Кримінальна хроніка
Злочин і кара, або Дещо про авторитет державних органів та цінність людського життя
Ця історія сталася 21 травня цього року в смт Вільшанка Вільшанського району Кіровоградської області. Внаслідок трагічної ДТП, що відбулася тут через порушення п’яним водієм Правил дорожнього руху, загинули двоє підлітків — Микола Смиловенко та Юлія Лобенко. Два молодих життя відійшли у вічність… Яке покарання чекає на винного та чи буде воно співрозмірним із тією втратою, яку зазнали рідні та близькі загиблих?
Він мріяв стати льотчиком, вона — вчителем
Юлі було сімнадцять. Незважаючи на свій юний вік, вона мала досить активну життєву позицію та тверді плани на майбутнє. Дівчина від природи була наділена солов’їним голосом, тому не уявляла свого життя без музики. Талановита, розумна, творча. Після закінчення школи вона планувала вступати до педагогічного університету — навчати дітей вважала своїм покликанням.
Микола — розумний, добрий, спортивний юнак. У школі — зразок чесності, порядності та людяності. Вдома — надійна підтримка та опора для батьків, братів і сестер. Обожнював футбол, мав безліч спортивних нагород. Навчання в льотній академії та професія льотчика залишилися нездійсненними мріями для нього. Через місяць Миколі мало виповнитися 19 років, але не судилося…
Ці жахливі події, що відбулися в ніч з 21 на 22 травня 2019 року в смт Вільшанка сколихнули всю країну. Життя двох підлітків, які були закоханою парою, передчасно обірвалося внаслідок трагічної ДТП. Тоді, 21 травня, близько 10-ї години вечора Коля проводжав Юлю додому після занять. Спокійно йшди вулицею Героїв Небесної Сотні у Вільшанці, розмовляли, сміялися. Та теплий весняний вечір виявився для них останнім…
Працівник місцевої ДСНС, керуючи автомобілем у стані алкогольного сп’яніння та порушуючи Правила дорожнього руху, здійснив умисний наїзд на пішоходів. Внаслідок зіткнення із транспортним засобом, що їхав на шаленій швидкості, підлітки отримали тілесні ушкодження, які виявилися несумісними із життям. Після вчинення злочину, водія було затримано працівниками поліції, постраждалих доставлено до місцевої лікарні. За два молодих життя медики боролися всю ніч. На жаль, врятувати дітей не вдалося. Вранці 22 травня Микола Смиловенко та Юлія Лобенко померли.
Непоправний біль втрати для рідних та близьких… Як? Чому? За що? Втратили найкращих! Втратили тих, на кослужго сподівалися!
Байдужість — гірше злочину
Водію-вбивці повідомлено про підозру за ч. 3 ст. 286 КК України. Ним виявився 25-річний працівник районного відділу Управління ДСНС України у Кіровоградській області Денис Семенець. Двадцять четвертого травня Вільшанським районним судом підозрюваному обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Досудове розслідування триває. Підозрюваний — під вартою. Й усе, буцімто, правильно. Але є факти, які викликають обурення, факти, про які не можна мовчати, бо вони потребують негайного розголосу та вирішення. І навіть не тому, що вони є, а тому, що для нашого суспільства вони стали майже нормою. Норма — це п’яні водії на дорогах.
Норма — п’яні державні службовці на дорогах. Більше того, невже норма — це п’яний водій — державний службовець (рятувальник), який вчинив злочин у службовій формі, бо за словами очевидців події, водій здійснив наїзд на пішоходів у формі працівника ДСНС, а перед тим зі своїм колегою-рятівником пиячили.
Так, мабуть, дійсно ситуація, що склалася, є нормальною для нашого не зовсім здорового суспільства. Бо як ще можна пояснити бездіяльність працівників місцевого ДСНС після аварії? Чому ця подія не викликала в них обурення? Чому не спонукала надати першу невідкладну допомогу, якої так не вистачало потерпілим?! І які заходи вжито після того, що сталося?
Натомість керівництво Вільшанського ДСНС будує «лінію захисту» для свого працівника, до суду надає позитивні характеристики про Семенця. Навіть намагалися «заднім числом» звільнити з роботи горе-рятівника. І це замість того, аби стояти в черзі для здачі крові для покаліченого Миколи. Замість того, щоб надати службовий автомобіль для швидкої доставки лікарів у ту жахливу ніч, коли кожна хвилина була на вагу життя. Та що там, говорити, коли навіть на елементарні співчуття та моральну підтримку після вчиненого сім’ям загиблих рятувальники не спромоглися. Чи то розпорядження керівництва не було, чи розуму не вистачило, чи сміливості…
А гасло служба носить гучне — «Запобігти. Врятувати. Допомогти». Так, не запобігли, не врятували, не допомогли… Та будемо вважати, що це не є нормою, бо розплата за скоєне занадто дорога.
Після завершення досудового розслідування потерпілі чекають на справедливий судовий розгляд кримінального провадження стосовно підозрюваного та призначення йому покарання згідно із санкцією інкримінованої статті.
Але знову виникає ряд запитань. Чи буде покарання, призначене судом, співрозмірним із тією втратою, якої зазнали сім’ї загиблих?
Про справедливість покарання і цінність людського життя у демократичній, соціальній та правовій державі
Санкція ч. 3 ст. 286 КК України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Від п’яти до десяти років позбавлення волі за два молодих життя…За два життя, що передчасно обірвалися через халатність, грубість, байдужість, жорстокість з боку водія, який вчинив умисний наїзд на пішоходів.
Чи стане це покарання дійсно тим заходом примусу, який здійснить виправлення засудженого та забезпечить запобігання вчинення ним нових злочинів? І де гарантія того, що після його відбування злочинець, який покине стіни в’язниці, не продовжить керувати автомобілем напідпитку та вбивати наших дітей?
Проте, говорити про жорстокість покарання у демократичній, соціальній, правовій державі, на жаль, не прийнято. Бо живемо в толерантному суспільстві та ще й маємо дбати про права засуджених. Про права тих, хто забирає життя невинних дітей. Про права тих, хто відповідно до норм чинного законодавства, не заслуговує більш суворого покарання за вчинене…
І нарешті, останнє запитання. Коли в Україні вчиненння злочину державним службовцем буде визначено у Кримінальному кодексі як одна із обставин, що обтяжують покарання? Мабуть, у нашій країні ще недостатньо невинних смертей, аби дійсно усвідомити цінність людського життя? Так, про авторитет державних органів чуємо багато, а от тільки про відповідальність усі мовчать…
Ілля МОРОЗ,
ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
