Судова практика
При призначенні покарання за злочин, за який альтернативно передбачено довічне позбавлення волі, положення про те, що воно не може перевищувати двох третин максимального строку, не застосовуються
2 грудня 2019 р. Верховний Суд у справі 664/425/16-к змінив вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду, оскільки обвинуваченому було призначено надміру суворе покарання.
Як було встановлено судом першої інстанції, засуджений у стані алкогольного сп’яніння під час сварки на ґрунті ревнощів із метою вбивства двох осіб умисно завдав їм по одному удару ножем у ліву частину грудей, заподіявши кожному тяжке тілесне ушкодження. Після цього засуджений, залишивши потерпілих у непритомному стані, вийшов з будинку, отже виконав всі дії, які вважав за необхідне для вбивства потерпілих, але, оскільки потерпілим було вчасно надано медичну допомогу, їх смерть не настала з залежних від його волі причин.
Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, його було засуджено за ч. 2 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК до 12 років позбавлення волі.
У касаційній скарзі прокурор просив змінити вирок на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК, – зменшити засудженому розмір покарання до 10 років позбавлення волі, оскільки, на його думку, місцевий суд не дотримався приписів ч. 3 ст. 68 КК, з урахуванням яких максимальний строк позбавлення волі за злочин, вчинений засудженим, не може перевищувати 10 років.
Об’єднана палата Касаційного кримінального суду ВС зазначила, що при виборі покарання суди мали вирішити питання щодо співвідношення норм Загальної та Особливої частин КК, зокрема ст. 68 і ч. 2 ст. 115 КК.
Згідно з санкцією ч. 2 ст. 115 КК найбільш суворим видом покарання за вчинення злочинів, передбачених у диспозиції цієї статті, є покарання у виді довічного позбавлення волі. Це покарання є безстроковим, тобто не має строкового виміру.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 68 КК за вчинення готування до злочину та замаху на нього довічне позбавлення волі не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у ст.ст 109–114-1, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у ст.ст 437–439, ч. 1 ст. 442 та ст. 443 цього Кодексу.
Водночас ч. 3 ст. 68 КК передбачено, що за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Верховний суд з’ясував, що виходячи з системного аналізу положень згаданих частин ст. 68 КК, закон зобов’язує суд або знизити розмір (ч. 3), або забороняє застосувати (ч. 4), але виключно лише один і лише найбільш суворий вид основного покарання з числа тих, що передбачені у відповідній санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК.
Із цього випливає, що за одним кримінальним провадженням стосовно одного і того самого діяння і щодо однієї і тієї самої особи, яка вчинила це діяння, вказані положення не можуть бути застосовані двічі – і до найбільш суворого, і до менш суворого покарання, які альтернативно передбачені у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК.
Проаналізувавши положення ст. 68 КК Об’єднана палата Касаційного кримінального суду ВС зробила висновок, що під час призначення покарання особам, винним у вчинені замаху на злочин, за який у санкції статті Особливою частини КК альтернативно передбачено довічне позбавлення волі, правила ч. 3 ст. 68 КК не можуть застосовуватися, оскільки найбільш суворим видом покарання залишається довічне позбавлення волі, а воно є таким, що виключає можливість визначення його двох третин. Тобто підлягають застосуванню лише правила, встановлені ч. 4 ст. 68 КК.
Підготував Ярослав Степанніков
