Connect with us

Судова практика

Спори про стягненням страхових платежів майбутніх періодів з юрособи, що ліквідується, підлягають розгляду за правилами КАС України

26 травня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 925/1005/18 скасувала рішення судів попередніх інстанцій та закрила провадження, дійшовши висновку, що у відносинах, пов`язаних із виплатою страхувальником передбачених законодавством платежів, які є джерелами формування коштів Фонду соціального страхування, Фонд і його органи не виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин, а здійснюють владні управлінські функції.

Фонд соціального страхування України звернувся із позовом до ДП «Черкаський консервний комбінат» з вимогою включити кредиторські вимоги Фонду по сплаті капіталізованих платежів до проміжного ліквідаційного балансу. Позов було мотивовано  вимогами ст. 110112 Цивільного кодексу України, ст. 11 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон № 1105-XIV), та Порядком капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов`язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю та здоров`ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 765 від 6 травня 2000 р. Позивач наводив доводи про необхідність проведення капіталізації платежів для продовження страхових виплат особам, потерпілим від нещасного випадку на виробництві, внаслідок ліквідації відповідача.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду позовні вимоги було задоволено повністю. Суди дійшли висновку про наявність підстав для включення до проміжного ліквідаційного балансу кредиторських вимог Фонду.

У касаційній скарзі відповідач посилався на невідповідність заявленої позивачем суми дійсним затратам, які покладено в основу капіталізації платежів та не обґрунтованість реальних показників і потреб осіб, яким Фонд здійснює виплату.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що аналіз положень Закону № 1105-XIV, які з-поміж іншого визначають й компетенцію Фонду та його робочих органів, дає підстави для висновку, що у відносинах, пов`язаних із виплатою страхувальником у передбачених законодавством платежів, які є джерелами формування коштів Фонду, ці органи не виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин, а здійснюють владні управлінські функції, спрямовані на забезпечення державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав.

Таким чином, Верховна Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 р. у справі № 822/1472/17, від 6 червня 2018 р. у справі № 811/289/16, від 17 жовтня 2018 р. у справі № 822/1544/16, де колегія суддів визначила, що спори, пов’язані із стягненням з особи, що ліквідується, страхових платежів, капіталізованих на майбутні періоди, підлягають розгляду відповідно до правил Кодексу адміністративного судочинства України

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Судова практика

ФОП, зареєстрований до 2004 р., відомості про якого не внесено до ЄДР, не повинен сплачувати ЄСВ

1 липня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду постановою у справі № 260/81/19 відступила від висновку Верховного Суду і вказала, що особа, яка отримала свідоцтво про реєстрацію ФОП до набрання чинності Законом про реєстрацію, але не зверталася до реєстратора про включення відомостей про нього до ЄДР не є суб’єктом підприємницької діяльності і не має обов’язку сплачувати єдиний внесок.

Позивач звернувся до суду із позовом до органів ДФС щодо скасування вимоги про сплату боргу за період 2017-2018 р.р. Позов обґрунтовувався тим, що ДФС не проводило щодо позивача як фізичної особи-підприємця жодних перевірок з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких, відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», нараховується єдиний внесок. Крім того позивач указав, що 26 листопада 2003 р. він одержав свідоцтво про державну реєстрацію як суб`єкт підприємницької діяльності, а в 2011 р. припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги було задоволено в повному обсязі. Суд керувався тим, що норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу.

Апеляційний суд зазначене рішення скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову повністю відмовив. Суд не погодився із висновками першої інстанції щодо обов’язковості перевірки, а також вказав, що діяльність позивача як ФОПа була припинена в 2018 р., а не 2011, а відтак позивач у вказаний період був платником єдиного внеску.

У касаційній скарзі позивач вказав, що свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 р. з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» втратило чинність. Ураховуючи наявність у ЄДР відомостей про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності – фізичної особи та відсутність запису про проходження перереєстрації, вказував на відсутність у нього статусу ФОП станом на час виникнення спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду вирішила за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17, в якій суд вказав, що з набранням чинності Закону про реєстрацію пов’язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, а сам статус підприємця лишився незмінним.

Велика Палата вказала, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, а відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 р. виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 р. ознак суб’єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Особи, які бажали здійснювати підприємницьку діяльність, мали обов’язок подати реєстраційну картку. Неподання ж картки констатувало відмову особи від набуття статусу ФОП, що і виражається у визнанні нечинним свідоцтва, оформленого на бланках старого зразка.

Отже, Велика Палата ВС касаційну скаргу  ФОП задовольнила частково, постанову апеляційного адміністративного суду скасувала, а рішення окружного адміністративного суду змінила з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині своєї постанови.

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Читати далі

Судова практика

У разі несвоєчасного перерахування суми податку з вини банку платник звільняється від санкцій, але не від обов’язку зі сплати податку

1 липня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 804/4602/16 скасувала рішення судів попередніх інстанцій, якими було скасоване рішення ДПІ.

Внаслідок невиконання вчасно банком платіжного доручення позивача в останнього виник борг щодо  сплати за узгодженим грошовим зобов’язанням авансового внеску з податку на прибуток страхових організацій. Податкова інспекція направила позивачеві відповідну податкову вимогу, одночасно повідомивши, що на будь-яке майно позивача розповсюджується право податкової застави, а на суму податкового боргу нараховується пеня та штрафи.

Позивач, не погодившись із податковою вимогою, рішенням про опис майна у податкову заставу та запитом про погашення заборгованості або про надання інформації щодо наявності та опису майна, звернувся до суду із позовом.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, рішення ДПІ було скасоване. Суд виходив з того, що виконання платником зобов`язання по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов`язання пов`язане з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування сум податку за умови належного оформлення таких документів та наявності необхідної суми на розрахунковому рахунку платника, а тому неперерахування податку, збору не є наслідком винних дій платника податку, а отже, до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про сплату податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

У касаційній скарзі відповідач наполягав, що позивачем не вчинено необхідних дій по сплаті самостійно узгодженого податкового зобов`язання.

Справу було передано на розгляд Великої Палати ВС через необхідність відступити від правової позиції Верховного Суду України (постанова від 06 квітня 2004 р. № 8/140), якою не враховано, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до положень ПК України звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов’язання не свідчить про звільнення від обов’язку виконати податкове зобов’язання.

Верховний Суд України, вирішуючи спір за аналогічних обставин, у дійшов висновку, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника.

Проте, в цій справі колегія суддів ВС вирішила за необхідне відступити від цього висновку та зазначила, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов’язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак не звільняється від обов’язку сплатити в повному обсязі податкове зобов’язання.

З огляду на те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов’язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов’язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було.

Повний текст рішення

Підготував Леонід Лазебний

Читати далі

Судова практика

Якщо обман був лише способом отримати доступ до майна, а вилучення майна відбувалося відкрито, такі дії слід кваліфікувати як грабіж

21 липня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 545/1937/18 залишив без задоволення касаційну скаргу засудженого, вказавши, що будь-які суперечності у показаннях малолітнього свідка щодо добровільності передання майна було усунуто під час апеляційного розгляду шляхом повторного їх допиту.

Вироком місцевого суду обвинуваченого засуджено за ч. 2 ст. 190 КК, за те, що він, діючи повторно та умисно, відкрито заволодів належним потерпілій велосипедом, яким на той час користувався її малолітній син, завдавши потерпілій матеріальної шкоди на суму 1900 грн.

Апеляційний суд ухвалив новий вирок, яким скасував вирок місцевого суду та визнав фігуранта винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК.

У касаційній скарзі засуджений вимагав змінити вирок апеляційного суду шляхом перекваліфікації його дій на ч. 2 ст. 190 КК. Вказував на те, що апеляційним судом не наведено обґрунтування щодо помилковості висновків суду першої інстанції про кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 190 КК. Зокрема, вважав суперечливими показання малолітнього свідка та потерпілої.

Також засуджений стверджував, що апеляційний суд не врахував спрямованості його умислу на заволодіння чужим майном.

Верховний Суд зазначив, що висновки суду першої інстанції щодо необхідності кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 190 КК ґрунтувалися, зокрема, на критичній оцінці показань малолітнього свідка, наданих у судовому засіданні, оскільки він відчував себе винуватим за те, що давав покататися на велосипеді сторонній особі, та після заволодіння велосипедом боявся гніву батьків.

Апеляційний суд з висновками місцевого суду не погодився, вважаючи їх такими, що не підтверджуються наявними у кримінальному провадженні доказами, а разом з цим і не відповідають фактичним обставинам справи.

Після допиту в суді апеляційної інстанції малолітнього свідка було здобуто аналогічні показання тим, що він надавав у суді першої інстанції. Проаналізувавши стабільні показання, апеляційний суд вважав, що саме у момент незаконного заволодіння велосипедом з боку малолітнього свідка була відсутня будь-яка добровільна передача майна. Свідок неодноразово зазначав і чітко вказав на спосіб заволодіння засудженим велосипедом саме шляхом «ривка», а також на ту обставину, що він заперечував прохання засудженого вдруге надати йому проїхати на велосипеді.

Апеляційний суд визнав об’єктивно непідтвердженими доказами у кримінальному провадженні твердження суду першої інстанції про добровільність передачі велосипеда малолітнім та його страх перед батьками і у зв’язку з цим свідоме викривлення ним показань щодо відсутності його згоди на добровільну передачу велосипеда малознайомій людині. Вказувалося, що сподівання потерпілого про повернення велосипеда не свідчить про наявність добровільної згоди на передачу майна саме в момент заволодіння ним.

Верховний Суд констатував, що виходячи з положень ст.ст. 186, 190 КК, якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а вилучення майна відбувалося відкрито, то склад шахрайства відсутній і такі дії потрібно кваліфікувати як грабіж.

Як установив апеляційний суд, потерпілий добровільно не передавав свій велосипед засудженому, що є обов’язковою ознакою шахрайства. Фактично засуджений використав обставини, що об’єктивно склалися на момент грабежу.

Тобто обман потерпілого у конкретному випадку був лише способом доступу до чужого майна, вилучаючи яке у присутності малолітнього потерпілого, засуджений розраховував на те, що його дії не будуть сприйматися ним як протиправні. Оскільки обман за таких обставин не є способом неправомірного вилучення чужого майна, то вчинене засудженим суспільно небезпечне діяння не може утворювати шахрайства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram