Судова практика
Державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності
20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 911/1902/19 залишив без задоволення касаційну скаргу міської ради, яка не довела набуття речового права на майно
Бучанська міська рада звернулась до суду з позовом до Ірпінської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майновий комплекс; скасування запису про державну реєстрацію прав; скасування свідоцтва про право власності.
Позивач зазначав, що спірний майновий комплекс розташований в адміністративних межах міста Буча та переданий у власність територіальної громади міста Буча на підставі рішення відповідача. Проте відповідач всупереч власному рішенню, а отже незаконно, зареєстрував право комунальної власності на спірний майновий комплекс за собою, чим порушив набуте раніше у встановленому порядку право власності позивача.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивач не довів порушення з боку відповідача його речового права, на захист якого подано даний позов.
У касаційній скарзі позивач зазначав, що судами не враховано, що відповідач не приймав рішення про набуття територіальною громадою міста Ірпеня права комунальної власності на спірний майновий комплекс, а рішення виконкому міської ради не є правовстановлюючим документом для набуття об`єкта нерухомості у власність, що підтверджується правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 р. у справі № 911/3594/17.
Верховний Суд зазначив, що метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 р. права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі м. Ірпінь цього майна у власність територіальної громади м. Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 р. речового права на спірне майно за територіальною громадою м. Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між м. Буча та м. Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.
У ст. 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 329 ЦК України передбачено, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Так, згідно зі ст. 182 ЦК України (у редакції, чинній станом на 2007 р.) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
У постанові від 4 липня 2018 р. у справі № 653/1096/16-ц ВП ВС зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в ч. 1 ст. 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.
Отже, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності.
Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 р.
Верховний Суд звернув увагу, що в цьому випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання цього позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (ст. 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.
Отже, Верховний Суд ухвалив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції своєї постанови.
Підготував Леонід Лазебний
