Судова практика
Прокурор не має права оскаржувати вирок, яким затверджено угоду про примирення, з підстав невідповідності вимогам КК та КПК
15 лютого 2021 р. Перша судова палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 395/ 773/18 залишила без задоволення касаційну скаргу прокурора, не знайшовши підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові ВС від 13 листопада 2018 р. у справі № 367/3872/17.
Вироком районного суду затверджено угоду про примирення між потерпілою, її представником та обвинуваченим і його захисником, визнано обвинуваченого винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 119 КК, та призначено йому покарання, узгоджене сторонами, у виді обмеження волі на строк 1 рік, а також на підставі ст. 75 КК звільнено останнього від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
Перший заступник прокурора, не погодившись із вироком, оскаржив його в апеляційному порядку з підстав порушення судом першої інстанції загальних засад кримінального провадження. Вказував на необґрунтованість рішення про затвердження угоди, за умовами якої сторонами було узгоджено покарання, не передбачене санкцією ч. 1 ст. 119 КК, що потягло неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
Апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора у зв`язку з тим, що останнім усупереч положенням п. 3 ч. 3 ст. 394 КПК оскаржено судове рішення з підстав, з яких він не може його оскаржити.
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу прокурора, погодився з висновком апеляційного суду про неможливість оскарження прокурором в апеляційному порядку вироку про затвердження угоди про примирення не з тих підстав, що угоду затверджено судом у кримінальному провадженні, в якому згідно з ч. 3 ст. 469 КПК її не може бути укладено, оскільки враховуючи вимоги засади диспозитивності (ст. 26 КПК) і те, що п. 3 ч. 3 ст. 394 КПК та ч. 4 ст. 399 КПК чітко регламентують спеціальні підстави для оскарження прокурором вироку за угодою про примирення, а також підстав та порядку відмови у відкритті провадження апеляційним судом (у тому числі й у випадках оскарження вироків за угодами), застосування положень ч. 6 ст. 9 КПК для розширення можливостей оскарження прокурором вироку на підставі угоди про примирення виключається.
З наведеного випливає, що суд має перевіряти відповідність укладеної сторонами угоди про примирення вимогам КК та КПК з метою постановлення вироку, який відповідав би загальним засадам судочинства, однак це не розширює повноважень прокурора при оскарженні такого вироку за межі, які чітко визначені законом.
Отже, зважаючи на положення ст. 370, ч. 2 ст. 475 КПК, вирок на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим повинен відповідати загальним вимогам до судових рішень щодо законності, обов’язок перевіряти угоду на відповідність її не тільки спеціальним нормам, що стосуються укладання угод, а й іншим нормам КПК та КК покладається на суд, який вирішує питання щодо затвердження такої угоди.
Повноваження прокурора при оскарженні вироку суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим обмежені приписами п. 3 ч. 3 ст. 394 КПК, згідно з якими такі вироки можуть бути оскаржені прокурором лише у зв’язку з порушеннями вимог ч. 3 ст. 469 КПК під час укладення угоди, і не підлягають розширенню, в тому числі через затвердження судом угоди, умови якої не відповідають нормам кримінального та процесуального закону.
Підготував Леонід Лазебний
