Судова практика
Рукописні записи, які не мають ознак документа, можуть бути визнані недопустимими доказами лише після їх дослідження
15 травня 2018 р. Верховний Суд у справі № 750/2282/15-к скасував виправдувальний вирок, оскільки судами безпідставно було визнано недопустимим доказом рукописні записи.
Обвинувачена неодноразово, умисно приховуючи необов’язковість сплати коштів до благодійного фонду за виготовлення закордонного паспорту, надавала клієнтам відповідні реквізити, після чого отримувала частину з таких коштів від президента фонду.
Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, обвинувачену виправдано у зв’язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення.
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що суд першої інстанції послався у вироку на позасудові пояснення свідка, надані захиснику, та визнав недопустимим доказом рукописні записи про взаєморозрахунки між обвинуваченою та іншим свідком через те, що вони не є офіційними документами.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування ч. 8 ст. 95 КПК, за якою пояснення, надані стороні учасниками провадження, не можуть використовуватися як джерело доказів у справі, зазначивши, що суд першої інстанції послався на виключно пояснення свідка, які на думку прокурора є недопустимими, а в сукупності з показаннями того ж свідка, які він давав під час змагального процесу за повної можливості для всіх сторін піддати свідка перехресному допиту.
Таким чином, посилаючись на показання свідка під час судового розгляду та пояснення, надані захиснику, суд фактично посилався на одні й ті ж показання, і саме тому вимоги ч. 8 ст. 95 КПК немає підстав вважати порушеними.
Щодо рукописних записів то Верховний Суд зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 84 КПК процесуальними джерелами доказів є, серед іншого, документи. Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, що містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
Суд першої інстанції, виключивши згадані рукописні записи, не навів правового обґрунтування такого рішення і не мав правових підстав визнавати цей доказ недопустимим. Відповідно до ст. 94 КПК він мав оцінити достовірність наданого обвинуваченням документа та його значення для доведення обставин, які підлягають доказуванню, виходячи з усієї сукупності доказів і навівши ґрунтовні мотиви свого рішення, однак не зробив цього.
Апеляційний суд, порушуючи вимоги ст. 419 КПК, не надав належного обґрунтування, на якій підставі він відхиляє цей довід прокурора в апеляційній скарзі, а лише процитував позицію суду першої інстанції. Таке порушення є істотним, оскільки воно могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі.
Отже, Верховний Суд скасував попередні рішення та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Підготував Леонід Лазебний
