Що робити судам із «банками-зомбі»?

В останній день жовтня в київському готелі «Інтерконтиненталь» пройшов круглий стіл, присвячений проблемі виведення з ринку проблемних банків, який було організовано Національною школою суддів України за сприяння Світового банку і Міжнародного валютного фонду.

Неписані закони економіки вимагають, щоб банк, який не має грошей, не повинен існувати. Так само не місце на ринку тим банкам, які займаються незаконною діяльністю або не можуть пояснити походжен- ня своїх коштів, що в принципі одне й те ж саме, бо якщо багатство нажите чесним шляхом, його власникові неважко буде пояснити, звідки воно взялося. Ще п’ять років тому більшу частку фінансового сектора України складали штучно-кишенькові установи, які на галузевому жаргоні називають фантомами, пральнями й пилососами. Після початку співробітництва з Міжнародним валютним фондом зі 180 банків, зареєстрованих станом на початок 2014 року, нині залишилося 82 — решта пішли на дно. Але 10 із потонулих фінансових установ даної категорії спромоглися «сплисти», тобто, вже говорячи офіційною мовою, в їх відношенні судами були ухвалені рішення щодо скасування рішень регулятора про їх ліквідацію.

Регулятором у даному випадку є Національний банк України, якого на круглому столі представляв, зокрема, начальник управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту Віктор Григорук. Він звернув увагу на те, що в резолютивних частинах подібних судових рішень після слів «визнати неправомірним і скасувати рішення правління НБУ про ліквідацію банку», дуже часто пишеться фраза «відновити функціонування банку як банківської установи». За його словами, це все одно, що ухвалити через суд рішення про визнання неправомірним і скасування свідоцтва про смерть особи, а потім ще й дописати в резолютивній частині «відновити її життя». На превеликий жаль, скасувати й відновити на папері можна що завгодно, але реально воскресити покійного — зась. Що ж стосується фінансової системи, то спочилому банкові можна повернути життя новими інвестиціями, а не судовими рішеннями.

У ролі позивачів у таких випадках виступають акціонери, вкладники і кредитори, які чудово розуміють, що реанімувати нежиттєздатний банк неможливо, але, переслідуючи мету повернути собі якомога більше активів, розраховують судовим шляхом встановити особисто для себе більш вигідний юридичний режим, аніж той, що передбачений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Нині в законодавстві України відсутній правовий механізм «відновлення діяльності банку як банківської установи», тож подібні судові рішення створюють стан каламутної води, в якій декому дуже вигідно «ловити рибу». Наостанок Володимир Григорук навів статистику, відповідно до якої в Україні нині банків більше ніж у Франції, при тому, що там населення більше в півтора рази, валовий внутрішній продукт у двісті разів і на додачу ми зі шкільних підручників знаємо, що вона є країно-рантьє, тобто країною-банкіром. Це щось на кшталт відповіді Національного банку тим критикам, які обвинувачують його в так званому «банкопаді», який обрушився на країну після 2014 року.

Судову гілку влади на круглому столі представляв, суддя ВС Микола Гімон, який повідомив, що станом на 1 жовтня 2018 року Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду за порівняно короткий період своєї діяльності було розглянуто 7 адміністративних справ, пов’язаних із ліквідацією банків, причому рішення виносилися як на користь НБУ, так і на користь його опонентів. Суди адміністративної юрисдикції, які займаються розглядом таких справ, мають тримати баланс між суспільним інтересом, який полягає у стабільності функціонування банківсько-фінансової системи, і приватним інтересом, в основі якого лежить право акціонерів і вкладників на своє майно. А умовою дотримання оптимального є співмірність застосованих заходів НБУ до банків-порушників, яку необхідно оцінювати суддям.

Як відомо, шлях банку з позиції «на плаву» до стану «на дні» має відповідно до чинного законодавства три етапи, кожен з яких фіксується відповідними актами Нацбанку: перший — це визнання банку проблемним, другий — визнання банку неплатоспроможним та введення тимчасової адміністрації, третій — відкликання банківської ліцензії, що означає ліквідацію банку. Прийняттю зазначених рішень регулятора передує перевірка, причому працівникам НБУ властива звичка помилково оцінювати виявлені в її ході порушення. Далі йде ланцюгова реакція: помилкова оцінка тягне за собою неправомірне рішення, яке завдає шкоди інтересам вкладників, акціонерів і кредиторів. А далі, як слушно зауважив ректор Національної шкоди суддів України Микола Оніщук, для відшкодування збитків, завданих неправомірним рішенням, необхідно, щоб суд визнав це рішення неправомірним. Отже , невірно було би виставляти тих суддів, які приймають рішення не на користь Нацбанку, у ролі пособників фінансових шахраїв.

На підтвердження даної тези суддя Микола Гімон навів низку прикладів. Так, під час розгляду справи «Радикал Банку» було встановлено, що ознак його неплатоспроможності не було — у доповідній та пояснювальній записках працівників НБУ, які проводили перевірку, було констатовано, контрольні показники його порушені не були. Саме тому судом було скасовано неадекватний захід впливу, який застосував регулятор до цієї фінансової установи. Схожа ситуація мала місце у випадку з «КГС Банком»: обгрунтовуючи скасування рішення Нацбанку про його ліквідацію, суд зазначив, що регулятор не надав жодного обґрунтування щодо наявності загрози інтересам вкладників та інших кредиторів банку.

Підсумовуючи ж результати дискусії, її учасники дійшли висновку, що головна причина скасування окремих рішень НБУ — це подекуди спрощене ставлення регулятора до своїх повноважень. А відсутність належної реакції на це з боку судових органів породить відчуття безкарності, а це, в свою чергу, може стати причиною дуже неприємних для країни рішень судів міжнародної юрисдикції.

Костянтин Юрченко,

ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути