Connect with us

Судова практика

Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Дата публікації:

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/262/20 скасував рішення судів попередніх інстанцій, якими було безпідставно надано додатковий строк для прийняття спадщини.

Спадкоємець за законом звернувся до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позивач після смерті свого батька у визначений законом строк спадщину не прийняв, оскільки впродовж останніх років не спілкувався з батьком, проживав окремо від нього, а про відкриття спадщини дізнався поза межами визначеного законом строку для прийняття спадщини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що позивач пропустив строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у зв`язку з причинами, пов`язаними з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього, які визнано поважними.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що позивач не зазначив жодної об`єктивної обставини, яка б заважала йому звернутися до нотаріуса з відповідною заявою у визначений законом строк.

Верховний Суд вказав, що за змістом ст. 1272 ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви і ці обставини визнані судом поважними.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

При цьому суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Верховний суд зауважив, що, вирішуючи спір, суди не врахували, що неспілкування позивача зі спадкодавцем унаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об’єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов’язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Опубліковано

on

31 березня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/2832/19 скасував рішення судів, які необґрунтовано вирішили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін.

Особа звернулася до суду з позовом до зятя, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 р. відповідачу, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Як третіх осіб залучено приватного нотаріуса, банк, іншу особу.

Позивачка зазначала, що після укладення відповідних договорів залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, користується нею, проживає, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 р. Наполягала на фіктивності і недійсності договору купівлі-продажу квартири як укладеного всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з мотивів, що оспорений договір купівлі-продажу квартири був укладений без реєстрації права власності та без передачі такого майна покупцеві. Відповідач (покупець) в квартирі не проживав та не проживає, не був зареєстрований за її адресою, тобто у нього відсутнє право користування нею. Всі ці обставини свідчать про те, що сторони не виконали свої зобов`язання, а отже не мали наміру створювати юридичні правові наслідки, укладаючи оспорений договір.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 р. у справі № 379/1256/15-ц, від 8 лютого 2018 р. у справі № 756/9955/16-ц.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 р. в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 р. у справі № 909/330/16, від 1 листопада 2018 р. в справі № 910/18436/16.

Суд першої інстанції, з яким поголився апеляційний суд, дійшов висновку про визнання оспорюваного договору недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, так як при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

Разом із тим, відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін, позивачка ж не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.

Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору, що не спростовано.

Висновок суду про те, що оспорений договір вчинено без реєстрації права власності не ґрунтується на законі, оскільки законодавство, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, пов`язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.

Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, а суди попередніх інстанцій не встановили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін, то відсутні правові підстави для задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд не може зобов’язати орган містобудування і архітектури надати заявнику містобудівні умови та обмеження

Опубліковано

on

21 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 361/3476/17 вказав, що відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Особа звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету міської ради, в якому просила визнати протиправною відмову Управління містобудування та архітектури міської ради у наданні їй містобудівних умов та обмежень проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки, викладену у листі.

Cуд першої інстанції задовольнив позов, вказавши на бездіяльність відповідача щодо ухвалення законного та мотивованого рішення по зверненню позивачки з приводу проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки. Суд визнав, що листи-відповіді відповідача не є рішенням спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури про надання містобудівних умов та обмежень або про відмову у їх наданні.

Апеляційним судом рішення міськрайонного суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки цільове призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, не відповідає намірам забудови земельної ділянки (багатоквартирний будинок), що зазначено в розрахунку.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 2.4. Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» від 7 липня 2011 р. № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Згідно з ч.ч. 2, 3 та 5 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів – районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об’єкта будівництва. Рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймається у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Пунктом 2.2. Положення про Управління містобудування та архітектури міської ради в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Управління, відповідно до покладених на нього завдань розробляє та видає в установленому порядку забудовникам містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок, будівельні паспорти на будівництво, реконструкцію, реставрацію та капітальний ремонт будинків і споруд, прокладання інженерних та транспортних мереж; розглядає звернення громадян, інших суб’єктів містобудування з питань, що належать до його компетенції, приймає відповідні рішення.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що за результатами розгляду заяви про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки спеціально уповноваженим органом може бути прийнято рішення про надання таких умов або про відмову їх наданні. При цьому, відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що на звернення позивачки із заявами про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку відповідачами в межах строку не було прийнято жодного із передбачених законом рішень за результатами розгляду таких звернень, а було надано відповіді у формі листів. Водночас, Верховний Суд визнав передчасними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, оскільки, як установлено вище, відповідач не прийняв за результатами розгляду заяв позивачки будь-якого встановленого законом рішення.

Оскілки суд не може підміняти собою державний орган, Верховним Судом було встановлено, що належним способом захисту порушених прав позивачки є зобов’язання відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Отже, Верховний Суд касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення міськрайонного суду скасував в частині зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво індивідуального житлового будинку. В цій частині ухвалив нове рішення, яким зобов’язав відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Неподання повного переліку необхідних документів не є підставою для відмови у наданні відпустки з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

Опубліковано

on

29 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 0940/2206/18 зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Працівник поліції звернувся до суду з позовом до ГУ Національної поліції про визнання протиправними та скасування наказів у частині звільнення його з НПУ у зв’язку з відсутністю на службі.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов частково, дійшовши висновку про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з визначених відповідачем підстав та зобов`язав відповідача надати позивачу соціальну відпустку, скасував накази про звільнення позивача з посади, оскільки причини відсутності останнього на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю були поважними та підтвердженими листками непрацездатності.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що подання батьком дитини передбачених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки» заяви і відповідних документів є безумовною підставою для надання батькові відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з викладених у листі підстав, а саме: у зв’язку з ненаданням повного переліку відповідних документів.

За матеріалами справи позивач звернувся до відповідача із відповідним рапортом у порядку, встановленому чинним законодавством, та переліком необхідних документів, отже, правильним є висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідач допустив протиправну бездіяльність не надавши позивачу гарантовані чинним законодавством України відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Однак, рапорт позивача не був розглянутий, а було ініційоване проведення службового розслідування за фактом невиходу останнього на службу, в якого відповідач не встановив причини відсутності позивача на роботі, не надав останньому можливості надати відповідні документи про поважність причини відсутності на роботі натомість визнав допущення позивачем порушення службової дисципліни у зв’язку з відсутністю останнього на службі у відповідний період.

Підставою для надання батькові відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є не лише подання батьком відповідної заяви, а й надання ним встановлених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки» документів, а саме довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

Водночас ненадання таких документів або неналежність таких документів не були окремою підставою спірної відмови відповідача у наданні позивачу відпустки.

Отже, Верховний Суд дійшов до висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов’язання відповідача повторно розглянути заяву. Такий спосіб захисту порушеного права відповідає змісту спірних правовідносин є ефективним та забезпечує належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку.

Тому касаційну скаргу відповідача Верховний Суд задовольнив частково, змінив резолютивну частину рішення окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram