище, в нього через різке зростання безробіття та бідність вистачало своїх проблем. У такому випадку залишається два виходи: або шукати кращої долі за кордоном, або вчиняти злочин і знову повертатися до колонії — там хоч нагодують. Адже не секрет, що кількість засуджених і кількість соціально незахищених звільнених є покажчиком рівня розвитку країни. Проте, не зважаючи на незадовільний економічний і соціальний стан держави, необхідно було вирішувати питання розвантажування виправних установ від кримінального контингенту. А для цього слід було повернутися до забутої практики, коли через умовно-дострокове звільнення, амністію й помилування щорічно виходила на волю значна кількість визначених законом осіб. Була надія, що перераховані види звільнення вплинуть не тільки на кількісний склад контингенту, а й на зменшення злочинних проявів. Вириішальна роль у розв’язанні проблеми кримінальних вчинків покладалася вдосконаленню організації оперативно-розшукової і слідчої діяльності. Існуюча на сьогодні практика досудового розслідування, передбачена ст. 214 КПК в частині розгляду заяв і повідомлень про вчинення кримінальних правопорушення, обрання запобіжного заходу, працює на інтереси злочинності.
Із чим це пов’язано? Диспозиція згаданої норми вимагає всі повідомлення про правопорушення, що надходять від громадян до слідчих чи прокурорів, вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань не пізніше 24-х годин. Потім зазначені посадові особи мають невідкладно перевірити увесь цей паперовий вал і незалежно від наявності чи відсутності у зверненнях ознак кримінального злочину негайно розпочати слідчі дії. Зрозуміло, що за цей період кримінальні справи, які знаходяться в провадженні слідчого, не розслідуються, підозрювані по них, перебуваючи в місцях позбавлення волі, роками чекають своєї участі. Щоб вийти з цього складного становища слідчі знайшли оригінальний вихід. У порушення вимог ст. 214 КПК вони беруть до уваги лише ті повідомлення, які містять факти реальних, а не віртуальних, правопорушень. Решта з них розглядається відповідно до вимог закону про звернення громадян.
Отже, ми маємо практично розбалансовану систему кримінального процесу. Наявні в ньому оцінні орієнтири для визначення правопорушень, а також призначення розслідування по всіх без винятку заяв ставлять слідчі органи в надзвичайно складне становище. З цього замкнутого кола вихід один. Невідкладно сформовану нелегально практику розгляду повідомлень перевести в законодавче русло. Немає сумніву, що подібні зміни до ст 214 КПК позитивно вплинуть на терміни розслідування справ, розгляд їх у судах, а головне це допоможе скоріше вийти на волю підозрюваним. Якщо залишити ситуацію якою вона є, то які гарантії того, що завтра всі ми не станемо правопорушниками?
Обрання запобіжного заходу
Далі, йде наступна стадія. Вона стосується обрання запобіжного заходу. Як свідчить сучасна практика, саме ця стадія привертає до себе особливо пильну увагу, оскільки вирішується питання взяття під варту. Наразі немає можливості описати всі ті негаразди, що відбуваються в судових засіданнях при розгляді цього процесуального заходу, ви їх часто спостерігаєте на телевізійних екранах. Це сплав демонстрації з боку представників підозрюваного, галас, намагання любими засобами зірвати процес. Особливо дістається на горіхи головуючому судді. Вина в цьому безладі лежить не лише на правоохоронній системі й суді, який неспроможній організувати роботу на належному рівні, а своїй більшості від недолугого законодавства. Прикро, що український гібрид КПК зі створенням змагальної судової процедури американського зразка не успадкував досвід обрання запобіжного заходу досудової стадії розслідування. На відміну від нашого письменного процесу законодавство США передбачає видачу підозрюваному ордера на арешт суддею одноособово — без участі сторін і лише за наявності таких обставин, як тяжкість злочину, попередні судимості, вірогідність втечі та впевненості, що особа, яку заарештовують, є ймовірним злочинцем. Після цього суддя сповіщає про висунуте обвинувачення й вирішує питання захисту. Якщо б при підготовці процесуального закону його автори хоча би частково змоделювали Згаданий вище позитивний американський досвід кримінального правосуддя, то сьогодні в наших судах час від часу не зчинялося бойове ток-шоу, не приходилося б відкладати розгляд справи такої категорії на невизначений термін.
Не викликає захоплення й сам процес обрання запобіжного заходу, коли під тиском дюжини висококваліфікованих адвокатів, які захищають підозрюваного, та його представників, суддя має окреслити чутливіі правові межі, щоб не допустити помилки. Втім, якщо це доброчесний суддя, то незважаючи на шалений тиск з боку сторін і присутніх, він знайде й за цих складнощів, юридичних головоломок справедливе рішення. Це, якщо він чесний. А коли рівень судді не відповідає цим критеріям, то не виключено, що через відсутність доказової інформації, халатність, переслідуючи меркантильні інтереси, він може на свій розсуд застосувати до підозрюваного один із найбільш сурових запобіжних заходів — тримання під вартою. Подібна формальність може коштувати арештованому не один рік слідчого ізолятора.
Але на цьому кримінальний цикл не закінчується. Судова практика свідчить, що буває й зворотний бік процесу — це коли ув’язнений за відсутністю складу злочину або за недостатністю аргументованих доказів вини достроково виходить на волю. Тоді постає питання відповідальності. Однак притягнути слідчого, прокурора або суддю, які не здатні були відрізнити злочинця від безвинного марна справа. Щоб бодай скоріше позбутися такого безправ’я необхідно визначити критерії розрядки подібної ситуацію та почати розглядати хоча би резонансні справи судом у складі трьох суддів. Це було б професійно і достойно.
Вдале втілення такої пропозиції в життя дало б можливість більш продуктивно вирішувати питання обрання запобіжного заходу безпосередньо впливати на терміни розкриття злочинів, на законність покарання конкретної особи. Як би там не було, доводиться констатувати, в сфері боротьби з усіма видами злочину одна з головних ролей належить судам. Хоча ніде правди діти, відступ від законодавчих норм під час здійснення ними правосуддя зустрічається досить часто. Особливо це стосується призначення арешту (звільнення від нього) посадовим особам вищого рангу, які вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини.
Інша проблема, яка підриває правові підвалини боротьби зі злочинністю, приводить до криміналізації суспільства, — це безмірна плодовитість авторів законів з орієнтацією на волюнтаристське розширення меж кримінальної відповідальності. У той же час практично у первозданному вигляді залишається діяльність організованих злочинних груп, які забезпечують вагомий вплив на розвиток криміногенної обстановки в суспільстві. Їх лідери, користуючись зв’язками в правоохоронних та судових органах, фактично встановили нелегальну владу, яка почала втручатися у важливі державні функції. У даному разі країна не повинна залишатися осторонь від цих негативні проявів, а вживати жорсткі заходи до тих хто їх вчиняє. Бурян треба викорчовувати з корінням, а не просто ламати його стебла.
На завершення хочу щиро побажати нашим законодавцям, всім тим, хто причетний до боротьби зі злочинністю, давайте не просто мріяти про правову державу, а бути її творцем.
Джерело: Юридичний вісник України
