Судова практика
Обов’язок зазначати в заповіті про прочитання його уголос перед підписанням заповідачем у посадових осіб органів місцевого самоврядування з’явився 2 грудня 2011 р.
24 березня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 692/1164/18 скасував рішення апеляційного суду, який помилково дійшов висновків про порушення вимог щодо форми заповіту та його нікчемності.
Особа звернулася до суду з позовом до свого брата, у якому просила визнати недійсним заповіт їхньої матері, посвідчений 20 січня 2006 р. виконавчим комітетом сільської ради, згідно з яким на користь відповідача заповідано все майно. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.
Позивач вважав вказаний заповіт недійсним з тих підстав, що при його складанні не дотримано вимог щодо його форми та порядку засвідчення.
Рішенням районного суду позов залишено без задоволення з тих підстав, що допущені недоліки при складанні заповіту не були суттєвими і не могли мати наслідком визнання заповіту недійсним. Форма заповіту відповідала загальним вимогам ст. 1247 ЦК України і допущені недоліки при його складанні не свідчили про його нікчемність. Пославшись на ч. 2 ст. 1257 ЦК України, позивач не довів належними і допустимими доказами, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Апеляційним судом рішення районного суду змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову з обґрунтуванням, що в силу положень ч. 1 ст. 1257 ЦК України спірний заповіт є нікчемним, оскільки має вади в його посвідченні – попри те, що його складено машинописним текстом (друкарська машинка на завчасно підготовленому бланку) заповідачу не було зачитано його заповідальне розпорядження вголос. Ця обставина має суттєве значення, адже за умови, що заповідач власноручно не писав текст заповіту, зачитування його вголос є єдиним способом переконатися, що заповідач повністю ознайомився зі своїм розпорядженням стосовно спадкового майна.
Таким чином, оскільки спірний заповіт є нікчемним в силу вимог закону, тому і не створює жодних правових наслідків, відповідно визнання його недійсним є неефективним способом захисту порушених прав позивача, тому у заявленому позові має бути відмовлено саме з цих підстав.
У касаційній скарзі відповідач наполягав, що апеляційний суд не застосував висновку Верховного Суду, викладеного в аналогічній справі у постанові від 12 червня 2020 р. у справі № 697/490/18, за яким суд вказав про відсутність підстав вважати оспорюваний заповіт нікчемним, оскільки чинне на час складання заповіту законодавство не вимагало від посадової особи виконавчого комітету сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України в разі, якщо остання на прохання особи записала заповіт зі слів особи заповідача власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, обов`язкового зазначення в заповіті перед його підписом про прочитання його вголос та підписання заповідачем.
Верховний Суд вказав, що обов’язок посадових осіб органу місцевого самоврядування зазначати в заповіті перед його підписанням про прочитання заповіту заповідачем уголос введено 2 грудня 2011 р. з набранням чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 р. № 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема, у п. 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог ЦК України і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.
Тобто вказаною Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, що особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які зверталися до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.
Текст оспорюваного заповіту складено від першої особи, що свідчить про складання заповіту особисто заповідачем, та власноручно підписано заповідачем у присутності секретаря сільської ради, який у свою чергу вчинив нотаріальну дію щодо посвідчення поданого йому заповіту, що не викликало необхідності зачитувати заповідачем вголос складений і підписаний ним заповіт, як передбачено ч. 2 ст. 1248 ЦК України.
Інших порушень вимог щодо форми і посвідчення вказаного заповіту, ніж відсутність зазначення у ньому запису про прочитання його вголос заповідачем, апеляційним судом не встановлено та позивачем не доведено, а отже, з урахуванням установлених у цій справі обставин та вимог чинного на час складання заповіту законодавства, якими врегульовувалась діяльність посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад щодо вчинення нотаріальних дій, відсутні підстави вважати вказаний заповіт нікчемним.
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд і в згаданій постанові від 12 червня 2020 р. у справі № 697/490/18.
Підготував Леонід Лазебний
