Connect with us

Судова практика

Податковий борг з ПДВ підлягає сплаті навіть у разі анулювання реєстрації боржника як платника ПДВ

Дата публікації:

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № П/811/1091/16 залишив без задоволення касаційну скаргу платника податків, який не сплатив боргу, визначеного податковою вимогою в 60 денний строк.

Податкова інспекція   звернулась до суду із позовом до ФОП, в якому просила стягнути податковий борг з податку на додану вартість.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відповідача наявний податковий борг з податку на додану вартість, який утворився внаслідок донарахування за податковим повідомленням-рішенням податкового органу, яким підприємцю донараховано податкові зобов`язання з податку на додану вартість та самостійно узгодженого податку на додану вартість та на час розгляду справи ним не погашений та підлягає стягненню з відповідача.

Окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін апеляційним судом, позов задовольнив у повному обсязі.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що позов подано з порушенням строку звернення до адміністративного суду, а також про те, що в нього відсутній податковий борг з податку на додану вартість з огляду на анулювання його реєстрації як платника податку на додану вартість.

Верховний Суд вказав, що зі змісту пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14, ст. 54, п. 58.1 ст. 58, п. 57.3 ст. 57, п. 56.18 ст. 56 ПК України вбачається, що податковий борг є несплаченою своєчасно сумою узгодженого грошового зобов’язання з урахуванням штрафних санкцій та пені. Якщо сума грошового зобов’язання визначається податковим органом винесенням податкового повідомлення-рішення, то вона вважається узгодженою через 10 днів з дня отримання такого рішення.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, грошові зобов`язання, які увійшли до суми податкового боргу, виникли до прийняття податковим органом рішення про анулювання реєстрації відповідача як платника податку на додану вартість, що виходячи з приписів чинного законодавства зумовлює наявність в нього обов`язку по сплаті такого грошового зобов`язання не залежно від того, буде він залишатись платником податку чи ні.

Отже, заявлені податковим органом до стягнення грошові зобов`язання з податку на додану вартість отримали статус податкового боргу та підлягали сплаті відповідачем.

Зі змісту п. 59.1 ст. 59, п. 95.1 ст. 95, п. 95.3 ст. 95 ПК України вбачається, що, якщо платник не сплатив узгоджені податкові зобов’язання, то податкові органи надсилають податкову вимогу, у якій зазначається сума податкового зобов’язання, яка має бути сплачена боржником протягом 60 днів з дня її отримання. У разі несплати такого податкового зобов’язання податковий борг погашається, зокрема, шляхом стягнення у примусовому порядку.

Судами встановлено, що податковим органом в цьому випадку було дотримано процедуру формування та надіслання податкової вимоги на сплату податкового боргу, правомірність прийняття якої також було підтверджено в судовому порядку.

Проте, сума заборгованості, визначена зазначеною податковою вимогою в 60 денний строк сплачена не була, що в свою чергу свідчить про обґрунтованість її стягнення у судовому порядку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Судове рішення стосовно юридичної особи, постановлене за скаргою її представника, вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи

Опубліковано

on

22 березня 2021 р. Перша судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №760/120/18 відступила від попереднього висновку і задовольнила касаційну скаргу представника юридичної особи на рішення, яким було обмежено право юридичної особи на доступ до правосуддя.

Ухвалою слідчого судді місцевого суду скасовано арешт на грошові кошти, які розміщено на рахунку ТОВ, що був накладений ухвалою слідчого судді місцевого суду. Наступного дня ухвалою слідчого судді задоволено заяву адвоката про роз’яснення вказаної вище ухвали та роз’яснено на виконання яких зобов’язань мають бути використані кошти, арешт яких скасовано.

Ухвалою апеляційного суду на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК було повернуто апеляційну скаргу директора ТОВ на ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення.

Адвокат ТОВ у касаційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, вимагав скасувати оскаржуване рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що ТОВ у справі №760/120/18 беззаперечно наділене правом на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про роз`яснення ухвали слідчого судді цього ж суду, що прямо передбачене нормами статей 64-2, 380, 392 КПК України.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Колегія суддів ККС погодилася з твердженнями захисника про те, що суд апеляційної інстанції, повернувши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого, порушив право ТОВ на доступ до правосуддя. Ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно ТОВ, слідчий суддя визнав його речовим доказом і вказав, що воно може бути предметом спеціальної конфіскації згідно зі ст. 96-2 КК.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 380 і пунктів 9-2, 10 ч. 1 ст. 393 КПК представник юридичної особи, щодо майна якої вирішується питання про накладення арешту на майно, яке може бути предметом спеціальної конфіскації, як сторона кримінального провадження та учасник судового провадження має право на апеляційне оскарження судових рішень, які стосуються його інтересів.

З матеріалів провадження вбачається, що заяву про роз’яснення в порядку ст. 380 КПК ухвали слідчого судді про скасування арешту на грошові кошти ТОВ, подав до суду адвокат – представник цього підприємства, а ухвалу про роз’яснення вказаного рішення оскаржила до суду апеляційної інстанції інший представник ТОВ – директор, надавши на підтвердження своїх повноважень відповідні документи та заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вважаючи, що цей строк вона порушила з поважних причин.

Проте апеляційний суд, посилаючись на те, що з заявою про роз’яснення ухвали слідчого судді звертався адвокат, а не директор підприємства, незважаючи на те, що постановлені слідчим суддею судові рішення стосувалися інтересів саме ТОВ, який є учасником цього провадження, а не його представників, дійшов безпідставного висновку, що представник товариства – його директор – не є учасником судового провадження, та повернув її апеляційну скаргу і заяву про поновлення строку апеляційного оскарження.

Отже, Перша судова палата ККС дійшла висновку, що ухвалу апеляційного суду   постановлено з порушеннями вимог ч. 2 ст. 24, ч. 4 ст. 380, п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК.

З огляду на те, що в раніше ухваленому рішенні колегії суддів з цієї палати від у цій же справі № 760/120/18 висловлено іншу правову позицію, а саме – відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката на ухвалу апеляційного суду від, якою апеляційний суд повернув апеляційну скаргу заступника директора ТОВ на ту саму ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення, з тих підстав, що згідно зі ст. 380 КПК заступник директора не є особою, яка має право оскаржити це рішення в апеляційному порядку, Перша судова палата ККС визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та зробила висновок щодо застосування ч. 1 ст. 393 КПК: якщо учасником судового провадження є юридична особа і за скаргою (заявою) її представника постановлено судове рішення стосовно юридичної особи, таке рішення до суду вищої інстанції вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачене КПК рішення місцевого суду про повернення клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м’яким підлягає апеляційному оскарженню

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/1228/20 задовольнив частково касаційну скаргу засудженого, який був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення.

Ухвалою місцевого суду було повернуто клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м`яким та про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Апеляційний суд відмовив засудженому у відкритті апеляційного провадження за його скаргою на зазначену ухвалу з підстав, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК України, оскільки скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що ухвала місцевого суду, за якою  повернуто клопотання про застосування стосовно нього ст. 81 КК України, не відповідає вимогам КПК України, оскільки не передбачена Кодексом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що з матеріалів провадження вбачається, що засуджений на підставі ч. 2 ст. 539 та п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування до нього ст. 81 КК.

Ухвалою судді місцевого суду вказане клопотання було повернуто з метою уточнення його правової підстави.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, засуджений оскаржив його до апеляційного суду, однак у відкритті апеляційного провадження йому було відмовлено з тих мотивів, що порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначені та регламентовані главою 31 КПК і розширеному тлумаченню не підлягають. Водночас, посилаючись на ч. 6 ст. 539  КПК, якою передбачено, що за наслідками розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного з виконанням вироку, суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказане клопотання засудженого не було предметом розгляду в суді першої інстанції, тому ухвала місцевого суду апеляційному оскарженню не підлягає.

Однак суд апеляційної інстанції не врахував, що, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не дотримався встановленого положеннями ст. 539 КПК порядку вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку, та за наслідками розгляду зазначеного клопотання постановив рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК, суд апеляційної інстанції був не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали суду.

Отже, рішення апеляційного суду, за висновком Верховного Суду, було передчасним, необґрунтованим і таким, що позбавляє апелянта права на апеляційне оскарження судового рішення й значно обмежує його право на доступ до правосуддя.

За таких обставин оскаржувану ухвалу апеляційного суду Верховний Суд скасував на підставі п. 1 ч. 1 ст.438 КПК України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94737931

Читати далі

Судова практика

Для встановлення факту постійного проживання особи разом зі спадкодавцем слід довести не менше п`яти років такого проживання до дня смерті спадкодавця

Опубліковано

on

27 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 552/196/20 залишив без задоволення касаційну скаргу спадкоємця, який не довів факту проживання зі спадкодавцем однією сім’єю.

Особа звернувся до суду з позовом до територіальної громади про встановлення факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.

Заявлені вимоги позивач обґрунтовував тим, що із 2010 року проживав однією сім`єю із подружжям, які не мали власних дітей та потребували сторонньої допомоги. Проживаючи разом із ними, він забезпечував їх потреби, придбавав ліки, оплачував комунальні послуги та усі витрати, пов`язані з побутом, а після їх смерті займався похованням.

Він, як спадкоємець четвертої черги, звернувся до приватного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, але йому у видачі свідоцтва було відмовлено.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачем не доведено, що упродовж п`яти років він разом із померлим вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали покупки, утримували житло та сплачували комунальні послуги.

Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд вказав, що ст. 1264 ЦК України встановлено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

У п. 6 рішення від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила ч. 2 ст. 3 СК України. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності СК України.

Вирішуючи спір, суди на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Позивач із покійним проживали по сусідству і він, маючи власне житло, надавав спадкодавцю допомогу в догляді та по господарству, що не є тотожним із фактом проживання однією сім`єю. Доказів проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, сплати побутових послуг, взаємних прав та обов`язків, позивачем як суду першої, так і апеляційній інстанцій не надано, відсутні й докази хвороби спадкодавця та відомості про необхідність стороннього догляду за станом його здоров`я.

Апеляційний суд зазначав, що надані позивачем фотознімки чоловіка та місця його поховання, а також копія квитанції на суму 300 грн, отримувач Обласне бюро судово-медичної експертизи, не є належними доказами в розумінні ст. 77 ЦПК України, оскільки не містять інформації щодо предмета доказування.

Власне ставлення позивача до нині померлого подружжя, періодичне придбання їм продуктів харчування та участь в сплаті комунальних послуг, а згодом і похованні, не є підтвердженням факту спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, їх пов`язаності спільним побутом та взаємними правами і обов`язками, що в розрізі ст. 1264 ЦК України, дає право на спадщину.

Тому Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що судами було неналежним чином оцінено показання свідків та пояснення самого позивача, якими доводиться факт того, що він опікувався подружжям та проживав із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram