Connect with us

Судова практика

Не підлягає апеляційному оскарженню ухвала слідчого судді про передачу в управління АРМА для зберігання речових доказів, на які накладено арешт

27 січня 2020 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 758/16546/18 відмовила у задоволенні касаційної скарги захисника підозрюваного на ухвалу апеляційного суду про визначення порядку зберігання речових доказів.

Ухвалою слідчого судді районного суду задоволено клопотання слідчого та визначено порядок зберігання вказаних у клопотанні речових доказів шляхом передачі в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА) нерухомого майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні і на яке накладено арешт, у порядку і на умовах, визначених ст.ст. 19, 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів».

Апеляційний суд  на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника підозрюваного на вказану ухвалу слідчого судді, оскільки законом не передбачена можливість апеляційного оскарження рішень слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, зокрема майна на яке накладено арешт, шляхом передачі в управління АРМА.

У касаційній скарзі захисник наполягав, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у відкритті провадження за його апеляційною скаргою, оскільки ухвала слідчого судді про арешт майна відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК підлягає апеляційному оскарженню, а передача майна в управління є складовою частиною арешту майна у кримінальному провадженні або принаймні похідною від арешту майна, тому ухвала про визначення порядку зберігання речових доказів також підлягає апеляційному оскарженню. Крім того, зазначав, що можливість оскарження ухвали слідчого судді, постановленої в порядку ст. 173 КПК, підозрюваним, обвинуваченим і третіми особами прямо передбачена ч. 7 цієї статті і є складовою порядку розгляду клопотання про арешт майна, а приписи ч. 7 ст. 100 КПК повністю без будь-яких застережень відсилають до цього порядку.

Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду на підставі системного аналізу положень КПК встановила, що законодавець у ст. 309 КПК вказав вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку, постановлених під час досудового розслідування. До таких ухвал відповідно до п. 9 цієї статті віднесено й ухвалу про арешт майна або  відмову у ньому, оскільки арешт майна у кримінальному провадженні відповідно до вимог ч. 2 ст. 131 КПК є одним із заходів забезпечення кримінального провадження. Проте зовсім іншу правову природу має ухвала слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА. 

Так, речові докази відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК є процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні. При цьому їх зберігання є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК, та умовою дотримання прав осіб, права яких було обмежено, у тому числі й майнові, щодо речей чи майна, яке визнано речовим доказом у кримінальному провадженні і на яке ухвалою слідчого судді уже накладено арешт. 

Тобто це судове рішення вирішує інше питання, яке перебуває поза межами розд. ІІ КПК, що визначає заходи забезпечення кримінального провадження та підстави їх застосування, у тому числі й глави 17 КПК, яка регламентує порядок накладення арешту на майно у кримінальному провадженні. 

Таким чином, потрібно відрізняти підстави для арешту майна від передачі такого майна на зберігання як речового доказу у кримінальному провадженні, у тому числі передачі майна в управління АРМА, а їх ототожнення є помилковим

Кримінальне процесуальне законодавство передбачає спеціальну процедуру (особливий спосіб) визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному  провадженні шляхом передачі в управління АРМА, зокрема, звернення до суду з клопотанням щодо визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, а слідчий  суддя, керуючись положеннями ст. 100, 171–173, ч. 3 ст. 309 КПК та п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», розглядає таке клопотанням про визначення  порядку зберігання речових доказів, у тому числі й майна, на яке накладено арешт, у кримінальному провадженні.

Тобто під час розгляду питання про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні слід керуватися як загальними нормами, зокрема щодо порядку розгляду подання слідчого, так і спеціальними, зокрема ч.ч. 2, 6 та 7 ст. 100 КПК щодо порядку зберігання речових доказів, а також ч. 1 ст. 309 КПК щодо переліку судових рішень  слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку.

У ч. 3 ст. 309 КПК імперативно вказано, що інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Саме до таких рішень належить і рішення слідчого судді, яким визначається порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні.

Таким чином, Верховний Суд не знайшов підстав для висновку, що апеляційний суд, відмовляючи у відкритті кримінального провадження, не дотримався вимог КПК щодо забезпечення права на оскарження процесуальних рішень

Суддя ВС М. В. Мазур в Окремій думці  обґрунтував висновок, що повага до права власності, як одного з основоположних прав людини в демократичному суспільстві, вимагає забезпечення належних механізмів реалізації права на ефективний засіб юридичного захисту, зокрема, шляхом забезпечення права на апеляційне оскарження відповідного судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 757/25649/17-ц задовольнив касаційну скаргу на судові рішення про визнання недостовірною та спростування інформації, недостовірність якої не було доведено.

Публічна особа звернулась до суду з позовом до Генеральної прокуратури України про визнання недостовірною та спростування інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що Генеральною прокуратурою України на власному веб-сайті у мережі Інтернет розміщено інформацію щодо вини позивача у розкраданні коштів банків, яку він вважає недостовірною, негативною і такою, що порочить його честь та гідність.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що Генпрокуратурою як компетентним державним органом було поширено у статті «Генпрокуратура розслідує факти розкрадання понад 4 млрд гривень, у результаті яких банки опинилися у стані неплатоспроможності» недостовірну інформацію стосовно позивача, яка не має статусу офіційної, не доведена належними доказами, зокрема, обвинувальним вироком суду чи судовими рішеннями, що є порушенням принципу презумпції невинуватості. Крім того, на порушення ч. 4 ст. 296 ЦК України було використано ім’я позивача.

У касаційній скарзі Генпрокуратура зазначала, що положеннями ст. 29 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом спільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України. Також суди не звернули уваги на те, що спростування інформації, яка міститься у повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є недопустимим, оскільки це впливає на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення, а підлягає дослідженню та розгляду в кримінальному провадженні.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що позивач є публічною особою, тому інформування Генпрокуратуро про хід досудового розслідування кримінального провадження, що причетність позивача перевіряється, не суперечить Закону України «Про інформацію», Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 р. на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи.

Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України.

Визнаючи у порядку цивільного судочинства недостовірною поширену у публікації інформацію, яка є інформацією із тексту підозри про злочин, суди не врахували, що обставини стосовно власності позивача та наявності у нього організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов`язків на посаді у банку впливають на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення в його діях і досліджуються під час досудового розслідування у кримінальному провадженні. 

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим.

Суди не звернули уваги на те, що не доведено, що оспорена інформація, викладена у повідомленні на офіційному веб-порталі Генеральної прокуратури України, є недостовірною, відповідач повідомив лише про перебіг розслідування кримінального провадження і його результат, а не про винність позивача у вчиненні кримінальних правопорушень й ці обставини підлягають дослідженню у кримінальному провадженні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Особа, вселена до квартири на підставі чинного ордеру, має право звернутися до суду з вимогою про виселення тих, хто мешкає у ній без законних підстав

27 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 501/3431/15-ц залишив без змін рішення, яким задавлено позов про виселення осіб, які проживали в квартирі без законної підстави.

Особа, яка була вселена до квартири на підставі ордеру, звернулась до суду з позовом до особи, яка була зареєстрована у квартирі, про виселення, скасування реєстрації та стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що міською радою позивачу видано ордер на його вселення з родиною у складі трьох осіб до кімнати квартири у будинку для малосімейних. У зв`язку з відсутністю водовідведення та централізованого опалення позивач тимчасово не проживав у ній. У подальшому до зазначеної квартири з порушенням вимог законодавства, без відповідного ордера, вселився і був зареєстрований відповідач.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач був відсутнім у спірній квартирі без поважних причин протягом 24 років, тому він підлягав визнанню таким, що втратив право користування квартирою з підстав, передбачених ст. 71 ЖК УРСР.

Апеляційним судом рішення міського суду скасовано, позов задоволено частково – зобов`язано виселити відповідача зі спірної квартири.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що ухвалюючи рішення про виселення, апеляційний суд послався на ч. 3 ст. 116 ЖК УР,  при цьому позивач як на підставу свого позовну посилався на порушення вимог про вселення в гуртожиток на підставі спеціального ордеру, порушення при реєстрації відповідача, передбаченої ст. 47 ЖК УРСР норми житлової площі на одну особу та вимагав відновлення його житлових прав з посиланням на п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ордер, виданий позивачу для сім`ї із трьох осіб на право зайняття кімнати у квартирі, є чинним, не оскаржений та не визнаний недійсним.

Матеріали справи не містять доказів визнання позивача або членів його сім`ї такими, що втратили право на користування приміщенням спірної квартири в судовому порядку, як і не містять доказів вселення відповідача у спірну квартиру на законних підставах.

Таким чином, позивач як особа, яка була вселена у спірну квартиру на законних підставах, обґрунтовано звернулася до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення відповідача.

Доводи касаційної скарги про те, що при поданні позову позивач не зазначав ст. 116 ЖК УРСР як правову підставу виселення, тому суд апеляційної інстанції, застосувавши вказану норму, вийшов за межі позовних вимог, є необґрунтованими, оскільки згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Відсутність реєстрації права власності не позбавляє особу прав користування та володіння належним їй майном

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 303/6974/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивачки про витребування майна, яке вибуло з її володіння в результаті виконання скасованого у подальшому судового рішення.

Спадкоємиця померлої співвласниці квартири звернулася до суду з позовом до нового власника про витребування квартири із чужого незаконного володіння, визнання договору дарування недійсним та скасування його державної реєстрації.

Позовну заяву вмотивовано тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим на підставі рішення міської ради, співвласниками спірної квартири були матір та рідний брат позивачки. Після смерті матері позивачка подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, а пізніше вона подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, після померлого брата.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником вказаної квартири на підставі договору дарування, за яким власниця квартири подарувала її своєму сину, є останній, тому оформити правовстановлювальні документи на квартиру у порядку спадкування позивачка не мала можливості. Вважала, що на момент відчуження квартира належала їй і вибула з її володіння поза її волею.

Рішенням міськрайонного суду у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що позивачкою не було доведено належними та допустимими доказами, що саме вона була власницею квартири.

Постановою апеляційного суду рішення міськрайонного суду скасовано та у задоволенні позову відмовлено з інших правових підстав. Постанова мотивована тим, що позивачкою вчинено певні дії щодо оформлення права власності на спадкове майно, однак спадщину належним чином не оформлено, свідоцтво про право власності вона не отримала. На цей момент спірна квартира належала на підставі договору дарування сину особи, яка набула її в результаті скасованого в подальшому судового рішення.

Апеляційний суд зазначив, що питання про витребування майна за безвідплатним договором може порушити тільки його власник, тому підстав для витребування майна згідно зі ст. 388 ЦК України немає.

Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Судом установлено, що після смерті матері та брата позивачки відкрилася спадщина на належне їм майно – квартиру, яке успадкувала позивачка.

Отже, позивачка звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, стала власником квартири , тому має право володіти та користуватися цим майном.

Однією з обов’язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді