Судова практика
Суд може відмовити в поверненні малолітньої дитини до країни постійного проживання, якщо вона прижилася у новому середовищі
5 серпня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 521/14556/16 залишив без задоволення касаційну скаргу на рішення про відмову у поверненні дитини до визначеного місця проживання.
Головне територіальне управління юстиції в Одеській області в інтересах батька дитини звернулося з позовом до матері дитини про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.
Свої вимоги обґрунтовувало тим, що батько та матір перебували у фактичних шлюбних відносинах, у період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина, яка є громадянкою України. Матір виїхала із дитиною до України, хоча батько не надавав своєї згоди на її переміщення, і до Італійської Республіки не поверталася. Матір самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні, порушивши права батька.
Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, зважаючи на високий рівень соціалізації малолітньої та глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання, що відбулось протягом останніх трьох років.
У касаційній скарзі представник батька зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно проігнорували та не застосували ч. 1 ст. 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р., оскільки з початку процедури повернення дитини в адміністративному органі України (Міністерстві юстиції України) минуло менше одного року, тому суди повинні були негайно ухвалити рішення про повернення дитини.
Верховний Суд вказав, що однією із обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», є те, що з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (ч. 2 ст. 12 цієї Конвенції).
Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов’язання з цього питання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні зважити не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію ст.ст. 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитимуть вимогам ст. 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції.
Суди встановили, що з моменту виїзду матері з малолітньою дитиною в Україну (жовтень 2014 р.) до звернення ГТУЮ в Одеській області в інтересах батька до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 р.) минуло більше року, тому суди правильно застосували до спірних правовідносин ч. 2 ст. 12 Конвенції.
На підтвердження того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: відвідування дошкільного навчального закладу – садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Отже, Верховний Суд залишив без змін рішення районного суду та постанову апеляційного суду.
Підготував Леонід Лазебний
