Невиконання матір’ю обов'язку з утримання дитини є підставою для стягнення аліментів на користь дитини та відшкодування завданої їй моральної шкоди | LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Невиконання матір’ю обов’язку з утримання дитини є підставою для стягнення аліментів на користь дитини та відшкодування завданої їй моральної шкоди

Дата публікації:

21 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 2-3897/10 вказав, що обмеження права учасників сімейних відносин на відшкодування моральної шкоди лише випадками, передбаченими п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, істотно звужує їх право на захист.

Батько дитини звернувся до суду із позовом до матері дитини про стягнення аліментів на утримання дитини-інваліда, відшкодування моральної завданої їй шкоди.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

В позові вказав, що відповідачка, залишивши сина в пологовому будинку, не займалася його вихованням, не цікавилася його життям, не брала участі в матеріальному забезпеченні, через що її було позбавлено батьківських прав. Позивач змушений весь час доглядати дитину, що позбавляє його можливості працювати, а відповідачка ухиляється від сплати аліментів, тоді як має значні статки, бо купляє коштовне майно, має грошові кошти від продажу нерухомого майна, відпочиває за кордоном.

Також посилаючись на положення ст.ст. 23, 1167 ЦК України зазначав, що в результаті протиправної поведінки відповідачки малолітній дитині була завдана моральна шкода, яка полягає у тривалих душевних хвилюваннях, викликаних порушенням її прав.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду позов задоволено частково. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що спірні правовідносини регулюються нормами СК України, які у даному випадку не допускають стягнення моральної шкоди. Посилання позивача на приписи ст. 1167 ЦК України суд вважав хибними, оскільки між сторонами виник спір з приводу стягнення аліментів, а не завданої шкоди.

Постановою апеляційного суду рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким стягнуто із матері на користь батька аліменти та завдану моральну шкоду.

Розглянувши касаційну скаргу відповідачки, Верховний Суд вказав, що аналіз ст. 8 СК України та ч. 1 ст. 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України можуть субсидіарно застосовуватися для регулювання сімейних відносин.

З огляду на різноманітність суспільних відносин було б некоректним вважати, що право на відшкодування моральної шкоди у сімейних відносинах підлягає обмеженню лише вказаними у Сімейному кодексі України шістьма випадками або має бути прямо передбачено у договорі між учасниками сімейних відносин, при тому, що наприклад, у цивільних правовідносинах компенсація моральної шкоди внаслідок порушення права особи, за загальним правилом, може відбуватися у випадку її спричинення незалежно від наявності спеціальних норм (ст.ст. 16, 23 ЦК України, пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 р. у справі № 216/3521/16-ц), а у трудових – у випадку порушення законних прав працівника, які призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 237-1 Кодексу законів про працю України).

Обмеження права учасників сімейних відносин на відшкодування моральної шкоди лише випадками, передбаченими п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, істотно звужує їх право на захист, і не може вважатися таким, що відповідає справедливості, добросовісності та розумності, як загальним засадам цивільного законодавства і засадам регулювання сімейних відносин (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, ч. 9 ст. 7 СК України).

Отже, вказані у Сімейному кодексі України випадки (ст.ст. 49, 50, 157, 158, 159, 162) можливо розглядати як перелік діянь, що беззаперечно тягнуть за собою виникнення моральної шкоди. Натомість це не виключає можливості відшкодування такої шкоди, у разі її належного доведення, і в інших випадках порушення прав учасників сімейних відносин.

Відповідно до ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

В даному випадку вираз «відповідальності, встановленої законом» не обмежується застосуванням до правопорушника виключно наслідків, передбачених Сімейним кодексом України, та видом такої відповідальності може бути, у тому числі, покладення на особу обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду (за умови її доведення), яка згідно п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

В силу свого віку та рівня розуміння, дитина здатна усвідомити протиправний характер діянь матері, які стали підставою для позбавлення її батьківських прав та відчувати душевні страждання пов`язані із цими діяннями. Очевидно, що усвідомлення того факту, що рідна мати залишила сина та відмовилась від нього, завдає йому душевних страждань, які ще більш загострюються на фоні наявних у дитини захворювань.

Отже, апеляційний суд правильно визнав доведеним факт завдання моральної шкоди дитині, проте з урахуванням вимог розумності й справедливості Верховний Суд зменшив розмір моральної шкоди, а в іншій частині залишив резолютивну частину без змін.

 

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Новопризначений розпорядник майна підприємства-боржника має право подати заяву про відмову від апеляційної скарги, поданої попереднім розпорядником

Опубліковано

on

От

5 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/4262/17 залишив без задоволення касаційну скаргу АТ, вказавши, що подання заяви про відмову від апеляційної скарги є реалізацією процесуальних прав арбітражного керуючого та випливає з принципу диспозитивності й не може розцінюватись як зловживання процесуальними правами.

Ухвалою господарського суду у справі про банкрутство ТОВ, яка перебуває на стадії розпорядження майном, задоволено частково заяву Компанії про визнання грошових вимог до ТОВ.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Ухвалою апеляційного суду відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою розпорядника майна ТОВ арбітражного керуючого Л. на згадану ухвалу господарського суду.

Читайте також: Відсутність спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора є обов’язковою умовою для відкриття провадження у справі про банкрутство

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Ухвалою господарського суду відсторонено арбітражного керуючого Л. від виконання повноважень розпорядника майна у цій справі, призначено розпорядником арбітражного керуючого Г.

Ухвалою апеляційного суду задоволено заяву розпорядника майна ТОВ арбітражного керуючого Г. про відмову від апеляційної скарги, поданої розпорядником Л. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою розпорядника майна ТОВ арбітражного керуючого Л. закрито.

У касаційній скарзі АТ серед іншого вказувало на відсутність  у арбітражного керуючого Г. підстав та обґрунтувань в заяві про відмову від апеляційної скарги, та що подана заява є зловживанням процесуальними правами з боку арбітражного керуючого  Г.,  що суперечить інтересам кредиторів у справі про банкрутство.

Читайте також: Визначення ознак дій з доведення до банкрутства має здійснюватися за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство

Верховний Суд вказав, що відповідно до положень ч. 4 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині до закінчення апеляційного провадження. У разі відмови від апеляційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги, постановляє ухвалу про закриття апеляційного провадження.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги.

Згідно зі ст. 1 КУзПБ розпорядник майна – арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення процедури розпорядження майном.

Читайте також: Вимоги ДПІ про стягнення податкового боргу, що виник до порушення провадження у справі про банкрутство, мають розглядатися в господарському суді

Розпорядник майна у справі про банкрутство не є представником юридичної особи, а є самостійним учасником у справі про банкрутство, за винятком припинення господарським судом повноважень керівника або органу управління боржника та покладання його обов’язків на розпорядника майна (ст. 40 КУзПБ).

При цьому обсяг повноважень, наданий арбітражному керуючому – розпоряднику майна боржника положеннями КУзПБ та ГПК України як учаснику у справі про банкрутство (зокрема щодо оскарження судових актів, відмови від поданих скарг та ін.) не змінюється від зміни особи, яка призначена господарським судом для здійснення процедури розпорядження майном боржника, тобто від зміни особи арбітражного керуючого.

Подання заяви про відмову від апеляційної скарги є реалізацією процесуальних прав особи, встановлених нормами ГПК України, та випливає з принципу диспозитивності й не може розцінюватись як зловживання процесуальними правами.

Ураховуючи, що розпорядник майна не є представником юридичної особи, а також на відсутність осіб, що приєдналися до апеляційної скарги у цій справі, відповідно і їх заперечень, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про прийняття відмови розпорядника майна ТОВ арбітражного керуючого Г. від апеляційної скарги розпорядника майна ТОВ арбітражного керуючого Л. на ухвалу господарського суду та закриття апеляційного провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 264 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Законодавство не обмежує осіб, які беруть участь у справі, у наданні до суду доказів, які раніше не були подані ними в процесі розгляду справи АМКУ  

Опубліковано

on

От

21 квітня 2021 р. Верховний Суд у справі № 910/701/17 передав справу на новий розгляд до господарського суду, конкретизувавши правові висновки, викладені у постановах від 19 серпня 2019 р. у справі № 910/12487/18 та від 30 січня 2020 р. у справі № 910/14949/18.

Товариство звернулося до суду з позовом до Антимонопольного комітету України про визнання недійсним рішення, мотивуючи тим, що АМК неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, не довів обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Читайте також: Господарські суди обмежують надання доказів у справах про оскарження рішень АМКУ

Господарський суд рішенням, залишеним без змін  апеляційним судом, у задоволенні позову відмовив. При цьому апеляційний суд, відхиляючи доводи ТОВ про обмеження його права на подання висновку експерта як доказу у справі, посилався на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2019 р. у справі № 910/12487/18 та від 30 січня 2020 р. у справі № 910/14949/18, і зазначив, що докази, які не були надані позивачам Антимонопольному комітету України в межах розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не можуть оцінюватися судом на підтвердження наявності підстав для скасування рішення АМК, у тому числі докази, отриманні безпосередньо під час розгляду справи у суді, зокрема шляхом проведення судової експертизи.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. № 2210-III (далі – Закон № 2210) підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів АМКУ є, зокрема неповне з’ясування обставин, які мають значення для справи.

Читайте також: Рекомендації АМКУ у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не підлягають судовому оскарженню

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідності доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Читайте також: Спір за позовом фізичної особи про оскарження рішення органу АМКУ та його органів підлягає розгляду в порядку господарського судочинства

Тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов’язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд звернув увагу, що у п. 1–3 ч. 1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд конкретизував правові висновки, викладені у постановах від 19 серпня 2019 р. у справі № 910/12487/18 та від 30 січня 2020 р. у справі № 910/14949/18, на які послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, зазначивши таке.

За приписами п. 23 та 32 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням АМК від 19 квітня 1994 р. № 5 (в редакції розпорядження АМК від 29 червня 1998 р. № 169-р), службовцями Комітету, відділення, яким доручено збирання та аналіз доказів, проводяться дії, спрямовані на всебічне, повне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін; у рішенні наводяться мотиви рішення, зазначаються встановлені органом Комітету обставини справи з посиланням на відповідні докази, а також положення законодавства, якими орган Комітету керувався, приймаючи рішення.

Читайте також: 11 головних проблем антимонопольного законодавства

Правовий аналіз зазначених норм свідчить про те, що рішення АМКУ має містити усі докази, якими обґрунтовуються його висновки.

Водночас положення ст. 40 Закону № 2210 та п. 16 названих Правил стосовно прав осіб, які беруть (брали) участь у справі (зокрема щодо наведення доказів) не обмежують цих осіб у наданні до суду доказів, які раніше не були подані ними в процесі розгляду АМКУ справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

У цій справі суди попередніх інстанцій належним чином не оцінили, зокрема належність, допустимість кожного наявного у справі доказу окремо, а також достатність та взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, припустившись у зв’язку з цим порушення вимог ст.ст. 86, 236 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного, об’єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Наслідком недотримання належної правової процедури у ході досудового розслідування є визнання одержаних доказів недопустимими

Опубліковано

on

От

24 травня 2021 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 640/5023/19 частково задовольнила касаційні скарги захисників та засудженого, встановивши, що уповноважені особи органів досудового розслідування діяли поза межами своїх повноважень.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 146 КК, ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 189 КК, ч. 1 ст. 263 КК.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

У касаційній скарзі захисники посилались на необґрунтоване визнання судом допустимими доказами даних, отриманих у результаті проведення з порушенням правил підслідності СРД та НСРД, які було покладено в основу обвинувачення, оскільки кримінальне провадження, розпочате за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 332 КК, а потім за ст.ст. 146, 189, 263 КК, не передавалося з дотриманням правил ст. 216 КПК слідчим органам НП для здійснення досудового розслідування, а розслідувалося СБУ, а тому підстав для реалізації прокурором повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК, передумовою яких є встановлення неефективності розслідування, не було. Таким чином орган досудового розслідування та прокуратура діяли поза межами визначених КПК повноважень.

Читайте також: Відсутність постанови про призначення прокурора у кримінальному провадженні обумовлює недопустимими зібраних під час розслідування доказів

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Верховний Суд вказав, що належна правова процедура має застосування як під час судового розгляду, так і на стадії досудового розслідування. Недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст. 6 Конвенції права на справедливий суд.

Надання прав, покладення обов’язків та визначення обсягу відповідальності за своєю юридичною природою потребує письмової форми заради уникнення суб’єктивізму та забезпечення правової визначеності. У кожному конкретному випадку наявність таких підстав має бути обґрунтована у відповідній постанові прокурора, адже зміна передбаченої законом підслідності, як видається, має розглядатися як екстраординарна процедура порівняно із загальним порядком визначення підслідності, за яким вирішення цього питання є предметом законодавчого регулювання, а не предметом дискреції.

Відповідна постанова Генерального прокурора, керівника обласної прокуратури, їх перших заступників та заступників про доручення здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування має відповідати вимогам ст. 110 КПК, у тому числі бути вмотивованою, надавати обґрунтоване пояснення щодо фактичних та юридичних підстав прийнятого рішення.

Читайте також: Використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, є недопустимим

У цьому кримінальному провадженні постанова про визначення підслідності в матеріалах відсутня та не була предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій. Апеляційний суд не перевірив дотримання належної правової процедури реалізації прокурором повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що за змістом ч. 5 ст. 36, ст.ст. 86, 87, 110, 214, 216 КПК визначається належна правова процедура реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК, яка містить такі елементи: а) належний суб’єкт (Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники); б) оцінка досудового розслідування як неефективного; в) відображення такої оцінки у відповідному процесуальному рішенні – постанові; г) вмотивованість такої постанови.

Постанова про доручення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування, її обґрунтування та вмотивування має бути предметом дослідження суду в кожному кримінальному провадженні, яке здійснюється з урахуванням його конкретних обставин. Результати такого дослідження утворюють підстави для подальшої оцінки отриманих у результаті проведеного досудового розслідування доказів з точки зору допустимості.

Читайте також: Очевидна недопустимість доказів у кримінальному провадженні

У разі доручення Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування без встановлення неефективності досудового розслідування органом досудового розслідування, визначеним ст. 216 КПК, зазначені уповноважені особи діятимуть поза межами своїх повноважень. У такому випадку матиме місце недотримання належної правової процедури застосування ч. 5 ст. 36 КПК та порушення вимог ст.ст. 214, 216 КПК.

Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елементу принципу верховенства права є визнання доказів, одержаних у ході досудового розслідування, недопустимими на підставі ст. 86, п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом) у конкретному кримінальному провадженні, з порушенням установленого законом порядку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link