Судова практика
Недоведення направлення вимоги іпотекодавцю є підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню
23 червня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду постановою у справі № 645/1979/15-ц відмовила у задоволенні касаційної скарги відповідача, який не дотримався встановленої процедури досудового врегулювання спору.
Підприємство, уклавши договір факторингу з банком, отримало в останнього право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із позивачем у цій справі. Після цього підприємство (фактор) направило позивачеві досудову вимогу, в якій повідомило про існування кредитної заборгованості та просило в тридцятиденний строк повернути кредитні кошти з нарахованими на них відсотками. Позивач також повідомлявся про те, що у разі невиконання цієї вимоги буде розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згодом позивач дізнався, що приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, відповідно до якого звернено стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не була безспірною, оскільки на момент вчинення виконавчого напису існував спір у суді, позивач просив визнати зазначений напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Суд зазначив, що позивач допустив заборгованість за кредитом, що є підставою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому аби переконатися у безспірності заборгованості, нотаріус не зобов’язаний встановлювати наявність спору про заборгованість у суді.
Апеляційний суд вказане рішення скасував і ухвалив нове, яким виконавчий напис нотаріуса визнав таким, що не підлягає виконанню, взявши до уваги наявність судового спору по цій справі, і вказав, що таким чином заборгованість може бути стягнута з позивача двічі. Також суд зазначив, що підприємство не надало доказів отримання позивачем досудової вимоги про усунення порушення, а отже, відповідачем не доведено отримання ним права розпочати звернення стягнення.
Велика Палата Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу відповідача, вказала, що положення ч.ч. 1, 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» є імперативними. Відповідно до них, у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. Колегія зазначила, що саме лише порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Відповідач не довів належними та допустимими доказами направлення та отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень договору, а відтак, і виконання вимог пп. 2.3 п. 2 Гл. 16 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій та пункту 4.1.1 договору іпотеки. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця.
Велика Палата також зазначила, що наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.
Підготував Леонід Лазебний
