Connect with us

Судова практика

Для оскарження постанови виконавця про арешт зарплатних коштів треба вказувати їх суму

Дата публікації:

9 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 918/635/18 залишив без задоволення касаційну скаргу підприємства, яке оскаржувало арешт рахунку виконавцем.

Підприємство звернулося до суду зі скаргою на дії відділу державної виконавчої служби, в якій просило визнати протиправними дії старшого державного виконавця та скасувати постанови про арешт коштів боржника.

Скаргу мотивовано тим, що державним виконавцем у межах зведеного виконавчого провадження було накладено арешт на рахунки скаржника, зокрема, на рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк», з якого здійснюється виплата заробітної плати працівникам і сплата податків та зборів.

Ухвалою господарського суду скаргу задоволено.

Апеляційним судом ухвалу місцевого господарського суду скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні скарги. Суд вказав, що боржником не надано жодного обґрунтування щодо суми коштів, необхідної для виплати заробітної плати, а також не підтверджено тієї обставини, що арештований рахунок використовується виключно з метою оплати праці та здійснення пов`язаних відрахувань.

У касаційній скарзі підприємство посилалося на те, що рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Верховний Суд вказав, що ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено. При цьому зазначено, що законом можуть бути визначені й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

Виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. У такому разі саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до ч. 3 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться. У разі знаходження коштів на рахунку, на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання. Зазначене є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Чинним законодавством України не передбачено відкриття суб’єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що рахунок, про який ідеться, є поточним рахунком, а не рахунком зі спеціальним режимом використання.

При цьому АТ «Ощадбанк» у довідці про відкриті Підприємству рахунки зазначив, що такий рахунок може використовуватися для здійснення інших операцій (у тому числі, але не виключно, для виплати заробітної плати та сплати податків). Крім того, АТ «Ощадбанк» також не визнав цей рахунок і кошти на ньому такими, на які законом заборонено накладати арешт та звертати стягнення.

Судом апеляційної інстанції у ході розгляду скарги на дії відділу державної виконавчої служби встановлено, що зі скарги не вбачається, яка саме сума потрібна підприємству для виплати заробітної плати працівникам, тобто вимога скаржника є неконкретизованою. При цьому судами попередніх інстанцій не встановлено, що боржник звертався до виконавця із заявою про виникнення в нього зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі (з документами, що підтверджують ці обставини) та просив не накладати або зняти арешт з відповідної суми коштів на рахунку для виплати заробітної плати своїм працівникам.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Законодавством не встановлено в якій формі та якими діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару

Опубліковано

on

15 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 920/618/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги постачальника, який вимагав оплати за прийнятий ним повернений товар.

ТОВ (постачальник) звернулося до суду з позовом до ДП (покупець) про стягнення заборгованості за поставлений товар згідно з договором через простроченням виконання покупцем зобов’язання з оплати поставленої продукції за договором поставки.

У свою чергу, ДП звернулося до суду із зустрічним позовом до ТОВ про стягнення штрафних санкцій за договором. Зустрічна позовна заява аргументована порушенням товариством договірних строків поставки продукції та порушенням зобов’язання з поставки товару належної якості.

Судом першої інстанції первісний позов задоволено частково. Стягнуто з ДП на користь ТОВ заборгованість за договором. У задоволенні первісних позовних вимог у частині стягнення пені відмовлено. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким провадження у справі у частині стягнення з ДП на користь ТОВ суми основного боргу закрито. Первісні позовні вимоги задоволено частково.

У касаційній скарзі ТОВ зазначало, що на час спору був відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах щодо того, чи є належним чином проведене виконання зобов`язання у випадку, якщо постачальником було здійснено поставку товару, строк на приймання продукції завершився, покупцем не заявлено про відмову від прийняття товару, докази поставки неякісного товару відсутні, однак у подальшому такий товар направлено постачальнику і прийнято останнім, і чи виникає у такому випадку у покупця обов`язок з оплати за поставлений товар.

Верховний Суд зауважив, що право вимагати прийняття та оплати товару продавець може реалізувати лише у тих випадках, коли покупець відмовляється від прийняття товару без достатніх правових підстав, передбачених ст.ст. 666, 670, 672, 678, 686 ЦК України тощо.

При цьому чинне цивільне законодавство чітко не визначає, в якій формі та якими саме діями має підтверджуватися факт відмови покупця від прийняття та оплати товару.

Наведене не виключає наявності підстав вважати, що відповідна відмова може бути виражена і в діях покупця щодо фактичного повернення поставленого товару без попереднього письмового повідомлення продавця про таку відмову.

За встановлених судами обставин справи ВС погодився з висновком апеляційного суду про те, що з урахуванням повернення покупцем постачальнику частини товару (6 підшипників) і невиконання постачальником обов’язку з подальшої поставки цього товару, помилковими є твердження ТОВ про те, що його зобов’язання з поставки цього товару є виконаним належним чином.

У зв’язку з цим ВС наголосив, що, зазначаючи про відсутність висновку ВС щодо вищезазначеного питання застосування норм права (ст.ст. 599, 692 ЦК України) у подібних правовідносинах, скаржник помилково не врахував як змісту положень ст.ст. 599, 615, 672, 692 ЦК України в їх сукупності, так і встановлених судами під час розгляду цієї справи обставин фактичної відмови покупця від прийняття частини поставленої продукції шляхом вчинення дій з її повернення постачальнику, а також подальшої належним чином оформленої відмови підприємства у квітні 2018 р. від зобов’язання за договором поставки.

У подібних правовідносинах в аспекті встановлення наявності/відсутності виникнення у покупця обов’язку з оплати товару в разі здійснення поставки товару, який у подальшому було повернуто постачальнику і прийнято ним, згадані положення слід застосовувати так:

«За умови існування передбачених законом достатніх правових підстав відмова покупця від прийняття та оплати товару може проявлятися у юридично значимих діях покупця, спрямованих на фактичне повернення поставленого товару, і такі дії мають вчинятися покупцем у межах строку, визначеного договором для приймання товару, без попереднього чи одночасного письмового повідомлення покупцем продавця про таку відмову, що виключає настання обов’язку покупця оплатити товар, який знаходиться у фактичному розпорядженні продавця».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Обов’язок орендаря сплачувати ОСББ внески на утримання будинку та прибудинкової території виникає тільки за договором з ОСББ чи орендодавцем

Опубліковано

on

2 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 906/884/19 задовольнив касаційну скаргу орендаря, який просив змінити мотивувальну частину судового рішення, виключивши з неї  положення про те, що орендар зобов`язаний виконувати рішення ОСББ про сплату співвласниками багатоквартирного будинку внеску на управління ним.

ТОВ звернулося з позовом до ОСББ про спонукання до укладення договору відносин власників (орендарів) нежитлових приміщень та ОСББ.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що умовами договору оренди на позивача покладено обов`язок укладення прямого договору про сплату внесків на утримання орендованого майна з відповідачем, як балансоутримувачем будинку. Проте відповідач ухиляється від укладення такого договору в редакції позивача, оскільки зборами ОСББ встановлено інший розмір внеску на утримання будинку.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у позові відмовлено з тих мотивів, шо відповідно до вимог ст.ст. 15, 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р. розміри внесків на утримання приміщень у багатоквартирному будинку встановлюються статутом та/або рішенням загальних зборів ОСББ, яке є обов`язковим для виконання всіма співвласниками (орендарями) приміщень у будинку.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що висновок судів про те, що рішення відповідача про сплату внеску на утримання приміщення є обов`язковим для позивача суперечить приписам ч. 4 ст. 12 Закону № 2866-III.

Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 15 Закону № 2866-III та ч. 1 ст. 7, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14 травня 2015 р. № 417-VIII прийняті відповідно до статуту рішення загальних зборів об’єднання з питань управління багатоквартирним будинком є обов’язковими для усіх власників квартир (нежитлових приміщень) у багатоквартирному будинку, які одночасно є співвласниками спільного майна такого будинку та зобов’язані його утримувати відповідно до прямої норми ст. 322 ЦК України та ч. 2 ст. 7 Закону № 417-VIII.

У зв’язку з цим рішення загальних зборів ОСББ, у тому числі про визначення переліку та розміру витрат на управління багатоквартирним будинком, є обов’язковими для орендодавця, як власника нежитлових приміщень, який в силу прямої норми закону несе тягар утримання належного йому майна та зобов’язаний виконувати прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ.

Що ж до орендаря зазначених приміщень – ТОВ, то ч. 4 ст. 12 Закону № 417-VIII дійсно передбачено, що зобов’язання зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком у разі здачі в найм (оренду) квартир та/або нежитлових приміщень державної або комунальної власності несуть наймачі (орендарі) таких квартир та/або приміщень.

Водночас, Верховний Суд констатував, що визначаючи зобов’язання орендарів зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком, чинне законодавство не визначає механізму реалізації такого зобов’язання, у тому числі механізму захисту прав об’єднання співвласників, зокрема не встановлює для ОСББ права примусового стягнення відповідних коштів з орендарів у судовому порядку, передбачаючи таке право лише щодо співвласників майна (ч. 6 ст. 13 Закону № 2866-III).

За таких обставин ВС дійшов висновку, що з урахуванням приписів ст. 511 ЦК України, прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ є обов’язковими тільки для співвласників майна багатоквартирного будинку та самі по собі не встановлюють жодних зобов’язань для осіб, які не є власниками приміщень в такому будинку, у тому числі для орендарів нерухомого майна.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Пролонгація договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права – не одне й те саме

Опубліковано

on

16 вересня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/5126/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги відповідача, який ототожнив взаємовиключні правові інститути пролонгації договору оренди нерухомого майна та продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря.

ОКП звернулося до суду з позовом до ФОП про зобов`язання звільнити спірне нежитлове приміщення площею з одночасним поверненням цього приміщення позивачу за актом приймання-передачі.

ФОП звернулася до ОКП  із зустрічним позовом про визнання договору продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, окрім суми базової орендної плати.

Первісний позов мотивований невиконанням відповідачем обов’язку зі звільнення приміщення після закінчення строку дії договору оренди. Зустрічний позов мотивований належним виконанням своїх зобов’язань за договором оренди та своєчасним  повідомленням орендаря про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, первісний позов задоволений, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 777 ЦК України внаслідок неврахування висновку Верховного Суду у постанові по справі № 910/12017/17 від 18 грудня 2018 р., відповідно до якого наймодавець, отримавши повідомлення наймача про намір укласти договір на новий строк, був зобов`язаний його розглянути, обговорити нові умови договору та лише у випадку незгоди наймача із запропонованими умовами вимагати повернення приміщення. Проте ОКП не відповіло на повідомлення орендаря та не довело до нього нові умови договору в чіткій і зрозумілій формі.

Верховний Суд зауважив, що зміст як зустрічного позову, так і касаційної скарги свідчить про помилкове ототожнення відповідачем правового інституту пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той самий строк і на тих самих умовах), врегульованого положеннями ст. 764 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон № 2269), який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря (ст. 777 ЦК України та ч. 3 ст. 17 Закону № 2269), сутністю якого є укладення договору оренди на новий строк, а не його автоматичне поновлення.

Зазначені правові інститути є взаємовиключними, оскільки реалізація орендарем переважного права є можливою тільки у разі припинення дії попереднього договору оренди і суть такої реалізації зводиться до надання добросовісному орендарю переваги перед іншими особами за рівних запропонованих орендодавцю умов договору оренди.

Суди попередніх інстанцій встановили обставину припинення дії договору оренди у зв’язку із закінченням строку, на який його було укладено та своєчасним запереченням орендодавця проти продовження дії договору, що означає втрату орендарем права на автоматичну пролонгацію договору.

Що ж до переважного права орендаря на укладення договору на новий строк, то судами встановлено, що він повідомив орендодавця про намір скористатися таким правом, визначивши прийнятною для себе суму орендної плати. Проте, як установлено судом, такий намір орендар не реалізував з урахуванням визначених Законом № 2269 особливостей укладення договору оренди, оскільки не взяв участі у конкурсі на право оренди спірного нежитлового приміщення, хоча про проведення такого конкурсу був обізнаний. При цьому переможцем конкурсу була запропонована сума орендної плати, що значно перевищує суму орендної плати, запропоновану відповідачем у повідомленні.

Відповідно до усталених правових висновків ВС порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, відбуватиметься при укладенні договору оренди:

– з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

– у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

– укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб.

Проте за обставинами цієї справи не вбачається порушення позивачем переважного права відповідача на укладення договору оренди.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram