Судова практика
Подальше відступлення права грошової вимоги за договором факторингу не може здійснюватися шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою
10 листопада 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 638/22396/14-ц задовольнила касаційну скаргу позивача, вказавши, що наступне відступлення права грошової вимоги шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою є підставою для визнання такого договору недійсним.
АТЗТ звернулося до суду з позовом до іншої особи, ТОВ, ПАТ «Райффайзен банк Аваль», третя особа – приватний нотаріус, про визнання договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором недійсним та скасувати у Державному реєстрі іпотек запис про зміну іпотекодержателя, посилаючись на те, що договір було укладено із порушенням вимог ч. 1 ст. 203 та ст. 215 ЦК України.
Між АППБ «Аваль» (правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен банк Аваль») та ФОП було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредитні кошти.
На забезпечення виконання умов зазначеного договору банк того ж дня уклав із АТЗТ договір іпотеки, предметом якого була нежитлова будівля.
Рішенням господарського суду, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить АТЗТ, та за рахунок грошових коштів, виручених від реалізації цього майна, вирішено погасити заборгованість, яка виникла у ФОП за кредитним договором.
ПАТ «Райффайзен банк Аваль» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за вказаними вище договорами кредиту та іпотеки ПАТ «КБ «Хрещатик».
Того ж дня ПАТ «КБ «Хрещатик» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за договорами кредиту та іпотеки ТОВ, яке, своєю чергою, відчужило право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки іншій особі.
Суд першої інстанції задовольнив позов АТЗТ з тих мотивів, що оскаржуваний договір про відступлення прав за своєю правовою суттю є договором факторингу, стороною якого не може бути фізична особа, відтак, цей договір слід визнати недійсним. Відмовляючи у задоволенні вимог про скасування запису в Державному реєстрі іпотек, суд виходив із того, що спір із цього приводу відсутній.
Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове – про відмову у задоволенні позову, оскільки договір відступлення права вимоги, укладений між ТОВ та іншою особою, не є договором факторингу, тому підстав для визнання його недійсним суд не знайшов.
У касаційній скарзі АТЗТ наполягало, що Касаційна скарга мотивована тим, що фізична особа не може бути стороною договору факторингу, оскільки не є юридичною особою, не включена до реєстру фінансових або банківських установ, не має ліцензії на здійснення відповідної діяльності, зокрема щодо факторингових операцій, а отже договір про відступлення відповідачеві права вимоги за договором іпотеки таки підлягає визнанню недійсним.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.
Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу (ч. 1 ст. 1083 ЦК України).
У договорах факторингу його сторони погодили, що фактор має право розпоряджатися правами вимоги на свій власний розсуд, в тому числі здійснювати наступне відступлення прав вимоги на користь третіх осіб за будь-яку ціну.
Згідно зі ст.ст. 1077 та 1079 Цивільного кодексу України та ч. 5 ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» договір факторингу зачіпає інтереси трьох сторін: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.
Відповідно до правового висновку ВП ВС у справі № 465/646/11 відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор – банк або інша фінансова установа.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (ч. 2 ст. 1083 ЦК України), тобто наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (ст. 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.
В цій справі сторони спірних договорів уклали низку угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи.
При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого інша особа бути не могла.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визнав договір недійсним.
Підготував Леонід Лазебний
