Судова практика
Арбітражні керуючі проти Міністерства юстиції
Юрій Котнюк, ЮВУ
У квітні 2020 року Верховний Суд розглянув три справи, пов’язані зі спорами арбітражних керуючих з органами Міністерства юстиції України, на які державою покладена функція контролю за їх діяльністю. В усіх трьох випадках рішення були прийняті не на користь Мін’юсту.
Переданий на зберігання автомобіль не вважається відчуженим
Найцікавішою з них, безперечно, була справа № 2340/5045/18, де в ролі відповідача опинилося Головне територіальне управління юстиції в Одеській області. Ця історія почалася в далекому 2007 році, коли таке собі ТОВ «Сван-1» позичило в «Укргазбанку» 33 тисячі доларів США для придбання автомобіля «Міцубісі», який відповідно до укладеного договору було передано в заставу банку-кредитору, але перебував у користуванні товариства-позичальника. Фірма грошей, звісно, не повернула, а в 2012 році взагалі збанкрутувала, внаслідок чого вимоги банку в сумі 188 тисяч гривень були включені до загального реєстру вимог кредиторів, яких, окрім нього, була ще сила силенна.
Спитаєте «Де автомобіль?» А він зник й офіційно перебував у розшуку, аж поки в травні 2016 р. не був затриманий поліцією на в’їзді до Переяслава-Хмельницького й не був переданий на відповідальне зберігання арбітражному керуючому, котрий виконував функції ліквідатора ТОВ «Сван-1». А той, у свою чергу передав «Міцубісі» на відповідальне зберігання «Укргазбанку», причому без ключів та Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Отже, цю дію за своїм юридичним значенням не можна було кваліфікувати ні як повернення заставного майна, ні, тим більше, як його відчуженням – машину лише передавали на зберігання до того моменту, коли вирішиться питання про те, в якому порядку і в якій черговості задовольняти вимоги всіх кредиторів банкрута, а не лише «Укргазбанка».
Однак такі дії ліквідатора, очевидно, розстроїли плани власників збанкрутілого підприємства, які намагалися вивести з нього все ліквідне майно, а тому з їх боку на адресу компетентних органів було подано низку скарг. Одна з них потрапила на розгляд суду й стосувалася заміни неугодного арбітражного керуючого іншим. Господарський суд Черкаської області відмовив у її задоволенні, а от Київський апеляційний господарський суд своєю постановою від 19 квітня 2018 року, навпаки, задовольнив.
Причому ця постанова за своєю сутністю вийшла якоюсь дивною: з одного боку, вона припиняла повноваження ліквідатора керувати збанкрутілою фірмою й розпоряджатися її майном, а з другого не наділяла цими повноваження нікого іншого. Арбітражний керуючий розтлумачив її резолютивну частину таким чином, що до усунення цієї юридичної дурниці й остаточного з’ясування ситуації він не зобов’язаний нікому передавати ні печатку товариства, ні її бухгалтерські документи. А для остаточного з’ясування подав до Верховного Суду касаційну скаргу на зазначену постанову Київського АГС, а також клопотання про зупинення її виконання. Оскарження виявилося вдалим: ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 р. її виконання було зупинено, а його ж постановою від 1 серпня 2018 р. й сама вона була скасована.
Такою була доля скарги на дії ліквідатора до судових органів. Але була ще одна скарга, адресована Міністерству юстиції, в якій колишні власники ТОВ «Сван-1» ставили в провину арбітражному керуючому те, що той, по-перше, незаконно відчужив автомобіль «Міцубісі», по-друге, незаконно не виконав вимоги згаданої вище постанови Київського АГС й не передав новому ліквідатору печатку й бухгалтерські документи.
Перевірку скарги було доручено головним спеціалістам відділу з питань банкрутства ГТУЮ в Одеській області, які сприйняли все в ній написане за чисту монету, внаслідок чого 21 серпня 2018 р. вказаним главком було винесено припис про недопущення повторних порушень, в якому констатувалося, що арбітражний керуючим по всім двом переліченим пунктам порушив вимоги Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Таке рішення органу юстиції було оскаржено в Черкаському окружному адміністративному суді, який за підсумками розгляду справи вирішив, що по епізоду з автомобілем ліквідатор все ж таки був правий. Справа в тому, що машина «Міцубісі» була предметом забезпечення, а таке майно, згідно закону, не включається до складу ліквідаційної маси й використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Крім того, відчуження, про яке писав скаржник, у даному випадку не було, а передача майна на відповідальне зберігання не є порушенням мораторію на задоволення вимог кредиторів. Виходячи з цього, Черкаський ОАС задовольнив позов лише частково, скасувавши припис органу юстиції в частині автомобілю, але визнав його чинним по другому пункту, який стосувався невиконання постанови суду.
Таке рішення суду було оскаржено обома сторонами, але Шостий апеляційний адміністративний суд задовольнив лише скаргу арбітражного керуючого, визнавши, що той був правий і в частині невиконання постанови Київського АГС. Аби збагнути це, досить було лише співставити дати: 1 серпня 2018 року Верховний Суд визнав її неправомірною й скасував, а 21 серпня того ж року орган юстиції карає ліквідатора за невиконання цієї, вже три тижні як скасованої, постанови. Тож постановою Шостого ААС позов арбітражного керуючого був задоволений в повному обсязі. ГТУЮ в Одеській області оскаржило її в касаційному порядку, але постановою Верховного Суду від 9 квітня 2020 року вона була залишена без змін.
Припис виявився зайвим
Друга справа (№ 300/ 526/19) показала невисокий рівень компетентності співробітників Головного територіального управління юстиції у Волинській області, яке винесло припис про недопущення повторних порушень іншому арбітражному керуючому, котрий займався ліквідацією ТОВ «Неттелко Люкс Лімітед».
Вказане підприємство без- надійно заборгувало «Приватбанку» два мільйони гривень, у зв’язку з чим було відкрито справу про його банкрутство. Призначений ухвалою Господарського суду Волинської області ліквідатор дійсно напартачив в одному питанні – не вніс до Єдиного реєстру підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, інформацію про склад комітету кредиторів. У зв’язку з цим органом юстиції було призначено перевірку діяльності арбітражного керуючого, про проведення якої того було повідомлено більш ніж за десять днів до її початку, і за підсумками проведення якої складено акт, в якому було викладено вказане порушення. А вже на підставі цього акту винесено спірний припис, який потім було оскаржено в Івано-Франківському окружному адміністративному суді.
Цей суд встановив одну важливу обставину: в проміжок часу між повідомленням про проведення перевірки та її завершенням арбітражний керуючий самостійно усунув допущене ним порушення і вніс необхідну інформацію до Єдиного реєстру підприємств-боржників, про що органу юстиції було відомо ще до моменту складання акту перевірки. В подібних випадках відпадає необхідність виносити припис про недопущення повторних порушень, у зв’язку з чим уже винесений припис рішенням суду було визнано протиправним і нечинним. З таким висновком погодився й Восьмий апеляційний адміністративний суд, а постановою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року їхні рішення були залишені без змін.
Касаційний адміністративний суд при цьому нагадав, що факт неналежного виконання обов`язків, покладених на ліквідатора згідно з законом, має бути підтверджений ухвалою суду в справі про банкрутство боржника. В даному ж випадку жодного такого факту судами господарської юрисдикції встановлено не було.
Пошта затрималась на один день
За підсумками розгляду третьої справи (№ 820/3114/17) Верховний Суд, образно кажучи, пошкодував арбітражного керуючого, який став жертвою надмірного формалізму чиновників Мін’юсту. Ця історія була пов’язана з банкрутство фізичної особи — підприємця, на дії ліквідатора якої подала скаргу уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ» «Експобанк». Одразу ж зазначимо, що проведена по цій скарзі перевірка не виявила в діях арбітражного керуючого жодних порушень, але з процедурних мотивів на нього все одно було накладене дисциплінарне стягнення у вигляді попередження.
Що ж це за процедурні мотиви? Отже, слідкуймо за датами. Скарга Фонду ГВФО була написана 24 травня 2016 р., а 8 вересня того ж року Головне територіальне управління юстиції видало доручення щодо проведення позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого у строк з 12 по 14 жовтня 2016 р. Цим же дорученням на фігуранта перевірки було покладено обов’язок у строк до 10.00 години 12 жовтня надати до ГТУЮ в Києві письмові пояснення. Арбітражний керуючий відправив ці пояснення 5 жовтня, що підтверджували документи Державного підприємства «Укрпошта», але до органу юстиції вони надійшли лише 13 жовтня. Запізнення, начебто, й невелике, але з точки зору Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2013 року №1284/5, будь-яке запізнення кваліфікується як відмова від перевірки, що тягне за собою невідворотне накладення одного з двох видів дисциплінарного стягнення: або попередження, або позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого.
Тож колесо бюрократичної машини закрутилося за звичним сценарієм: ГТУЮ в Києві направило подання до департаменту з питань судової роботи та банкрутства міністерства, департамент направив висновок до Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих при Мін’юсті, остання на своєму засіданні прийняла рішення застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді попередження і направила відповідне подання до Мін’юсту, а вже 6 грудня 2016 р. це рішення було втілене в життя наказом Міністерства юстиції України.
Покараний таким чином арбітражний керуючий оскаржив цей наказ у суді, але вердиктами спочатку Харківського окружного адміністративного суду, а потім і Харківського апеляційного адміністративного суду йому в цьому було відмовлено. Судді, можливо й співчували позивачу, але змушені були визнати, що порядок є порядок. Ймовірність переінакшити цей результат у Верховному Суді була майже нульовою, але позивач вирішив іти до кінця і подав касаційну скаргу. Дива, звичайно, не сталося, проте маленький шанс у нього з’явився.
Так, Касаційний адміністративний суд звернув увагу на один із пунктів згаданого вище Порядку, в якому йшлося про те, що при обчисленні строків повідомлення арбітражного керуючого про проведення перевірки повинен враховуватися час на перебіг поштової кореспонденції, встановлений законодавством. Що це одзначало в даній ситуації? А ось що. З матеріалів справи відомо, що позивач, отримавши повідомлення органу юстиції, відправив свої пояснення 5 жовтня. Але з матеріалів справи невідомо, коли він сам отримав зазначене повідомлення.
Чи має значення дана обставина? Звичайно має! Бо якщо він, скажімо, отримав його в той же день, 5 жовтня, то будь-кому зрозуміло, що затримка сталася не з його вини. На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду, для того, щоб визначити справедливість накладеного Мін’юстом стягнення, суди попередніх інстанцій мали з’ясувати дату отримання арбітражним керуючим повідомлення від Головного територіального управління юстиції Києва. А оскільки вони цього не зробили, то постановою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року їхні рішення були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
Джерело: Юридичний вісник України
