Connect with us

Судова практика

Обсяг фінансової відповідальності може бути визнано нерозумним через його непропорційність наслідкам правопорушення

Велика Палата Верховного Суду у справі № 902/417/18 змінила рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказавши, що суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки чи штрафу, так і процентів  річних.

20 липня 2018 р. ТОВ звернулося до господарського суду з позовом, у якому просило стягнути з ПП заборгованість за договором поставки у вигляді 316 141,12 грн за неналежне виконання відповідачем умов укладеного договору поставки та додаткових угод до нього щодо своєчасної та повної оплати за отриманий товар, на порушення приписів ст.ст. 526, 530, 629 ЦК України, що відповідно до вимог ст.ст. 549, 625 ЦК України є підставою для стягнення з відповідача, окрім суми основного боргу також пені за прострочення платежів, штрафу за прострочення виконання зобов`язань більше 10 днів та відсотків річних відповідно до процентної ставки, визначеної умовами договору.

Господарський суд своїм рішенням, залишеним без змін апеляційним господарського судом позов задовольнив частково.

Відмовляючи у стягненні відсотків річних, суд дійшов висновку, що відсотки, передбачені умовами договору, за своєю правовою природою відносяться до пені, оскільки цим пунктом сторони фактично погодили відповідальність за прострочення зобов`язання зі сплати товару, а не розмір відсотків як плати за користування грошовими коштами. Умовами договору встановлено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України та суперечить правовій позиції Верховного Суду України та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

У касаційній скарзі позивач зазначив, що оскаржує рішення судів попередніх інстанцій лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення відсотків річних, оскільки висновок господарського суду про віднесення цього виду стягнення до пені є таким, що не відповідає нормам матеріального права.

Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги дійшов висновку про необхідність змінення мотивувальної частини рішень судів попередніх інстанцій, вказавши, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов’язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника, та не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов’язань.

Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов’язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов’язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Відповідно до встановлених судами обставин справи, за змістом укладеного сторонами договору, положень ст. 611 та ч. 3 ст. 692, ст. 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов’язання, стягувана позивачем з відповідача сума річних у визначеному за договором розмірі від несплаченої загальної вартості товару є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів  річних за час затримки розрахунку відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Ухвала апеляційного господарського про залишення апеляційної скарги без розгляду не є судовим рішенням, ухваленим по суті спору

23 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/9266/14 відмовив у задоволення касаційної скарги позивача, який обґрунтовував порушення судом обмеження повторної участі судді у розгляді справи тим, що суддя раніше брав участь у постановленні ухвали про залишення апеляційної скарги без розгляду у тій самій справі.

Особа звернулась до суду з позовом до ТОВ «Будівельно-інвестиційна компанія «ПСП.ЛТД» та ТОВ «ІСМ Інтернешнл ЛТД» про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору про купівлю-продаж жилого приміщення з тих підстав, що спірний договір порушує корпоративні права позивача як учасника продавця за договором.

Апеляційний суд постановою, ухваленою за результатом четвертого нового розгляду справи, залишив без змін рішення господарського суду, яким відмовлено в задоволенні позову.

У касаційній скарзі позивач вказував, що справу розглянуто і вирішено у суді апеляційної інстанції з порушенням ч. 3 ст. 36 ГПК України, а саме – неповноважним складом суду, за участі судді, який не мав права брати повторну участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції. За його твердженням, суддя апеляційного суду неодноразово брав участь у розгляді цієї справи, з огляду на що не мав права брати участь у складі колегії суддів у новому розгляді справи та, зокрема, в ухваленні оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Верховний Суд зазначив, що як вбачається з матеріалів справи, ця справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Передбачена ч. 3 ст. 36 ГПК України недопустимість повторної участі судді у розгляді справи полягає у тому, що у новому розгляді справи після скасування постанови суду апеляційної інстанції не може брати участь суддя, який вже брав участь саме у вирішенні справи по суті в суді апеляційної інстанції.

Наведена норма містить такі поняття як «вирішення» та «розгляд» справи, які з огляду на їх зміст та значення не можна ототожнювати.

Аналіз ч. 2 ст. 270, ч.ч. 3, 4 ст. 232, ч.ч. 1, 2 ст. 281 свідчить про те, що під вирішенням справи в суді апеляційної інстанції слід розуміти ухвалення судового рішення у формі постанови за наслідком розгляду апеляційної скарги та перегляду рішення або ухвали про закриття провадження у справі місцевого господарського суду, які ухвалюються постановляються судом першої інстанції по суті спору.

При цьому суд касаційної інстанції зазначає, що ухвали суду апеляційної інстанції, постановлені до початку розгляду справи у суді апеляційної інстанції за результатом перевірки матеріалів поданої апеляційної скарги, не стосуються ні розгляду, ні вирішення справи.

Ураховуючи викладене, колегія суддів КГС ВС визнала безпідставними посилання скаржника в касаційній скарзі на ухвали апеляційного господарського суду про прийняття апеляційної скарги до провадження та про задоволення заяви колегії суддів про самовідвід як на докази повторної участі у розгляді справи судді апеляційного господарського суду.

Крім того, КГС ВС зауважив, що залишення позову без розгляду – це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду в зв’язку з виявленням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. Тобто у такому випадку суд не вирішує спір по суті.

Ухвала апеляційного господарського про залишення апеляційної скарги без розгляду не є судовим рішенням, ухваленим по суті спору, а суддя, який брав участь у постановленні такої ухвали, не може вважатися суддею, який брав участь у вирішенні справи, оскільки за цією ухвалою суд не здійснив ні розгляду апеляційної скарги, ні перегляду рішення місцевого господарського суду, не вирішував спір по суті справи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не справляється судовий збір в разі оскарження додаткового судового рішення, а не рішення суду першої інстанції

24 липня 2020 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 911/4241/15 підтримав правову позицію про те, що судовий збір сплачується за подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено  Законом «Про судовий збір» його справляння за подання заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулось до суду з позовом до ТОВ «ПК Трейдсервісгруп» та ТОВ «Агро Мета» про стягнення заборгованості.

Рішенням господарського суду позов задоволено частково.

Постановою апеляційного суду рішення скасовано, у задоволенні позову відмовлено повністю, стягнуто з ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» на користь ТОВ «Агро Мета» витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.

На виконання зазначеної постанови господарським судом видано наказ.

ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулося до господарського суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця ВДВС у виконавчому провадженні щодо примусового виконання зазначеного наказу.

Ухвалою господарського суду скаргу задоволено.

У подальшому ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» звернулося до господарського суду із заявою про покладення на ВДВС судових витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на те, що воно понесло витрати на оплату послуг адвоката у зв`язку з підготовкою, поданням і розглядом скарги на бездіяльність ВДВС.

Ухвалою господарського суду в задоволенні заяви відмовлено.

Апеляційним судом скаргу ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» на зазначену ухвалу було залишено без руху та згодом повернуто скаржнику у зв’язку з тим, що він не усунув її недоліків, а саме – не надав суду доказів сплати судового збору.

У касаційній скарзі ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» зазначало, що суд апеляційної інстанції не врахував доводи про відсутність підстав сплати судового збору за подання апеляційної скарги на оскаржувану ухвалу суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо покладення на відділ державної виконавчої служби судових витрат на професійну правничу допомогу, а також правову позицію з цього питання, викладену в постанові об’єднаної палати КАС ВС від 20 грудня 2019 р. у справі № 240/6150/18.

Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс», звертаючись з апеляційною скаргою на ухвалу господарського суду, мало сплатити судовий збір у встановленому пп. 7 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» розмірі.

Дослідивши правову позицію об’єднаної палати КАС ВС у справі № 240/6150/18, на яку в обґрунтування своїх доводів посилався скаржник, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що наведене стосується питання відсутності обов’язку справляння судового збору за оскарження додаткового рішення (у зв’язку з розподілом судових витрат). Водночас предметом апеляційного оскарження у цій справі була ухвала суду першої інстанції, а не додаткове рішення.

Тому апеляційний господарський суд врахував висновок ВП ВС, викладений в постанові від 29 травня 2018 р. у справі № 915/955/15, який є релевантним для цієї справи в аспекті застосування Закону України «Про судовий збір».

Так, у висновку про правильне застосування пп. 7 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», викладеному в зазначеній постанові ВП ВС, визначено, що положення цієї норми, якою встановлено ставку судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду в розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за подання заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Отже, суд апеляційної інстанції, керуючись ст.ст. 174, 258, 260 ГПК України, обґрунтовано повернув без розгляду апеляційну скаргу на ухвалу господарського суду про відмову в задоволенні заяви, тому Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Для оскарження постанови виконавця про арешт зарплатних коштів треба вказувати їх суму

9 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 918/635/18 залишив без задоволення касаційну скаргу підприємства, яке оскаржувало арешт рахунку виконавцем.

Підприємство звернулося до суду зі скаргою на дії відділу державної виконавчої служби, в якій просило визнати протиправними дії старшого державного виконавця та скасувати постанови про арешт коштів боржника.

Скаргу мотивовано тим, що державним виконавцем у межах зведеного виконавчого провадження було накладено арешт на рахунки скаржника, зокрема, на рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк», з якого здійснюється виплата заробітної плати працівникам і сплата податків та зборів.

Ухвалою господарського суду скаргу задоволено.

Апеляційним судом ухвалу місцевого господарського суду скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні скарги. Суд вказав, що боржником не надано жодного обґрунтування щодо суми коштів, необхідної для виплати заробітної плати, а також не підтверджено тієї обставини, що арештований рахунок використовується виключно з метою оплати праці та здійснення пов`язаних відрахувань.

У касаційній скарзі підприємство посилалося на те, що рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Верховний Суд вказав, що ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено. При цьому зазначено, що законом можуть бути визначені й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

Виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. У такому разі саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до ч. 3 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться. У разі знаходження коштів на рахунку, на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання. Зазначене є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Чинним законодавством України не передбачено відкриття суб’єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що рахунок, про який ідеться, є поточним рахунком, а не рахунком зі спеціальним режимом використання.

При цьому АТ «Ощадбанк» у довідці про відкриті Підприємству рахунки зазначив, що такий рахунок може використовуватися для здійснення інших операцій (у тому числі, але не виключно, для виплати заробітної плати та сплати податків). Крім того, АТ «Ощадбанк» також не визнав цей рахунок і кошти на ньому такими, на які законом заборонено накладати арешт та звертати стягнення.

Судом апеляційної інстанції у ході розгляду скарги на дії відділу державної виконавчої служби встановлено, що зі скарги не вбачається, яка саме сума потрібна підприємству для виплати заробітної плати працівникам, тобто вимога скаржника є неконкретизованою. При цьому судами попередніх інстанцій не встановлено, що боржник звертався до виконавця із заявою про виникнення в нього зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі (з документами, що підтверджують ці обставини) та просив не накладати або зняти арешт з відповідної суми коштів на рахунку для виплати заробітної плати своїм працівникам.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram