Судова практика
Для визнання спадкоємця таким, що прийняв спадщину, оскільки проживав разом із спадкодавцем, проживання має бути фактичним, а не лише зареєстрованим
28 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 204/2707/19 скасував рішення судів та відмовив у задоволенні позовних вимог спадкоємця, який доводив, що прийняв спадщину.
Спадкоємець першої черги звернувся до суду з позовом до спадкоємця другої черги, державної нотаріальної контори про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування запису в Спадковому реєстрі, визнання права власності на спадкове майно.
Позивач зазначав, що він є єдиним спадкоємцем першої черги за законом після смерті свого батька. На момент смерті батька він був зареєстрований разом із ним, а тому вважав, що на підставі ст. 1268 Цивільного кодексу України прийняв спадщину, оскільки від неї у встановленому законом порядку не відмовлявся, а через 10 років після смерті батька дізнався, що відповідачка оформила спадщину, незважаючи на той факт, що вона є спадкоємицею другої черги.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено частково – визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, скасовано запис в Спадковому реєстрі про реєстрацію свідоцтва про право на спадщину за законом.
У касаційній скарзі правонаступник відповідачки зазначав, що оскільки позивач (єдиний спадкоємець першої черги) як спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, її не прийняв, до спадкування була залучена спадкоємиця наступної (другої) черги. Тому були відсутні будь-які підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.
Верховний Суд вказав, що за змістом ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень ч. 3 ст. 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.
Статтею 29 ЦК України в редакції, чинній на час відкриття спадщини, встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місце фактичного проживання особи не залежить від місця її реєстрації.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції положень Закону, що діяли на час виникнення спірних правовідносин) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
На час відкриття спадщини після смерті спадкодавця квартира не була постійним місцем проживання позивача, хоча він був зареєстрований у ній. Натомість, з 1993 р. позивач пішов проживати за іншою адресою, створив нову сім`ю, в утриманні спірної квартири участі не брав.
У визначений законом строк позивач не звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом.
Державна реєстрація позивача у будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті батька за цією адресою реєстрації, оскільки спростована належними та допустимими доказами.
Частина 3 ст. 1268 ЦК України вимагає наявность фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 жовтня 2020 р. у справі № 569/15147/17.
Відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Крім цього, іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Подібні висновки щодо застосування ст. 1301 ЦК України у подібних правовідносинах викладено в постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 р. в справі № 2-1316/2227/11, від 23 вересня 2020 р. в справі № 742/740/17, від 11 листопада 2020 р. у справі № 752/8119/17-ц.
Отже. Верховний Суд постановив, що оскільки у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину на ім`я відповідачки не порушені права позивача як спадкоємця, оскільки він вважається таким, що не прийняв спадщину, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та скасування запису в Спадковому реєстрі.
Підготував Леонід Лазебний
