Connect with us

Судова практика

Самозахист від надмірного насильства поліцейських не може кваліфікуватися як опір працівнику поліції та погроза або насильство щодо нього

Дата публікації:

20 жовтня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у справі № 444/2115/17 скасував ухвалу апеляційного суду, який залишив без оцінки доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили працівниками поліції.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, чоловіка визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 та ч. 2 ст. 345 КК.

Суд визнав доведеним, що він, погрожуючи фізичною розправою, вживаючи нецензурну лайку, вчини конфлікт з інспекторами патрульної поліції, які під час патрулювання виявили порушення нею ПДР.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що суди проігнорували факти, які вказують на відсутність у діях засудженого складу інкримінованих йому злочинів, оскільки його дії були спровоковані незаконними діями працівників поліції.

Колегія суддів ВС не погодилася з доводами сторони захисту та зазначила, що невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнано правомірним, якщо особа, виходячи зі своєї оцінки ситуації, вважає таку вимогу безпідставною, і навіть якщо в подальшому виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав.

Наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги під час вирішення питання щодо наявності чи відсутності складів злочинів, передбачених ст.ст. 342 та 345 КК.

Вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченого опору у значенні ст. 342 КК, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред’явлення ними вимоги і подальший розвиток подій у зв’язку із цими вимогами. При цьому слід брати до уваги, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за ст. 342 КК. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні ст. 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров’я особи.

Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні ст. 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду слід виходити не лише з факту фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і з обстановки, в якій відбулася подія. У разі застосування поліцейським сили без попередження суд має визначити, чи не зумовлені дії особи інстинктивною реакцією на несподіване для неї насильство і намаганням відвернути небезпеку для життя і здоров’я. З таких же міркувань необхідно виходити і під час оцінки наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого ст. 345 КК.

У матеріалах справи є показання свідка, а також відеозаписи з нагрудної камери поліцейського та з телефона свідка, які не підтверджують будь-яких погроз або нецензурної лайки з боку засудженого на адресу поліцейських до того моменту, поки поліцейські не почали застосовувати силу. Як вбачається з матеріалів справи, засуджений під час спілкування з поліцейськими вступив з ними в суперечку, оспорював законність їхніх дій і – цілком правомірно – вимагав від них пред’явити посвідчення, проте робив це в дещо зухвалій манері. Однак його поведінка не була ані насильницькою, ані агресивною.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції не надав переконливих пояснень, чому він не взяв до уваги ці докази, а апеляційний суд не перевірив відповідності висновку суду першої інстанції обставинам справи в тій частині, що застосуванню сили поліцією передувала агресивна поведінка засудженого, і залишив доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили поліцією без відповіді.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Гроші, позичені за договором без визначеного строку їх повернення, мають бути повернені протягом тридцяти днів з дня пред’явлення вимоги позикодавцем

Опубліковано

on

28 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 499/144/17 відмовив у задоволенні касаційної скарги позичальника, який посилався на те, що для пред’явлення позову про стягнення позичених коштів сплив строк позовної давності

Позикодавець звернувся до суду з позовом до позичальника про стягнення грошових коштів за договорами позики, підтвердженими розписками, оскільки на його вимогу позичальник їх не повернув

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що дата підписання боргових розписок є датою, коли у позичальника виникає право вимоги від боржника, та датою початку перебігу позовної давності, яка за загальними правилами становить три роки, а сплив позовної давності позбавляє можливості одержати судовий захист свого порушеного цивільного права за умови заявлення стороною у спорі про її застосування до постановлення судом рішення.

Апеляційним судом рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову з тих мотивів, що якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов’язанням їх повернути та дату отримання цих коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання. З метою забезпечення правильного застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

У цій справі суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оригінали боргових розписок надано суду позивачем, що доводить невиконання відповідачем своїх зобов’язань.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, однак у розписках не зазначено строк повернення цих коштів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що борг має бути повернутий у порядку та строки, встановлені ч. 1 ст. 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Недійсність паспорта сторони договору купівлі-продажу не є підставою для визнання договору недійсним

Опубліковано

on

2 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 759/22877/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги позивача, який вимагав визнання недійсним договору купівлі-продажу через відсутність у його паспорті фотокартки у зв’язку із досягненням двадцятип’ятирічного віку при підписанні договору.

Продавець звернувся до суду з позовом до покупця про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.

Позивач посилався на те, що договір купівлі-продажу автомобіля, укладений між ним та відповідачем, підлягає визнанню недійсним, оскільки на час укладення договору був недійсним його паспорт у зв’язку із тим, що до нього не вклеєно фотокартку після досягнення двадцятип’ятирічного віку.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачем не надано доказів, які б обґрунтовували заявлені позовні вимоги та свідчили про порушення його прав при укладенні договору купівлі-продажу транспортного засобу. Та обставина, що на момент укладення договору купівлі-продажу автомобіля у паспорті позивача не була вклеєна фотокартка у зв`язку із досягненням ним двадцятип’ятирічного віку не свідчить про невідповідність волевиявлення відчужувача автомобіля на його продаж, зважаючи, зокрема, на той факт, що позивачем не заперечувались обставини укладення договору та факт його підписання.

У касаційній скарзі позивач наполягав, що паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним, що визначено у п. 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-ХІІ. Недійсність паспорту громадянина України має наслідком недійсність правочину, при укладенні якого було використано недійсний паспорт.

Верховний Суд вказав, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив, що позивачем не надано належних доказів, які б безспірно підтверджували наявність правових підстав для визнання оспореного правочину, укладеного між сторонами спору, недійсним: недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 13, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Відсутність у паспорті позивача фотокартки у зв’язку із досягненням двадцятип’ятирічного віку не є безумовною підставою для визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України із урахуванням встановлених у цій справі обставин.

Згідно з матеріалами справи позивач не заперечував добровільне укладення ним договору купівлі-продажу.

Відповідно до Положення про паспорт громадянина до паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.

Враховуючи те, що сторони договору купівлі-продажу не мали сумніву в ідентичності особи кожної з них, знали про наявність дефекту паспорта позивача, договір купівлі-продажу вчинили за взаємною згодою, зокрема добровільні дії позивача були спрямовані на відчуження транспортного засобу, подання ним особисто документів, необхідних для перереєстрації транспортного засобу, недійсність паспорта позивача не може бути підставою для задоволення його позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між сторонами у справі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Вимога про визнання договору оренди землі удаваним без застосування наслідків дійсного правочину не є ефективним способом захисту

Опубліковано

on

16 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 398/4220/17 ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не був ефективним та самостійним.

Власник земельної ділянки звернувся до суду з позовом до орендаря про визнання удаваним договору оренди земельної ділянки, застосування наслідків, передбачених ст. 235 ЦК України.

Позивач уклав з відповідачем договір оренди земельної ділянки на 49 років, при цьому відповідач зобов’язався сплатити орендну плату одразу за весь цей час. Позивач просив суд визнати договір оренди удаваним, оскільки вважав, що відповідач мав на меті приховати інший правочин, а саме – договір купівлі-продажу земельної ділянки, та застосувати наслідки удаваного правочину.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, оскільки договір містить усі істотні умови договору оренди землі, він не передбачає переходу права власності на земельну ділянку, між сторонами виникли правовідносини, що характерні саме для договору оренди.

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що перелік визначених у ст. 16 ЦК України способів захисту не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, аніж тим, що встановлений договором або законом.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Предметом позову у справі, яка переглядалася, є вимоги про визнання удаваним договору оренди землі та застосування наслідків цього правочину, оскільки позивач стверджував, що насправді укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а не договір оренди.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визначити правочин, який насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору та підлягають з’ясуванню судом.

З огляду на наведене та враховуючи, що сама собою вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення іншого спору, зокрема, у разі звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній, Верховний Суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не є ефективним та самостійним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте помилково надав оцінку цим вимогам по суті та відмовив із підстав недоведеності наявності навмисних дій відповідача під час укладення спірного договору та наявності у нього мети приховати договір купівлі-продажу. Оцінюючи обставини справи за такою логікою, суд першої інстанції додатково був зобов’язаний врахувати, що купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення за чинним законодавством не допускається, тому правила про договір купівлі-продажу до оспорюваного правочину щодо такої землі застосовані бути не можуть.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram