Connect with us

Судова практика

Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Право на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції. 

Тридцятого січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/11758/19, адміністративне провадження № К/9901/28604/19 (ЄДРСРУ № 87268075) досліджував питання ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю). Відповідно до частини другої статті 293 КАС України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених статтею 294 цього кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені даною статтею, окремо від рішення суду не допускається. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 294 КАС України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності.

Статтею 5 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до принципу спеціалізації законом визначено види і повноваження місцевих судів: загальні суди, які розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом; господарські суди, які розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції; адміністративні суди, які розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи).

Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом (частина п’ята статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Отже, судова юрисдикція — це компетенція судів здійснювати правосуддя в формі визначеного законом виду судочинства і щодо визначеного кола правовідносин. Статтею 19 КАС України визначено перелік справ у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, тобто визначено предметне коло справ, які розглядаються адміністративними судами. Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

На відміну від адміністративної юрисдикці ї як компетенції адмін судів щодо розгляду справ у публічно-правових спорах, підсудність відповідно до КАС України — це розмежування повноважень адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ, які належать до адміністративної юрисдикції. Під підсудністю можливо також розуміти коло адміністративних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного адміністративного суду.

Важливо. Визначити підсудність означає встановити, який суд і якої ланки, згідно із законом, повинен здійснювати судочинство в тій чи іншій справі у підвідомчих йому провадженнях.

Виходячи з аналізу глави 2 розділу І КАС України під підсудністю розуміється сукупність предметної (статті 20, 21), інстанційної (стаття 22), територіальної (стаття 25) юрисдикції адміністративних судів. При цьому помилковим є ототожнення понять «підсудність» з «юрисдикцією» (підвідомчістю). Так, юрисдикція (підвідомчість) адміністративних судів визначає загальну компетенцію судів щодо розгляду адміністративних справ та коло справ, які суди мають право розглядати й вирішувати в порядку адміністративного судочинства, тоді як правила підсудності розмежовують підсудність справ судам одного виду юрисдикції — у даному випадку адміністративної.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 804/3516/18 та Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 495/6724/17. Тобто, «підсудність», як підстава оскарження рішення суду першої інстанції передбачає незгоду особи із розглядом (прийняттям до розгляду) справи певним адміністративним судом як судом першої інстанції. У свою чергу поняття «підсудності» не охоплює поняття «юрисдикції» (підвідомчості) судів щодо розгляду спорів певної категорії (юрисдикції). Таким чином, ухвала про відкриття провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку виключно з підстав порушення судом першої інстанції наведених вище процесуальних норм, що регулюють питання підсудності адміністративних справ. Проте норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Верховний Суд вважає за доцільне зазначити про те, що положення КАС України не позбавляють суд першої інстанції можливості вирішити порушене відповідачем в апеляційній скарзі питання під час розгляду справи і прийняти відповідне рішення, в тому числі згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАСУ. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року (справа № 826/20237/16), від 29 серпня 2019 року (справа № 640/7621/19).

Отже, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи про те, що «підсудність» включає сукупність предметної, інстанційної та територіальної юрисдикції адміністративних судів, оскільки в такому випадку безпідставно здійснюється ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю).

Колегія суддів також враховує, що закріплюючи в пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України та пункті 6 частини третьої статті 2 КАС України право особи на перегляд справи в апеляційному порядку, законодавець регламентував спосіб і порядок реалізації такого права в залежності від виду судового рішення, яке є предметом апеляційного оскарження — безпосереднє оскарження рішення суду або ухвали суду в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги на таке рішення або викладенням заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи.

Відтак, гарантуючи можливість перегляду в апеляційному порядку судової справи, положення КАС України закріпили спосіб реалізації права особи на апеляційне оскарження ухвали суду щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил предметної юрисдикції шляхом викладення заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи. Іншого порядку та способу апеляційного оскарження такого судового рішення чинним процесуальним законодавством не передбачено. Аналогічний підхід застосовано у справі № 760/20886/17-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року).

Висновок

Норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

ВС відповів, чи може міська рада встановлювати різну плату за однакові ділянки

Опубліковано

on

Застосування різних ставок орендної плати за землю при однаковому її цільовому призначенні, є забороненою законодавством формою непрямої дискримінації з боку органів місцевого самоврядування. Відповідне положення міститься у постанові КГС ВС від 17 лютого 2021 року у справі № 904/1104/20.

Обставини справи

Між міською радою, як орендодавцем, та ТОВ, як орендарем, було укладено договір оренди земельної ділянки, який згодом було поновлено на 3 роки (а не на 15, як просив позивач). Однак, міська рада підвищила оренду плату на 2%.

Позивач, зокрема, зазначав, що міською радою було порушено вимоги конкурентного законодавства під час визначення ставки орендної плати для позивача. Позивач вказав, що законодавством України не передбачено право відповідача встановлювати різним суб’єктам земельних відносин різні умови розрахунку та ставки оренди за користування землею. Більш того, з урахуванням того, що орендний платіж має подвійну правову природу, тобто в тому числі є однією з форм плати за землю як загальнодержавного податку нарівні із земельним податком, орендний платіж має бути однаковим для всіх суб’єктів земельних відносин на відповідній території. Тобто, дії міської ради щодо застосування різних ставок орендної плати за землю при однаковому цільовому призначенні землі, є забороненою законодавством формою непрямої дискримінації з боку органів місцевого самоврядування.

Позиція ВС

ВС погодився з апеляційним судом, що встановлення для позивача розміру орендної плати в розмірі вищому, ніж іншим суб’єктам господарювання, призвела до створення йому нерівних умов у конкуренції порівняно з ними, оскільки такі дії сприяють збільшенню витрат, пов’язаних зі сплатою оренди за земельну ділянку, а відтак дорожчанню продукції, зменшенню рівня прибутковості тощо.

Відповідачем не надано доказів прийняття загальних правил у вигляді нормативно-правового акту щодо порядку визначення розміру орендної плати в межах, визначених Податковим кодексом України, за користування землею.

Відсутність будь-яких правил, положення чи методики визначення ставок орендної плати чи хоча б матеріалів опрацювання заяви позивача компетентними постійними комісіями міської ради, у спірному питанні поставили позивача у залежність від суб’єктивних чинників, пов’язаних з особою відповідача, волі посадових осіб міської ради, яка з огляду на викладене не може бути абсолютною.

Таким чином, відсутність єдиних ставок орендної плати (або їх фіксованого виразу, відповідно до виду функціонального призначення земель) дало можливість Нікопольській міській раді суб’єктивно визначати розмір ставки орендної плати для кожного з вищезазначених суб’єктів господарювання окремо. Такі дії суперечать нормам конкурентного законодавства, так як створюють суб’єктам господарювання нерівні умови діяльності порівняно з конкурентами, які діють на одному товарному ринку.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що клопотання позивача про надання йому в оренду земельної ділянки строком на 15 років не породжує виникнення у нього правомірного очікування (законного сподівання) на його задоволення. Колегія суддів зазначає, що легітимні очікування безпосередньо випливають із конституційної норми частини другої статті 19 Конституції про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Спадкоємець боржника, якому невідомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого без попередження

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 278/3367/19-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій та задовольнив позов спадкоємця, оскільки іпотекодержатель порушив вимоги закону щодо повідомлення боржника (спадкоємця боржника) про наступне звернення стягнення на предмет іпотеки.

Особа звернулася до суду із позовом до ТОВ «Грифон капітал», ТОВ «Профіт кредит» про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.

Позивачка успадкувала від сина, який помер у 2018 р., житловий будинок, що перебував в іпотеці. У 2011 р. банк-іпотекодержатель надсилав синові позивачки вимогу про усунення порушення умов кредитного договору та про намір у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки. Після цього було ухвалено рішення про стягнення на користь банку кредитного боргу, відкрито виконавче провадження, однак судове рішення виконано не було. Права вимоги за кредитним та іпотечним договорами кілька разів відступалися, і в листопаді 2019 р. останній іпотекодержатель – ТОВ «Грифон капітал» реалізував право вимоги в позасудовому порядку шляхом продажу спірного житлового будинку ТОВ «Профіт кредит».

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що заявлені позивачем вимоги не можуть бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки, адже за  недодержання іпотекодержателем процедури, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку», законодавець визначив відшкодування іпотекодержателем збитків, а не визнання недійсним договору. Аналогічний висновок Верховний Суд висловив у справі № 201/9258/15.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що за змістом ч. 1 ст. 33  та ч. 1 ст. 35  Закону «Про іпотеку» (далі – Закон) реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов’язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону.

Таким чином, недотримання вимог ч. 1 ст. 35 Закону щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

Якщо іпотекодержатель має право на продаж предмета іпотеки за рішенням суду або договором, то він зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір (ч. 1 ст. 38 Закону). У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих  збитків.

За умови направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме ч. 1 ст. 35 Закону (див. п. 70, 71 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 р. у справі № 757/13243/17).

У цій справі іпотекодержателем не надано належного підтвердження виконання вимог ст. 35 Закону щодо надіслання боржнику (спадкоємцю боржника) повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання, що унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, після спливу якого він може вчиняти подальші дії зі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Цей висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах: від 23 січня 2019 р. у справі № 306/1224/16-ц; від 24 квітня 2019 р. у справі № 521/18393/16-ц.

ТОВ «Грифон Капітал» як новий кредитор, звертаючи стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки, який на час продажу успадковано позивачкою, не повідомило останню про необхідність усунення порушення зобов’язань та про наслідки такого неусунення – звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто не пред’явив своїх кредиторських вимог до позивачки у порядку ст. 1281 ЦК України.

Спадкоємець боржника, якому не відомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред’явлення претензії кредитором. Позбавлення особи майна в такий спосіб є порушенням права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення

Опубліковано

on

13 січня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 712/7975/17 скасував рішення апеляційного суду, яким було задоволено скаргу позичальника.

ТОВ звернулося з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за договором позики у зв’язку з невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення суми заборгованості.

Районний суд в задоволенні позову відмовив у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Апеляційний суд  скасував рішення районного суду та позов задовольнив, мотивуючи рішення тим, що договір про переведення боргу між позивачем та іншим ТОВ визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 р. До набрання законної сили вироком суду позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, і право на позовну вимогу про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме 5 травня 2015 р. Тобто позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. не може бути кваліфіковано як фіктивний, оскільки за його умовами було передано право майнової вимоги за договором позики від 26 грудня 2011 р. Правовідносини за договором позики є припиненими, а тому у позивача відсутнє право вимагати повернення суми боргу.

Верховний Суд вказав, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом, і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.

Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 р.

Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 р., укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.

Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 р.

Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався у грудні 2012 р. та сплинув у грудні 2015 р.

Позивач звернувся з позовом у червні 2017 р., а відповідач заявив про застосування позовної давності.

Отже, за висновком ВС, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, який, своєю чергою, повинен був відмовити у задоволенні позову не у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики, а в зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram