Судова практика
Суд першої інстанції на порушення принципу диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі заявлених вимог, задовольнивши вимогу про зобов’язання державного реєстратора провести державну реєстрацію права власності на майно, якої позивачі не заявляли.
10 квітня 2019 р. Велика Палата розглянула касаційну скаргу фізичних осіб, подану представником, на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 жовтня 2017 р. у цивільній справі № 242/1634/17 за їхнім позовом до Військово-цивільної адміністрації м. Авдіївка Донецької області, державного реєстратора – начальника відділу реєстрації ВЦА м. Авдіївка про скасування реєстрації права власності, визнання права власності та зобов’язання вчинити дії.
За матеріалами справи, у квітні 2017 р. фізичні особи звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 вересня 2006 р. вони придбали у власність за договором купівлі-продажу будівлю м’ясного павільйону. 5 липня 2006 р. інша фіз. особа придбала у власність за договором купівлі-продажу будівлю ветеринарної лабораторії. У березні 2017 р. позивачі вирішили здійснити продаж набутого майна, однак з’ясували, що під час проведення державної реєстрації права власності на підставі договору купівлі-продажу в Бюро технічної інвентаризації було допущено помилку та зареєстровано за позивачами тільки м’ясний павільйон й поділено між власниками по 30,5/100 в рівних частинах, але не зазначено про будівлю літ. «Б-1» і інші об’єкти: криті прилавки, водопровід, ін. У червні 2017 р. державний реєстратор відмовив позивачам у проведенні реєстрації права власності на підставі договору купівлі-продажу від 26 вересня 2006 р.
ВЦА м. Авдіївка проти позову заперечила та пояснила, що в наданих для державної реєстрації документах існують суперечності щодо визначення об’єкта нерухомого майна, відносно якого виникло право власності.
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 1 серпня 2017 р. позов задоволено частково з мотивів що позивачі в установленому законом порядку придбали у часткову спільну власність будівлю м’ясного павільйону з прилеглими спорудами та побудовами, але не можуть реалізувати своє майнове право щодо реєстрації права власності у зв’язку з тим, що державна реєстрація, проведена у 2006 р., не в повному обсязі відповідає умовам договору.
Суд вирішив, що скасування попередньої реєстрації майна, проведеної на підставі договорів купівлі-продажу із зобов’язанням державного реєстратора провести державну реєстрацію у відповідності до цих договорів є способом захисту, достатнім для реалізації позивачами свого права власності на вказане майно.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області це рішення скасовано, провадження у справі закрито з посиланням на те, що спір про право відсутній, однак є публічно-правовий спір про реєстрацію прав на нерухоме майно, який підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства та належить до юрисдикції адміністративних судів.
У листопаді 2017 р. представник фізичних осіб подав касаційну скаргу, в якій наполягав, що спір, який виник між сторонами, не має публічно-правового характеру, оскільки ВЦА м. Авдіївка (суб’єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав.
Дії органу реєстрації не є предметом оскарження, бо позивачі звернулися за захистом свого права на розпорядження майном, а отже такий спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила скаргу з огляду на те, що предметом позову є скасування державної реєстрації договорів, на підставі яких позивачі набули права власності; визнання за кожним з позивачів права власності на визначене в позовних вимогах майно з розподілом їх часток та описом цього майна. Позивачі не оспорювали правочини, на підставі яких придбали зазначене майно, проте бажали встановити частки майна за кожним з власників та внести зміни до Реєстру прав власності на нерухоме майно, доповнивши реєстраційні дані переліком майна відповідно до договорів купівлі-продажу.
Тобто вимоги позивачів пов’язані зі встановленням обсягу майна, придбаного за правочинами, а способом захисту своїх прав позивачі обрали скасування державної реєстрації договорів купівлі-продажу та визнання права власності на майно.
Суд першої інстанції на порушення принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом) вийшов за межі заявлених вимог і змінив їх, задовольнивши вимогу про зобов’язання державного реєстратора провести державну реєстрацію права власності на майно, якої позивачі не заявляли.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки стосуються набутого права власності на об’єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин його набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Підготував Леонід Лазебний
