Судова практика
Про умисел на заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, свідчить, зокрема, невжиття заходів для надання йому медичної допомоги
29 жовтня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 263/15874/17 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який наполягав, що засуджений не мав умислу на заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.
Вироком місцевого суду особу засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців. Апеляційним судом вирок в частині призначеного покарання скасовано, ухвалено новий, яким призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
У касаційній скарзі захисник зазначав, що кваліфікація вчиненого за ч. 2 ст.121 КК України є неправильною, оскільки засуджений не мав умислу на заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, натомість, мало місце спричинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Крім того, вказувив на невідповідність призначеного апеляційним судом покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, через суворість.
Верховний Суд вказав, що кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настає за умисне тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
З об’єктивної сторони цей злочин характеризується суспільно небезпечними, протиправними діяннями та двома суспільно небезпечними наслідками, що настали: первинні – тяжкі тілесні ушкодження, похідні – смерть. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв’язку між собою та із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини – умислом щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю щодо настання смерті потерпілого.
Разом із цим, питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, їх стосунки.
Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений завдав численних ударів (не менше 9) кулаками та ногами в область голови та тулуба потерпілого, заподіявши закриту черепно-мозкову травму, яка виразилась множинними синцями обличчя, крововиливами у м’які тканини голови, під тверду та м’які оболонки, у речовину головного мозку з наступним розвитком набряку головного мозку. Між цими діями, які були активними, та їх наслідками у вигляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили його смерть, існував прямий причинний зв’язок.
Наведені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що обвинувачений, будучи особою значно молодшого віку за потерпілого, умисно завдаючи з великою силою удари в життєво важливі органи, розраховував на такі можливі наслідки, від яких його здоров’ю буде спричинено тяжку шкоду. Заслуговує на увагу і те, що обвинувачений бачив, що під час побиття, потерпілий втрачав свідомість, на його обличчі була кров, тобто він розумів, що наніс тілесні ушкодження потерпілому, однак не вжив будь-яких заходів щодо надання невідкладної медичної допомоги, а залишив його в такому стані.
Зважаючи на викладене, дії обвинуваченого за ч. 2 ст. 121 КК кваліфіковані вірно, він має відповідати за той результат своїх дій (завдану шкоду), який фактично було заподіяно, в даному випадку – тяжке тілесне ушкодження, похідним наслідком якого є смерть потерпілого.
Що стосується призначеного покарання, то Верховний Суд звернув увагу на те, що суд першої інстанції, постановляючи вирок, не повною мірою звернув увагу на положення закону, згідно з якими при вирішенні зазначених питань має належним чином досліджувати і оцінювати всі обставини, які мають значення для справи та призначив засудженому покарання, яке не відповідало тяжкості вчиненого злочину та його особі, через м’якість, на що звернув увагу суд апеляційної інстанції.
Крім того, апеляційним судом вірно зауважено, що у даній справі позиція потерпілого, який в місцевому суді не наполягав на суворому покаранні обвинуваченому, не може бути вирішальною та повинна враховуватися одночасно з іншими обставинами кримінального провадження.
Підготував Леонід Лазебний
