Думка експерта
Зухвалі злочинці чи соціальні «ізгої»? Деякі міркування щодо трагічних подій у США
Доктор юридичних наук, доктор теології, професор, членкореспондент Націо нальної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Львович СТРЕЛЬЦОВ — відомий фахівець як на вітчизняному, так і міжнародному рівнях. Він — постійний автор ЮВУ, готує для нашого видання професійно цікаві, як правило, теоретико аналітичні публікації. Сьогодні ми подаємо одну з таких статей автора.
Короткий перелік трагічних подій
На початку серпня цього року в США практично одночасно відбулися чотири масові стрілянини по випадкових, ні в чому не повинних людях, в містах штатів Техас, Огайо, Іллінойс та Пенсільванія. Згідно з первісними відомостями жертвами цих розстрілів стали понад 30 осіб, ще майже 50 отримали поранення. Зазначимо й те, що такі події не випадкові, вони мають всі необхідні ознаки системності. З чотирьох «стрільців», які вчинили ці масові вбивства, два були затримані поліцією, один був нейтралізований, один зник. Не дуже результативно, особливо для можливості встановлення мотивів учинення таких дій.
Але для США, навіть у такому вигляді, ці кошмарні події зовсім, умовно кажучи, не шокуюча новина, а тому реакція влади мала певну традиційність: оголошення на кілька днів жалоби в державних установах США, а також спроба пояснити такі випадки «слабкістю» закону про торгівлю зброєю; психічним захворюванням стрільців; захопленням молодими людьми комп’ютерними іграми, які відверто сіють насильства, тощо. Така традиційність пояснень полягає в тому, що, по-перше, суперечки навколо законодавства про зброю в США тривають безрезультатно вже протягом багатьох років, а трагедії з використанням зброї продовжуються. Також заперечується, причому не лише з боку виробників комп’ютерних ігор, а й кваліфікованих психіатрів, безпосередній вплив на ці події таких ігор. Більш цікавою є думка президента США Дональда Трампа, який прямо заявив, що ці події, безумовно, потрібно зупиняти, але, і на це потрібно звернути увагу, проблема існує і не вирішується в Америці вже багато років. Ці події вже мають відповідне загальне визначення «шутінг» (від. англ. shooting — стрілянина), і до них відносять такі різновиди вбивств, при яких одночасно гинуть або поранені не менш чотирьох людей, виключаючи «стрілка». У всякому разі така думка глави американської держави підкреслює, що, по-перше, це явище вже має достатньо сталий характер, по-друге, існує суттєве зростання кількості таких діянь. Наприклад, ще в жовтні 2014 року дослідники Гарвардського університету стверджували, що, починаючи з 2011 року, кількість масових убивств значно збільшилася, і кожен такий випадок трапляється в середньому раз на 64 дні. Водночас у період із 1982 по 2011 роки такі злочини, за їх даними, відбувалися в середньому два рази на рік (Harvard Researchers: Every 64 Days There’s A Mass Shooting // huffingtonpost. com, Oct 16, 2014). Саме наявність таких тенденцій змушує звернути спеціальну увагу на ці події.
«Америка ридає…»
Взагалі, за даними американського Центру контролю і профілактики захворювань, за 2001–2013 роки від вогнепальної зброї на території США загинули 406 496 осіб. Ці дані включають у себе всі типи смерті, які відбулися в цій державі, зокрема, вбивства, нещасні випадки та самогубства (Ольга Ставнича. Зворотний бік гасла «Вільні люди мають зброю». https://tyzhden.ua/Society/182157). Лише цього року в США, за даними організації «Архів озброєного насильства», відбулося більше 33-х тисяч убивств із застосуванням зброї, у результаті яких загинули майже 9 тисяч людей. У результаті масових розстрілів, яких у цьому році відбулося понад 250, загинули 1300 осіб. При тому це складає «тільки» один відсоток (!) усіх смертей, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї в країні (CBC News: в 2109 году массовых убийств в США было больше чем дней (https://nk.org.ua/mir/cbs-news-v-2019godu-massovyih-ubiystv-v-sshabyilo-bolshe-chem-dney-201174). У період 2013–2015 роки в результаті масових убивств загинули понад 1400 людей і близько 4 000 — поранені.
Наявність цих та інших відомостей, які характеризують такі події, дає змогу поділити ці факти на окремі групи. Наприклад, у межах «шутінгу» окремо виділяють його специфічну форму — так званий killing spree (англ. «низка вбивств»), коли таке масове вбивство вчиняється однією людиною за короткий час у різних місцях. Згідно з іншою класифікацією виділяється наступна сукупність груп масових убивств.
Класифікація подібних діянь
Одна з груп у цій сукупності — це діяння, які не лише визнаються насильницькими, а й пов’язані з елементами тероризму. Деякі приклади: так званні «вашингтонські» снайпери 42-річний Джон Аллен Мухаммад та його 17-річний прийомний син Ли Бойд Малво, які вбили в жовтні 2002 р. 10 людей та поранили трьох. Наступний факт — стрілянина на параді в Новому Орлеані в травні 2013 року — поранено майже два десятки людях, серед яких сім жінок і двоє дітей. Далі — грудень 2015 року у Сан-Бернардіно (Каліфорнія) — стрілянина була відкрита у конференц-залі в момент, коли там проходила вечірка державних службовців. Загинули 14, ще 17 людей було поранено. У червні 2017 р. в Орландо (Флорида) в нічному клубі для осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації 29-річний американець, син вихідців з Афганістану, Омар Матин відкрив стрілянину, в результаті якої були вбиті 50 людей і 53 поранені. У вересні 2017 року 64-річний пенсіонер Стівен Педдок відкрив стрілянину з вікна готелю по людях, які зібралися на музичний фестиваль у Лас-Вегасі, в результаті чого загинули 58 осіб, постраждали — 489. Ця подія за кількістю жертв визнається найбільшим масовим убивством у США.
Наступна велика група масових убивств у цій класифікації — вбивства в навчальних закладах. У березні 2005 року на території школи Ред-Лейк (Міннесота) 16-річний школяр Джері Уіз застрелив 9 чоловік і поранив 15. У грудні 2012 року в місті Ньютаун (Коннектикут) 20-річний Адам Ленза вбив дома свою матір, потому — 20 дітей у віці 5–7 років, далі — шістьох дорослих та поранив двох учнів у школі «Сенді-Хук». У квітні 2007 року в Технологічному університеті міста Блексберг (Вірджинія) 23-річний студент із Південної Кореї Чо Сен Хі застрелив 25 людей та поранив 25. У лютому 2008 року в місті Декалб (Іллінойс) випускник університету Північного Іллінойсу Стівен Казмирак відкрив стрілянину в одній з аудиторій, в результаті чого п’ятеро студентів загинули, 15 були поранені. У жовтні 2015 року в коледжі поблизу міста Роузбург (Орегон) 25-річний Кріс Харпер Мерсер відкрив стрілянину по співробітниках та студентах, у результаті якої загинули 9 осіб, ще 7 були поранені. У лютому 2018 року Ніколас Круз, колишній учень школи з міста Паркленд (Флорида), зчинив стрілянину в цій школі, в результаті чого загинули 17 і поранено 14 осіб.
Інша група — стрілянина в церковних (храмових) спорудах. Так, наприклад, в серпні 2012 року у сикхському храмі в місті Оук-Крик (Вісконсін) за півгодини до початку служби 40-річний екс-військовий підрозділу з ведення психологічної війни армії США Уейд Майк Пейдж почав стрілянину, в результаті чого шестеро людей загинули і 10 отримали поранення. У червні 2015 року 21-річний Дилан Руф відкрив стрілянину у єпископальній церкві міста Чарльстон (Південна Кароліна), в результаті якої загинули дев’ять осіб. У листопаді 2017 року 26-річний Девін Келлі відкрив стрілянину в Першій баптистській церкві міста Саутерленд-Спрингс (Техас), в результаті чого 26 осіб загинули, 27 були пораненні. У жовтні 2018-го в результаті стрілянини в синагозі міста Пітсбург (Пенсільванія) загинули 11 людей.
Окремо в цій класифікації виділяються розстріли на військових базах. Наприклад, 5 лис топада 2009 року на військовій базі Форт-Худ у штаті Техас майор медичної служби, психіатр Нідал Малік Хасан застрелив 13 та поранив 30 товаришів по службі та двох цивільних. Шістнадцятого вересня 2013 року в Вашингтоні на території бази Нейви-Ярд, де розташовується оперативний штаб ВМС США, військовий резервіст Аарон Алексіс убив 12 людей і понад 10 поранив. Другого квітня 2014 року на військовій базі ФортХуд у результаті стрілянини військовослужбовця Айвена Лопеса загинули 3 людини, 16 отримали поранення. Шістнадцятого липня 2015 року в результаті стрілянини в районі комплексу будівель ВМС США в місті Чаттануга (штат Теннессі) в результаті стрілянини 24-річного Мухаммеда Юзеф Абдул-Азіза загинули 4 морських піхотинця, 3 людини, включно з поліцейським і ще одним морпіхом, отримали поранення. Подібні приклади можна наводити ще і ще, але для загального розуміння ситуації цього, на нашу думку, достатньо.
Спроби іншої класифікації
Як вказувалося вище, були спроби й іншої систематизації. Наприклад, виділяють 5 найбільших за кількістю жертв масових убивств у США у період із 1949 по листопад 2017 років, до яких відносять наступні: у Лас-Вегасі в 2017 році було вбито 58 і поранено понад 4 сотні людей; в Орландо у 2016 році — 49 убитих та більш ніж 50 поранених; у Вірджинському політехнічному інституті у 2007 році — 32 убитих; у навчальній школі Сенді-Хук у 2012 році — 27 убитих; у Сазерленді-Спринге у 2017 році — 25 убитих.
Ще одна група, яка теж виокремлюється, це група, до якої включають найбільш резонансні випадки. Це — масове вбивство в школі «Бет» у 1927 році; у школі «Колумбайн» у 1999 році; в університеті Вірджинії у 2007 році; в університеті Північного Іллінойсу у 2008 році; у школі Сенди-Хук у 2012 році; в кінотеатрі Орора у 2012 році; у місті Чарлстон у 2015 році.
Отже, можна бачити, що певні «випадки» таких масових убивств «кочують» із групи в групу, але в цілому спроба здійснити різні варіанти систематизації таких подій дає можливість для роздумів. Причому практично всі, хто вчинив такі дії, або були нейтралізовані поліцією під час затримання, або покінчили життя самогубством. Лише одиниці були затримані та постали перед судом. Ці цифри наштовхують на відповідні роздуми.
США — не єдині
Для об’єктивності такого аналізу потрібно сказати, що США — не єдина країна в світі, де відбуваються масові вбивства. Наприклад, якщо взяти навчальні заклади як місця вчинення таких дій, то можна назвати наступні країни, де теж відбуваються подібні злочини. Так, в окупованій Росією Керчі у жовтні 2018 року студент політехнічного коледжу Владіслав Росляков спочатку підірвав у приміщенні навчального закладу гранату, а потім відкрив стрілянину, в результаті чого загинули 20 учнів і співробітників цього коледжу, 67 — були поранені. Вважається, що це найбільше за кількістю жертв масове вбивство в навчальному закладі в новітній історії Європи. У Росії, в лютому 2014-го десятикласник Гордєєв, озброєний карабіном і гвинтівкою, застрелив учителя географії та взяв у заручники 10 однокласників. У тій же Росії у 2018 році було зафіксовано ще два таких випадки: у школі міста Пермь двоє підлітків поранили ножами 15 людей, а в Улан-Уде озброєний сокирою підліток наніс поранення 6 учням і вчительці, а потім підпалив школу.
У «спокійній» і затишній Фінляндії в листопаді 2008 року в місті Йокела 18-річний учень Пекка Ерік Аувізен у своїй школі застрелив 8 осіб і вчинив самогубство. А у вересні того ж року в тій же Фінляндії студент Матті Юхан Саарі в коледжі міста Куухайокі убив 10 чоловік, а потім вистрелив собі в голову. В його кімнаті в гуртожитку була знайдена записка з текстом «Я ненавиджу людську расу!». Дуже складна соціально-негативна ситуація, тож у березні 2009 року поліція Фінляндії зробила «звичне» визнання, що вона не може встановити мотиви або загальні причини цих дій. В Азербайджані в 2009 році студент Азербайджанської нафтової академії Фарда Гадиров з пістолета Макарова вбив у цій академії 12 і поранив 13 осіб, а потім сам застрелився.
Такі події відбуваються і поза навчальними закладами. Варто лише згадати випадок, коли в 2011 році в Норвегії Андрес Брейвік у літньому таборі застрелив понад 7 десятків молодих людей. А 15 березня вже цього року 28-річний мешканець Нової Зеландії Брентон Харрісон убив у мечеті міста Крайстчерч 50 людей.
Перелік цих жахливих подій можливо продовжувати і далі. Але і тут, як і у США, простежується тенденція до того, що більшість «стрілків» або нейтралізується поліцією в момент затримання, або закінчує життя самогубством.
Варто сказати, що в Україні, на щастя, таких заздалегідь спланованих, образно кажучи, прорахованих до дрібниць подій не відбувається. Так, в останні часи траплялися певні випадки, коли в якості предмета вчинення суспільно небезпечних дій використовуються бойові гранати. Але такі випадки дуже часто мають відверто хуліганський мотив і не дуже підпадають під класичне визначення «шутінгу». Але знати нам про сутність цього соціального явища, передбачати можливі шляхи впливу на нього потрібно.
Про кримінальне законодавство взагалі і про смертну кару зокрема
Аналізуючи масові вбивства, неможливо не звернутися до положень кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за такі та схожі дії. В цілому, кримінальне законодавство, як і кожна інша галузь законодавства, повинно розглядатися як необхідний інструмент, який дає змогу державі легально втручатися в будь-які події, соціальні відносини, людські вчинки для надання їм такого змісту (форми), приведення їх у таке становище, яке є необхідним для функціонування самої держави, розвитку суспільства, забезпечення комфортного існування населення. При цьому кожна галузь законодавства, залежно від своєї змістовної насиченості та функцій, які держава передбачає за її «допомогою» здійснювати або, кажучи в інший спосіб, регулювати суспільні відносини, має свій предмет. Свій предмет має і кримінальне законодавство, а його основним безпосереднім завданням, наприклад, в Україні, виступає, як записано в діючому Кримінальному кодексі, необхідність правового забезпечення охорони найбільш важливих соціальних інститутів і цінностей (ч. 1 ст. 1). Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1).
Такі законодавчі визначення, які тією чи іншою мірою притаманні будь-якому кримінальному законодавству, дозволяють вважати, що положення цього законодавства створюють необхідні правові умови для охорони визначених інститутів та цінностей шляхом формулювання заборонених моделей поведінки, які порушують встановлений правопорядок, та застосувати офіційно закріплені види покарань за порушення цих заборон. У кожній державі є встановлений перелік кримінально-правових «заборон» та покарань, що може застосовуватися до осіб, які порушили встановлені «заборони». Види таких покарань у кодексах різних держав можуть бути схожими, а можуть мати певну «індивідуальність».
Смертна кара
«Осторонь», кажучи образно, від існуючої системи покарань зі зрозумілих причин стоїть такий вид покарання, як смертна кара. По відношенню до неї держави можна систематизувати на декілька груп. Так, 98 країн скасували цей вид покарання; 58 країн зберігають смертну кару в рамках офіційного законодавства; 7 держав застосовують її лише за загальні кримінальні злочини; 35 — мають цей вид покарання в законодавстві, але офіційно не застосовують його на практиці. У будь-якому разі, певна «специфічність» цього виду покарання вимагає звернення на нього уваги, можливо, значно більшої, ніж стосовно інших видів покарання. Наприклад, сьогодні на міжнародному рівні існує низка документів ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ, в яких спеціально закріплені відповідні стандарти стосовно смертної кари.
У США також існує смертна кара. Причому, саме зараз, але ще до подій, які ми аналізуємо, в цій країні було прийнято рішення про її поновлення на федеральному рівні. Згідно із загальними відомостями, зараз смертну кару передбачено законодавством 29 штатів із 50. Після відміни у 1976 році мораторію на її застосування, у Сполучених Штатах Америки, на рівні штатів, було страчено 1 484 людини, в тому числі 19 — у 2018 році. Наразі смертної кари «очікують» шістдесят двоє засуджених. Після її відновлення на федеральному рівні, як було заявлено в міністерстві юстиції США, з 9 грудня 2019 року по 31 січня 2020 року планується стратити п’ятьох ув’язнених, які понад 15 років тому були засуджені за тяжкі вбивства, в тому числі за вбивства дітей та людей похилого віку. Для виконання вироку буде застосовано смертельну дозу психотропної речовини пентобарбіталу.
Мотивуючи рішення щодо повернення до смертної кари на федеральному рівні, генеральний прокурор США Уілл Барр заявив: «Підтримуючи верховенство закону, ми зобов’язані перед жертвами та їх сім’ями й заради справедливості виконати вирок, який винесено нашою системою правосуддя».
Безумовно, виконання цього виду покарання потребує підвищеної уваги до свого судового обґрунтування, оскільки його виконання не дає змоги повернутися до будь-якого перегляду відповідних кримінальних справ та виправлення можливих помилок, які тією чи іншою мірою притаманні кожній системі правосуддя, в тому числі й американській. Наприклад, із камер смертників у США з 1973 по 2015 роки випустили зі зняттям будь-яких звинувачень у вчиненні відповідних злочинів понад 150 людей (Романовский Г.Б. О смертной казни в конституционном измерении // Гражданин и право. 2014. № 11. С. 15–27). Із врахуванням сучасних подій масових розстрілів президент США дав доручення міністерству юстиції продумати заходи щодо впровадження цього виду покарання саме за масові вбивства, причому таке покарання повинне виконуватися в найкоротші терміни. Мотивуючи це рішення, Дональд Трамп вважає, що останній «шутінг» — це «була атака на всю країну. Америка ридає». Так, обговорюючи загальні проблеми наявності та застосування цього виду покарання й розуміючи, що рішення стосовно цього — відповідальне рішення кожної окремої держави, яка повинна завжди мати для цього низку «залізних» аргументів, ми не можемо дозволити собі формулювати будь-якій державі свої «поради». Та все ж одне важливе уточнення, яке має більшу кількість «адресатів», вважаємо за можливе навести.
Реально застосовуючи цей вид покарання, держава, на нашу думку, не лише карає відповідну людину. За великим рахунком, вона тим самим знімає з себе відповідальність за ті дії, які вчинила відповідна людина, та взагалі за подальшу її долю. А чи має держава, кажучи про це із тих же загальнодержавницьких позицій, тим більше, коли відповідні діяння мають не поодинокий характер, а повторність і повторювану масовість, що підкреслює сталу типологію даного явища, обмежуватися тільки «пуском в расход» і не впливати істотним чином на ті причини та умови, які призводять до цього, на тих людей, які вчинили подібні дії, на намагання ресоціалізувати їх, тим паче, що застосування смертної кари не впливає на динаміку таких подій.
Говорячи на цю тему, варто задатися і питанням, як взагалі потрібно розглядати застосування смертної кари: як покарання за так званні «підсумки» або можливий вплив на причини? Безумовно, перше. Але тоді поставимо інше запитання: так чим є смертна кара в таких випадках — «демонстрацією» сили держави або «визнанням» тією ж державою свого безсилля в подоланні соціальних складнощів?
Ці роздуми потрібно зрозуміти правильно. Йдеться не стільки про те, що ми «рекомендуємо» конкретній державі або групі держав утриматися від наявності та застосування смертної кари або навпаки. Це їх суверенне право! Мова про те, що одного лише застосування смертної кари зовсім недостатньо, коли є прагнення не лише покарати конкретну особу, а й реально вплинути на явище.
Вище ми говорили, що кожна держава, за великим рахунком, суверенна в прийнятті будь-яких своїх законодавчих рішень і, в першу чергу, при прийнятті кримінального законодавства. Але при цьому слід враховувати, що при всій зовнішній «пафосності», яка може навіть штучно «підігріватися», можливості кримінального законодавства реально обмежені у вирішенні складних соціальних проблем, а тому необхідно шукати інші шляхи вирішення таких складнощів. Застосування, а скоріше, проголошення кримінальної відповідальності за конкретні дії, особливо запровадження смертної кари, може служити відволікаючим «заспокійливим» засобом від реальних соціальних проблем, які детермінують злочинність.
Коли ми в своєму звичному житті говоримо про успіхи або проблеми конкретної молодої, а можливо, і не лише молодої, людини, то прийнято традиційно вважати, що це заслуга або невдача школи, сім’ї або іншої соціальної групи, яка має відношення до такої людини, зокрема: наукового гуртка, спортивної секції, комп’ютерного клубу, навіть «двору» тощо. У цьому є рація. Так, результативність такого впливу залежить від кожної конкретної ситуації, від того, наскільки цей «вплив» є, умовно кажучи, «міцним», що надає йому необхідної результативності, наскільки він «відчувається» конкретною людиною, наскільки конкретна людина взагалі відкрита до загального чи більш конкретного впливу.
Кожен соціальний інститут має (може мати) свій вплив на людину протягом усього її життя. При цьому завжди слід обов’язково враховувати, що кожна така інституція (сім’я, школа, інше соціальне оточення) може мати зовсім різний вплив на різних осіб, починаючи від безпосереднього позитивного й закінчуючи відвертим відторгненням. «Створення» людини — це дуже й дуже складний процес, який може мати зовсім різні результати. В одних випадках, це нормальна в соціальному плані людина, яка має свої достоїнства і недоліки, але в цілому знаходиться в межах загального соціального «трафарету». Складніше тим, особливо в соціальному контактуванні, хто мав, особливо на початку свого виховання, таку «методику», яка створила, наприклад, наступну «лінію»: маленька людина, маленький пан, великий деспот. Або від самого початку маленька людина була відверто «закинута» в своєму розвитку. Хоча й тут кінцевий результат може бути зовсім різний. Тому проблеми виховання, проблеми входження в соціальне середовище, проблеми адаптації в цьому середовищі можуть мати продуктивні і зовсім непродуктивні результати, коли, наприклад, така людина або група, так би мовити, «не входить» у соціальне середовище, не стає його «звичайною», в доброму розумінні цього поняття, «одиницею».
Один із напрямів такого «невходження» — це поява та наявність у будь-якому суспільстві певної меншості, яка йменується: аутсайдери, ізгої, за нової термінологією — лузери. Безумовно, це умовна систематизація, але такі групи людей, з певною мірою припущення, існують. В зв’язку з цим, якщо ми кажемо, що сім’я або школа, або «двір» мають, повинні мати безпосередній вплив на формування людини, на існування в суспільстві позитивно-сталих людських груп, то чому ми не включаємо в перелік реальних «вихователів» державу, суспільство, які мають (повинні мати) через відповідні соціально-біологічні механізми, свій вплив на конкретну людину. Так, сім’я, школа, спортивна секція — це відповідні інститути, які є продуктом суспільного розвитку. Але держава повинна мати й інші різноманітні можливості впливу на людину, на певні групи населення. Тоді чому добре відома фраза, що немає поганих дітей, а є погані батьки, не може відноситись і до держави, як до нашого «спільного великого батька», який повинен нести «батьківську» відповідальність за нашу поведінку?
Якщо ж спробувати звернутися детальніше до групи соціальних «аутсайдерів», то в загальному плані не потрібно нічого драматизувати. Потрібно враховувати, що, по-перше, відповідні люди, які, за думкою інших людей, є «аутсайдерами», природно, не вважають себе такими. По-друге, можливо, якась частина такого загального соціального «осередку» є цілком терпимою для держави, і наявність певної кількості таких людей держава розцінює як, умовно кажучи, «природний» відсоток і не вважає за необхідне витрачати «свої» ідеологічні, організаційно-фінансові, офіційно-примусові можливості на його подолання. Але коли, наприклад, поведінка представників такого осередку починає набувати соціально шкідливого характеру, а тим більш соціально небезпечного характеру, то держава повинна думати не тільки про спокій у суспільстві, а вже і про своє «благополуччя». Саме з урахуванням цих положень проаналізуємо наступне питання.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
