Судова практика
Обов’язок доказування у справах про визнання недійсною довіреності, виданої під впливом обману, покладається на позивача, який діяв під впливом обману
7 червня 2018 р. Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 537/4201/16-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги позивача, який не довів наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, і самого факту обману.
16 січня 2015 р. позивач оформив довіреність, уповноваживши представника продати або обміняти належну йому частину житлового будинку за ціну та на умовах на власний розсуд.
Для цього надав представнику право підписати договір купівлі-продажу, міни, розписуватися за довірителя та одержати належні йому гроші.
В той же день представник за довіреністю отримав від довірителя письмову розписку про отримання від нього грошових коштів в сумі 15000,00 грн за відчуження належної йому частини житлового будинку, а 23 січня 2015 р. довіритель отримав від представника за довіреністю грошові кошти в сумі 3000,00 доларів США за відчуження частини вищезазначеного будинку, відповідно до наданої розписки.
В квітні 2015 р. довіритель звертався до нотаріуса із заявою про повідомлення співвласника про продаж своєї частини будинку. 6 травня 2015 р. він звертався до правоохоронних органів із заявою про невиконання умов договору купівлі-продажу представником за довіреністю.
13 травня 2015 р. представник, діючи на підставі довіреності, уклав від імені довірителя договір купівлі-продажу, за умовами якого належна довірителю частина будинку була відчужена іншій особі за 100 000,00 грн. Зазначені грошові кошти були передані представнику за довіреністю.
У серпні 2016 р. довіритель звернувся до суду з позовом, в якому просив скасувати довіреність від 16 січня 2015 р., якою він доручив представнику відчужити належну йому частину житлового будинку; визнати недійсним договір купівлі-продажу зазначеної частини житлового будинку. Вказував, що наміру відчужувати свою половину будинку в нього не було. 16 січня 2015 р. шляхом введення в оману його змусили підписати документи, зміст яких він не розумів, оскільки перебував в стані алкогольного сп’яніння. Вважав, що підписує розписку про отримання ним грошових коштів, а як виявилось, це була довіреність на ім’я представника на продаж його частини будинку. Його запевнили, що при наданні ним згоди на продаж належної йому частини будинку, він отримає завдаток 15 000,00 грн та будинок за містом. При цьому він не отримав за продаж належної йому частини будинку ні грошей, ні іншого будинку.
Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд звернув увагу на те, що позивач не надав суду доказів про звернення до нотаріуса із заявою про скасування довіреності, виданої ним представнику 16 січня 2015 р., враховуючи факт звернення позивача 6 травня 2015 р. до правоохоронних органів із заявою про неналежне виконання представником за довіреністю своїх обов’язків, водночас договір купівлі-продажу належної йому частини будинку був укладений 13 травня 2015 р.
Крім того, суд дійшов правильного висновку про відсутність обману позивача на момент посвідчення довіреності та договору купівлі-продажу.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, і сам факт обману.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Крім того, обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, за висновком ВС, правильно установив, що позивач не помилявся щодо природи правочину, мав намір продати належну йому частину будинку, що відповідало його внутрішній волі, та зовнішньому волевиявленню про що свідчить послідовність дій позивача, направлених на відчуження належної йому частини будинку.
Підготував Леонід Лазебний
