Connect with us

Судова практика

Позовні повноваження НАБУ: як складуться після їх ліквідації долі ініційованих ним господарських справ

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

На фоні інтриги позачергових парламентських виборів майже непоміченим пройшло ухвалення Конституційним Судом України рішення від 5 червня, яким Національне антикорупційне бюро України було позбавлене права займатися судово­позовною роботою щодо визнання недійсними шкідливих за своїми наслідками для держави господарських договорів, укладених між державними підприємствами і комерційними структурами. Шкідливість даних контрактів полягала в тому, що перші придбавали в других товари і послуги за явно завищеними цінами, або нав паки продавали їм свою продукцію за явно заниженими. Однак трагедії з цього робити не варто, оскільки той, хто хоче боротися з корупцією, шукає можливості для цього, а хто не хоче, шукає причини цьому.

Доказова база Конституційного Суду

Доволі сумнівне рішення «самого туманного суду» країни було прийняте за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» і стосувалося конституційності положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», в якому якраз і була прописана компетенція НАБУ подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», котрого вважають власником підприємства, що стало ініціатором скарги. Згаданий запорізький завод дійсно був стороною одного з 97 правочинів, законність яких успішно оспорило НАБУ, і в цьому політологи можуть бачити неприємну ознаку того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, відповідно до якого «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай, належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, які, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Отже, вихід із ситуації, яку створив КСУ, видається очевидним: якщо станеться так, що суди скасують раніше ухвалені рішення через те, що НАБУ раптом отримало статус незалежного позивача, ситуацію можна переграти шляхом подання позовних заяв з боку хоча б одного з трьох перелічених вище належних позивачів. Але в тому то й справа, що якби керівництво органів прокуратури, державних підприємств і їхніх органів-засновників діяли дружно й злагоджено, в дусі нетерпимості до корупції, не було б потреби взагалі створювати НАБУ й наділяти його функціями представництва. А оскільки всі вони діють як Лебідь, Рак і Щука з байки Глібова, то доводиться вигадувати щось оригінальне.

Зверніть увагу на такий момент: для процесуального забезпечення потреб НАБУ була створена Спеціалізована антикорупційна прокуратура, яка, до речі, не позбавлена представницьких повноважень і теоретично могла би успішно виконувати дану функцію. Але ті, хто просував у життя ідею створення нових відомств, очевидно, добре знали, що після нетривалого медового місяця директор НАБУ і спеціальний антикорупційний прокурор житимуть як кішка із собакою.

Але для того, аби порахувати можливі варіанти, давайте звернемося до практичного прикладу й ознайомимося зі справою одного з клієнтів НАБУ — Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», яка розташована в місті Покровськ (колишній Красноармійськ) і не має жодного відношення до міста Красний Лиман, яке теж розташоване на Донеччині й нині перейменоване на Лиман.

При хороших виконавцях і з поганого закону буде користь

Шахта «Краснолиманська» споконвіку відвантажувала видобуте вугілля на розташовану в одній сотні кілометрів від неї Вуглегірську теплоелектростанцію. Але попри те, що обидва ці підприємства завжди належали (й досі належать) державі, перебуваючи у віданні Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, між ними з початку 1990-х років паслися й продовжують пастися всілякі посередники. Предметом даної справи був договір, укладений 12 листопада 2015 року між «Краснолиманською» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантрейд ЛТД», відповідно до умов якого шахта продавала цьому ТОВ вугілля за ціною 910 гривень за тонну. Місцем відвантаження була названа залізнична станція Вуглегірської ТЕС. Причому в той самий день між цим же ТОВ і Публічним акціонерним товариством «Центренерго», до складу якого входить Вуглегірська ТЕС, був укладений договір про поставку такої ж якості вугілля, але вже за ціною 1300 грн за 1 тонну.

За даним фактом НАБУ ще 5 липня 2016 року відкрило кримінальне провадження за двома статтями ККУ: 364 (зловживання службовим становищем) і 209 (відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом), в ході якого було встановлено, що внаслідок виконання цього договору (до того моменту, коли таке співробітництво не було припинене працівниками компетентних органів) посередник на рівному місці заробив 304 мільйони гривень, які за інших обставин могло б заробити державне підприємство.

Взагалі подібні оборудки не завжди вважаються злочином — іноді вони можуть розцінюватися як неналежне управління керівником ввіреним йому підприємством і можуть бути хіба що приводом для прийняття відповідних кадрових рішень з боку засновника. Але в даному випадку для обгрунтування необхідності кримінального переслідування був залізний аргумент: 11 березня 2014 року Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (МЕВП) видало наказ № 237 «Про невідкладні заходи стабілізації фінансового стану галузі та запобігання проявам корупції», з якого витікало, що керівникам вугледобувних підприємств ставиться в обов’язок забезпечити продаж вугілля за ринковими цінами безпосередньо генеруючим компаніям теплових електростанцій і забороняється продаж вугілля посередникам.

Вирок по даній справі не ухвалено й досі, а позовну заяву НАБУ до Господарського суду Києва про визнання вказаного договору недійсним було подано майже через два роки після відкриття кримінального провадження — у травні 2018 р. Як не дивно, але цей суд своїм рішенням від 2 жовтня того ж року в задоволенні позову відмовив. Такий крок було обгрунтовано тим, що Наказ МЕВП № 237 не є ні нормативно-правовим, ні регуляторним актом і тим більше не є актом цивільного законодавства, тож порушення його вимог може тягти хіба що персональну дисциплінарну відповідальність керівників підприємства, але ніяк не визнання договору недійсним у світлі вимог статей 203 і 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суддя Сергій Морозов звернув увагу на те, що «Краснолиманська» наприкінці 2015 року надіслала до МЕВП звіт, в якому повідомлялося про те, скільки і якого вугілля, кому, за якою ціною і за якими договорами було відвантажено. Окрім іншого, в ньому містилася й інформація про стосунки шахти з ТОВ «Дантрейд ЛТД», але з боку міністерства не послідувало жодної негативної реакції: ні притягнення до персональної відповідальності, ні жорсткої вимоги розірвати договір. З цього суддя зробив висновок, що насправді керівництво МЕВП схвалювало дії «Краснолиманської», нехай, навіть, у формі мовчазної згоди, а те, що допитаний у рамках кримінального провадження тодішній міністр Володимир Демчишин стверджує зворотне, то це нічого не значить. Аби він дійсно був цим невдоволений, то, мовляв, здійняв би таку бучу, про яку б усі знали. Немаловажним аргументом була також відсутність обвинувального вироку.

НАБУ, звичайно, оскаржило вердикт судді Морозова в Північному апеляційному господарському суді, але останній своєю ухвалою від 20 березня 2019 р., задовольнив клопотання представника «Краснолиманської», зупинив апеляційне провадження до вирішення Конституційним Судом України згаданої на початку нашої розповіді справи за скаргою Запорізького заводу феросплавів. НАБУ оскаржило цю ухвалу та Верховний Суд її скасував: судді Касаційного господарського суду погодилися з доводами скаржника про те, що у випадку встановлення неконституційності закону про судово-позовну компетенцію позивача, судові рішення у справі можуть бути переглянуті у зв’язку з виключними обставинами відповідно до статті 320 ГПК України.

Отримавши на руки такий вердикт, Північний АГС продовжив апеляційний перегляд справи і своєю постановою від 22 травня круто розвернув її хід: рішення ГС Києва було скасоване й ухвалене нове рішення, яким позовна вимога НАБУ була задоволена, а спірний договір визнано недійсним. Але, звичайно, це ще не кінець справи, бо в світлі рішень КСУ, яке було ухвалене через два тижні після ухвалення постанови Північного АГС, вбачається неминучим перегляд усіх судових рішень.

Утім, це ще зовсім не означає, що державні інтереси в даному випадку приречені на програш, якщо НАБУ виведено з гри. Як ви вже могли переконатися, справа шахти «Краснолиманської» могла бути програна й за участі НАБУ, якби не принциповість суддів Північного АГС. Якщо естафету попереднього позивача належним чином перехопить Спеціалізована антикорупційна прокуратура, справу цілком може бути виграно. А якщо поспішить відкараскатися від неї або її ведення буде доручене безнадійним «завальщикам» — тоді, звичайно, пиши пропало. Бо з хорошими виконавцями й поганий закон працюватиме на користь суспільства, а з поганими і хороший закон не допоможе.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Викопіювання з кадастрової карти для ідентифікації земельної ділянки

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Викопіювання, роздруковані з кадастрової карти України, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості.

Позиція ВС

Дев’ятого січня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження № К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234) досліджував питання щодо передачі земель сільськогосподарського призначення у власність та користування громадянам в межах норм безоплатної приватизації. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ч. 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються в користування, зокрема громадянам, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом частин 1—3 та 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться в разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на без оплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства. Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК Украї ни. Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (в разі вилучення земельної ділянки, що перебуває в користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи в сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (в разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді АР Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

За змістом ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає до звіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі якщо в місячний строк з дня реєстрації клопотання (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову в його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Замовлення розробки проекту землеустрою

Таким чином, ст. 118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови в його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб’єкта владних повноважень) або відмови в його наданні після спливу місячного строку. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі № 806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі № 509/4156/15.

Виходячи з наведеного, обов’язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову в його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Тим більше, Верховний Суд звертає увагу, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до ст. 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

Відмова в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою

У свою чергу, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою й техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб’єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

У розумінні ст. 1 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі — Закон № 3613-VI) Державний земельний кадастр — єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження в їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками та користувачами; державна реєстрація земельної ділянки — внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) — графічне зображення, що містить відомості про об’єкти Державного земельного кадастру. У відповідності до положень частин 1, 8 ст. 9 вказаного закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру й надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які проводять свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Які відомості включаються до держземкадастру

Частиною 1 ст. 15 Закону № 3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив’язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об’єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку. Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

Висновок

Графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб’єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив’язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Дванадцятого грудня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 678/568/17, адміністративне провадження № К/9901/21533/18 (ЄДРСРУ № 86305715) досліджував питання щодо повноважень органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення.

Частиною другою статті 33 КУпАП встановлено, що при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, в тому числі зафіксованому в автоматичному режимі.

Згідно зі статтею 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням. Зважаючи на викладене, розгляд та питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності є виключними повноваженнями посадової особи органу Національної поліції, а не суду.

Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено в частині першій статті 222 КУпАП. За її змістом органи Нацполіції розглядають, зокрема, справи про адміністративні правопорушення, які виникають внаслідок порушення правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Згідно з частиною другою статті 222 КУпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення й накладати адміністративні стягнення вправі працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень. Відповідно до ст. 293 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову у справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Згідно з частиною 3 статті 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб’єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; скасувати рішення суб’єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); скасувати рішення суб’єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Із вищезазначеного вбачається, що суд, розглядаючи справу з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, наділений повноваженнями не тільки змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення. Враховуючи наведене, можна констатувати, що сфера застосування ст. 22 КУпАП (звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд.

Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення належить до компетенції органу, що приймав рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, або органу, який розглядає скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення, відповідно до положень КУпАП.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі № 266/3228/16­а (постанова К/9901/23406/18 від 31 жовтня 2019 року).

Висновок: з урахуванням вказаного, на думку автора, висновок Верховного Суду про те, що звільнення особи від адміністративної відповідальності (за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд, є законодавчо обґрунтованим, в той же час суд, як орган, який розглядає скаргу в рамках статей 293 КУпАП та 286 КАС України, може скасувати спірну постанову й закрити провадження у справі за відсутністю складу адмінправопорушення або скасувати постанову та направити справу на новий розгляд, або ж змінити захід стягнення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Особливості припинення права особи на частку у спільному майні

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Двадцять шостого грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/4849/16-ц, провадження № 61-27907св18 (ЄДРСРУ № 86755021) досліджував питання щодо особливостей припинення права особи на частку у спільному майні.

Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо цього будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння й користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбачених пунктами 1—3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81 цс 11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17. При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об’єкта, який є спільним майном (постанова Верховного Суду від 18 липня 2019 року по справі № 210/2236/15-ц, провадження № 61-33924св18 (ЄДРСРУ № 83105519).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.