Судова практика
Боржник та його дружина, які здійснюють поділ арештованого майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора
11 серпня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 723/826/19 задовольнив касаційну скаргу кредитора, встановивши, що поділ майна боржником та його дружиною порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно.
Дружина звернулася з позовом до чоловіка, кредиторів, третя особа – відділ державної виконавчої служби, про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арешту.
За матеріалами справи, під час перебування сторін у шлюбі чоловік придбав земельну ділянку, на якій було побудовано торговельно-розважальний комплекс, право власності на який згодом оформлено за ним. На виконання рішення суду про стягнення зі чоловіка боргу на користь кредитора накладено арешт на все нерухоме майно, що належало йому на праві власності.
Читайте також: Майно фізичної особи – підприємця є спільним майном подружжя за умови, що воно придбане за рахунок спільних коштів
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що спірне нерухоме майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, один з якого має право на 1/2 частину цього майна, а реалізація спірного арештованого нерухомого майна в повному обсязі буде порушувати право власності на це майно позивачки.
У касаційній скарзі кредитор зазначав, що позовні вимоги є зловживанням правом з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Верховний Суд вказав, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Рішенням № 2-р(II)/2021 від 28 квітня 2021 р. Конституційний Суд України констатував, що установлення Цивільним кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. При цьому визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
У цій справі очевидно, що учасники цивільних відносин (подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 р.) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (позов про визнання права на частку та звільнення майна з-під арешту за умови скасування заочного рішення 2011 р., закриття провадження у справі про розірвання шлюбу, після пред’явлення позову в цій справі) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Суди не звернули уваги на те, що заява позивачки про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заява чоловіка про відмову від позову про розірвання шлюбу були подані за спливом 8 років після звернення з позовом та ухвалення рішення – після звернення кредитора з позовом про стягнення заборгованості з чоловіка.
Також суди не врахували, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Судові рішення не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 3 квітня 2019 р. у справі № 726/831/15-ц; від 6 березня 2019 р. у справі № 317/3272/16-ц; від 22 жовтня 2018 р. у справі № 654/1528/17.
Тому Верховний Суд їх скасував та відмовив у позові.
Підготував Леонід Лазебний
