Connect with us

Судова практика

Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Дата публікації:

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/262/20 скасував рішення судів попередніх інстанцій, якими було безпідставно надано додатковий строк для прийняття спадщини.

Спадкоємець за законом звернувся до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позивач після смерті свого батька у визначений законом строк спадщину не прийняв, оскільки впродовж останніх років не спілкувався з батьком, проживав окремо від нього, а про відкриття спадщини дізнався поза межами визначеного законом строку для прийняття спадщини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що позивач пропустив строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у зв`язку з причинами, пов`язаними з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього, які визнано поважними.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що позивач не зазначив жодної об`єктивної обставини, яка б заважала йому звернутися до нотаріуса з відповідною заявою у визначений законом строк.

Верховний Суд вказав, що за змістом ст. 1272 ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви і ці обставини визнані судом поважними.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

При цьому суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Верховний суд зауважив, що, вирішуючи спір, суди не врахували, що неспілкування позивача зі спадкодавцем унаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об’єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов’язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Не набуває статусу підозрюваного неналежно повідомлена про підозру особа, щодо якої має здійснюватися особливий порядок кримінального провадження

Опубліковано

on

25 листопада 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 627/927/19 закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з тим, що не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, сообу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК.

У касаційній скарзі засуджена зазначала, що вона є депутатом сільської ради, а тому, враховуючи положення п. 15 ч. 1 ст. 3, ст. 36, ч. 1 ст. 276, абз. 1 ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 278, п. 1 ч. 1 ст. 481 КПК, їй як депутату місцевої ради повідомити про підозру може лише Генеральний прокурор, його заступник, керівник регіональної прокуратури в межах його повноважень. Обґрунтовуючи ці доводи, засуджена посилалась на практику Верховного Суду, зокрема на постанову від 19 лютого 2019 р. у справі № 349/1487/14-к. Усупереч вказаним вимогам закону повідомлення їй про підозру підписано заступником начальника СВ Краснокутського ВП Богодухівського ВП ГУНП в Харківській області та погоджене прокурором Краснокутського відділу Дергачівської місцевої прокуратури.

Верховний Суд вказав, що процедуру повідомлення про підозру відносно депутата сільської ради було здійснено з порушенням вимог ст. 481 КПК та без урахування положень ст. 480 КПК.

З матеріалів кримінального провадження не вбачається, що повідомлення про підозру депутату сільської ради здійснено повноважним прокурором.

Прокурор місцевої прокуратури не зазначений серед прокурорів, повноважних повідомляти про підозру депутату місцевої ради за приписами ст. 481 КПК.

Правовим наслідком повідомлення про підозру депутату сільської ради неуповноваженою на те особою є непритягнення її до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. Тобто депутата не було притягнуто до кримінальної відповідальності, та вона не набула статусу підозрюваної в кримінальному провадженні через нездійснення (нереалізацію) органом досудового розслідування в кримінальному провадженні етапу (стадії) притягнення до кримінальної відповідальності.

Тому за відсутності належного повідомлення особи про підозру, необґрунтованим і позбавленим правових підстав є наступне складання й самого обвинувального акта стосовно депутата, а отже і здійснений на підставі такого обвинувального акта судовий розгляд у цьому провадженні, за наслідками якого ухвалений обвинувальний вирок. Неналежне здійснення етапу повідомлення про підозру унеможливило правомірне здійснення наступних етапів кримінального провадження, призвело до викривлення змісту кримінально-правових і кримінальних процесуальних відносин і унеможливило внаслідок цього належну реалізацію учасниками цих відносин своїх прав і обов’язків.

Здійснення повідомлення про підозру всупереч вимогам ст.ст. 480, 481 КПК неповноважним на те суб’єктом є недотриманням належної правової процедури, порушенням форми і викривленням змісту кримінального провадження як однієї з вагомих гарантій його законності. Здійснення кримінального провадження всупереч його загальним засадам означає його невідповідність завданням і цілям, визначеним ст. 2 КПК.

Отже, всі докази, зібрані в здійсненому всупереч установленій у КПК правовій процедурі досудовому розслідуванні з порушенням форми і змісту кримінального провадження, Верховний Суд визнав недопустимими.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Самозахист від надмірного насильства поліцейських не може кваліфікуватися як опір працівнику поліції та погроза або насильство щодо нього

Опубліковано

on

20 жовтня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у справі № 444/2115/17 скасував ухвалу апеляційного суду, який залишив без оцінки доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили працівниками поліції.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, чоловіка визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 та ч. 2 ст. 345 КК.

Суд визнав доведеним, що він, погрожуючи фізичною розправою, вживаючи нецензурну лайку, вчини конфлікт з інспекторами патрульної поліції, які під час патрулювання виявили порушення нею ПДР.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що суди проігнорували факти, які вказують на відсутність у діях засудженого складу інкримінованих йому злочинів, оскільки його дії були спровоковані незаконними діями працівників поліції.

Колегія суддів ВС не погодилася з доводами сторони захисту та зазначила, що невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнано правомірним, якщо особа, виходячи зі своєї оцінки ситуації, вважає таку вимогу безпідставною, і навіть якщо в подальшому виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав.

Наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги під час вирішення питання щодо наявності чи відсутності складів злочинів, передбачених ст.ст. 342 та 345 КК.

Вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченого опору у значенні ст. 342 КК, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред’явлення ними вимоги і подальший розвиток подій у зв’язку із цими вимогами. При цьому слід брати до уваги, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за ст. 342 КК. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні ст. 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров’я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні ст. 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду слід виходити не лише з факту фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і з обстановки, в якій відбулася подія. У разі застосування поліцейським сили без попередження суд має визначити, чи не зумовлені дії особи інстинктивною реакцією на несподіване для неї насильство і намаганням відвернути небезпеку для життя і здоров’я. З таких же міркувань необхідно виходити і під час оцінки наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого ст. 345 КК.

У матеріалах справи є показання свідка, а також відеозаписи з нагрудної камери поліцейського та з телефона свідка, які не підтверджують будь-яких погроз або нецензурної лайки з боку засудженого на адресу поліцейських до того моменту, поки поліцейські не почали застосовувати силу. Як вбачається з матеріалів справи, засуджений під час спілкування з поліцейськими вступив з ними в суперечку, оспорював законність їхніх дій і – цілком правомірно – вимагав від них пред’явити посвідчення, проте робив це в дещо зухвалій манері. Однак його поведінка не була ані насильницькою, ані агресивною.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції не надав переконливих пояснень, чому він не взяв до уваги ці докази, а апеляційний суд не перевірив відповідності висновку суду першої інстанції обставинам справи в тій частині, що застосуванню сили поліцією передувала агресивна поведінка засудженого, і залишив доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили поліцією без відповіді.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

До платника податків, який не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання, має застосовуватися штраф у розмірах залежно від строку затримки сплати

Опубліковано

on

3 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 804/1548/16 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, якому було визначено штраф за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

ФОП звернувся до суду з позовом до ДПІ про визнання протиправним та скасування податкового-повідомлення рішення, яким позивачу визначено штраф у розмірі 20% в сумі 5 020,19 грн за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення з огляду на те, що відповідачем неодноразово допускались порушення календарної черговості зарахування коштів в порядку, визначеному п. 87.9 ст. 87 Податкового кодексу України та направлялися кошти на погашення пені за рахунок сплати основного боргу, при цьому сума основного боргу збільшувалася. Виключно через спрямування частини сплачених позивачем коштів на рахунок погашення пені, а не основної суми самостійно визначеного грошового зобов`язання, відповідачем здійснено невірний розрахунок штрафу за порушення термінів сплати податку на додану вартість. Наполягав, що контролюючий орган не має права застосовувати штрафні санкції у випадку несвоєчасного перерахування коштів не з вини суб`єкта господарювання.

Окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін апеляційним судом, позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував податкове повідомлення-рішення в частині суми 1 431,80 грн, а підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення в частині суми 3 588,20 грн суд не знайшов.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що податкове повідомлення-рішення є єдиним документом, яким визначається єдине грошове зобов`язання, що виключає можливість його часткового скасування.

Верховний Суд вказав, що в разі, якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання протягом строків, визначених ПК України, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу в розмірах, визначених ПК України, залежно від строку затримки сплати суми грошового зобов’язання.

Передумовою нарахування штрафних санкцій з підстав, визначених п. 126.1 ст. 126 Податкового кодексу України, є несплата платником податків суми узгодженого податкового зобов’язання в установлені законом строки.

У цій справі внаслідок порушення позивачем порядку погашення суми податкового боргу, сума податкового боргу була невірно обрахована, що призвело до неправильного розрахунку відповідачем розміру штрафу за порушення термінів сплати податку на додану вартість.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Наслідком встановлення судом невідповідності частини рішення суб`єкта владних повноважень вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним, при умові, що цю частину може бути ідентифіковано (виокремлено, названо) та що без неї оспорюваний акт в іншій частині (частинах) не втрачає свою цілісність, значення. Зокрема, частково протиправним можна визнати якусь частину, пункт, речення рішення або рішення в частині нарахування певної суми окремого виду податку чи збору, накладення штрафних (фінансових) санкцій в якійсь сумі.

Враховуючи встановлені обставини справи, зокрема щодо проведення позивачем несвоєчасного, тобто з порушенням встановлених законодавством термінів, погашення самостійно задекларованих сум ПДВ до бюджету, а також враховуючи встановлені судами обставини щодо порушеного контролюючим органом порядку погашення суми податкового боргу, ВС погодився із висновком судів попередніх інстанцій.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram