Судова практика
Не підлягає апеляційному оскарженню ухвала слідчого судді про передачу в управління АРМА для зберігання речових доказів, на які накладено арешт
27 січня 2020 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 758/16546/18 відмовила у задоволенні касаційної скарги захисника підозрюваного на ухвалу апеляційного суду про визначення порядку зберігання речових доказів.
Ухвалою слідчого судді районного суду задоволено клопотання слідчого та визначено порядок зберігання вказаних у клопотанні речових доказів шляхом передачі в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА) нерухомого майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні і на яке накладено арешт, у порядку і на умовах, визначених ст.ст. 19, 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів».
Апеляційний суд на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника підозрюваного на вказану ухвалу слідчого судді, оскільки законом не передбачена можливість апеляційного оскарження рішень слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, зокрема майна на яке накладено арешт, шляхом передачі в управління АРМА.
У касаційній скарзі захисник наполягав, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у відкритті провадження за його апеляційною скаргою, оскільки ухвала слідчого судді про арешт майна відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК підлягає апеляційному оскарженню, а передача майна в управління є складовою частиною арешту майна у кримінальному провадженні або принаймні похідною від арешту майна, тому ухвала про визначення порядку зберігання речових доказів також підлягає апеляційному оскарженню. Крім того, зазначав, що можливість оскарження ухвали слідчого судді, постановленої в порядку ст. 173 КПК, підозрюваним, обвинуваченим і третіми особами прямо передбачена ч. 7 цієї статті і є складовою порядку розгляду клопотання про арешт майна, а приписи ч. 7 ст. 100 КПК повністю без будь-яких застережень відсилають до цього порядку.
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду на підставі системного аналізу положень КПК встановила, що законодавець у ст. 309 КПК вказав вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку, постановлених під час досудового розслідування. До таких ухвал відповідно до п. 9 цієї статті віднесено й ухвалу про арешт майна або відмову у ньому, оскільки арешт майна у кримінальному провадженні відповідно до вимог ч. 2 ст. 131 КПК є одним із заходів забезпечення кримінального провадження. Проте зовсім іншу правову природу має ухвала слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА.
Так, речові докази відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК є процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні. При цьому їх зберігання є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК, та умовою дотримання прав осіб, права яких було обмежено, у тому числі й майнові, щодо речей чи майна, яке визнано речовим доказом у кримінальному провадженні і на яке ухвалою слідчого судді уже накладено арешт.
Тобто це судове рішення вирішує інше питання, яке перебуває поза межами розд. ІІ КПК, що визначає заходи забезпечення кримінального провадження та підстави їх застосування, у тому числі й глави 17 КПК, яка регламентує порядок накладення арешту на майно у кримінальному провадженні.
Таким чином, потрібно відрізняти підстави для арешту майна від передачі такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі передачі майна в управління АРМА, а їх ототожнення є помилковим.
Кримінальне процесуальне законодавство передбачає спеціальну процедуру (особливий спосіб) визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА, зокрема, звернення до суду з клопотанням щодо визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, а слідчий суддя, керуючись положеннями ст. 100, 171–173, ч. 3 ст. 309 КПК та п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», розглядає таке клопотанням про визначення порядку зберігання речових доказів, у тому числі й майна, на яке накладено арешт, у кримінальному провадженні.
Тобто під час розгляду питання про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні слід керуватися як загальними нормами, зокрема щодо порядку розгляду подання слідчого, так і спеціальними, зокрема ч.ч. 2, 6 та 7 ст. 100 КПК щодо порядку зберігання речових доказів, а також ч. 1 ст. 309 КПК щодо переліку судових рішень слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку.
У ч. 3 ст. 309 КПК імперативно вказано, що інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Саме до таких рішень належить і рішення слідчого судді, яким визначається порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні.
Таким чином, Верховний Суд не знайшов підстав для висновку, що апеляційний суд, відмовляючи у відкритті кримінального провадження, не дотримався вимог КПК щодо забезпечення права на оскарження процесуальних рішень
Суддя ВС М. В. Мазур в Окремій думці обґрунтував висновок, що повага до права власності, як одного з основоположних прав людини в демократичному суспільстві, вимагає забезпечення належних механізмів реалізації права на ефективний засіб юридичного захисту, зокрема, шляхом забезпечення права на апеляційне оскарження відповідного судового рішення.
Підготував Леонід Лазебний
