Судова практика
Особа не підлягає кримінальній відповідальності за ухилення від мобілізації через релігійні переконання, якщо доведе свою участь у відповідній релігійній організації
2 травня 2024 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 344/12021/22 визначив, коли релігійні переконання громадянина виключають кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації за ст. 336 КК України.
Військовозобов’язаний відмовився від отримання повістки, мотивуючи тим, що військова служба суперечить його релігійним переконанням. У зазначений в повістці час на призовну дільницю не прибув.
Міський суд засудив його за ст. 336 Кримінального кодексу України. Апеляційний суд цей вирок скасував у частині призначення покарання й ухвалив свій вирок.
У касаційній скарзі засуджений зазначав, що право на таку відмову є абсолютним, не підлягає будь-яким обмеженням або відступам з боку держави за жодних обставин, у тому числі в умовах воєнного стану.
Верховний Суд вказав, що в умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров’я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов’язку захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об’єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань.
Суд дійшов правильного висновку про непідтвердження засудженим існування обставин, які давали б йому право на сумлінну відмову від військової служби. Зокрема на підставі показань самого засудженого, свідків і документів, одержаних органом досудового розслідування, суд установив, що засуджений не був на час вчинення дій, поставлених йому за провину, і не є станом на зараз членом жодної з релігійних організацій. Зазначена обставина не заперечується і стороною захисту.
Засуджений у своїх свідченнях зазначав, що він навернувся до християнської віри і прийняв рішення ніколи не брати до рук зброю під час служби в армії за 5 місяців до звільнення. Із наведеного слідувало, що сформовані, зі слів засудженого, переконання про безумовну неприйнятність використання зброї і військової служби не перешкоджали йому продовжувати таку службу ще впродовж 5 місяців.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано констатували недоведеність існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями засудженого та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов’язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
Мотивуючи прийняті рішення, суди послалися на положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. № 1975-XII, яким унормовано правові підстави і порядок заміни військової служби альтернативною (невійськовою).
Положення спеціального нормативно-правового акту пов’язують право на альтернативну (невійськову) службу лише з участю у діючих в установленому законом порядку релігійних організаціях, зміст віровчення яких несумісний з виконанням військового обов’язку. Положення Закону № 1975-XII не наділяють зазначеним вище правом осіб, що не належать до релігійних організацій, навіть незалежно від наявності чи відсутності у державі особливого правового режиму. Водночас норми ч. 2 ст. 1 Закону № 1975-XII щодо обмеження права на проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного чи надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень поширюються лише на осіб, що входять до складу згаданих вище об’єднань громадян.
Відтак у розумінні наведеного спеціального Закону відмова у проходженні невійськової служби особам, що не належать до релігійних організацій, не є обмеженням права на відповідну службу, яке в умовах воєнного стану потребувало би прийняття окремого нормативно-правового акту, оскільки Закон № 1975-XII взагалі не наділяє цих осіб правом на виконання військового обов’язку в альтернативний спосіб.
Окрім цього, згідно з ч. 1 ст. 1 зазначеного вище Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у ст. 15 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон № 1975-XII не передбачає.
З огляду на зазначене і положення ст. 9 ЄКПЛ, від яких Україна в умовах воєнного стану не відступала в порядку ст. 15 Конвенції, особа не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 336 КК за умови доведення несумісності виконання військового обов’язку з її релігійними переконаннями – підтвердження належними і достатніми доказами її участі у релігійних організаціях, що сповідують віровчення відповідного змісту, або наявності таких особистих глибоких, щирих і послідовних переконань.
Оскільки за обставин цієї справи наявності у засудженого фактичних і юридичних підстав для сумлінної відмови від військової служби доведено не було, правова оцінка його дій як ухилення від призову за мобілізацією не суперечить вимогам ч. 4 ст. 35 Конституції України і ст. 9 ЄКПЛ. Притягнення до кримінальної відповідальності за такі дії не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, у розумінні ч. 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 16 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118893514
