Connect with us

Судова практика

Суд може відмовити в поверненні малолітньої дитини до країни постійного проживання, якщо вона прижилася у новому середовищі

Дата публікації:

5 серпня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 521/14556/16 залишив без задоволення касаційну скаргу на рішення про відмову у поверненні дитини до визначеного місця проживання.

Головне територіальне управління юстиції в Одеській області в інтересах батька дитини звернулося з позовом до матері дитини про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що батько та матір перебували у фактичних шлюбних відносинах, у період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина, яка є громадянкою України. Матір виїхала із дитиною до України, хоча батько не надавав своєї згоди на її переміщення, і до Італійської Республіки не поверталася. Матір самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні, порушивши права батька.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, зважаючи на високий рівень соціалізації малолітньої та глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання, що відбулось протягом останніх трьох років.

У касаційній скарзі представник батька зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно проігнорували та не застосували ч. 1 ст. 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р., оскільки з початку процедури повернення дитини в адміністративному органі України (Міністерстві юстиції України) минуло менше одного року, тому суди повинні були негайно ухвалити рішення про повернення дитини.

Верховний Суд вказав, що однією із обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», є те, що з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (ч. 2 ст. 12 цієї Конвенції).

Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов’язання з цього питання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні зважити не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію ст.ст. 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитимуть вимогам ст. 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції.

Суди встановили, що з моменту виїзду матері з малолітньою дитиною в Україну (жовтень 2014 р.) до звернення ГТУЮ в Одеській області в інтересах батька до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 р.) минуло більше року, тому суди правильно застосували до спірних правовідносин ч. 2 ст. 12 Конвенції.

На підтвердження того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: відвідування дошкільного навчального закладу – садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Отже, Верховний Суд залишив без змін рішення районного суду та постанову апеляційного суду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Advertisement

Судова практика

Визнання судом дійсним не посвідченого нотаріально договору не виключає визнання його в подальшому недійсним через фраудаторність

Опубліковано

on

18 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/6427/16 скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині, визнавши недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Цивільний позивач звернувся з позовом про визнання недійсним (фіктивним) договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладений між відповідачами в простій письмовій формі, та скасування реєстрації права власності на це майно з тих підстав, що одну відповідачку визнано винною заволодіння чужим майном, або правом на майно шляхом зловживання довірою (шахрайство) за ч. 3 ст. 190 КК України та частково задоволено цивільний позов позивача до засудженої про стягнення шкоди.

Відповідачка знала про порушену проти неї справу та про майнові вимоги позивача до неї, а тому з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно продала його іншому відповідачу.

Суд першої інстанції визнав недійсним договір купівлі-продажу майна, оскільки на час вчинення цього договору воно було арештоване.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову, оскільки договір визнаний дійсним в іншому провадженні, умови договору виконано, отже, він не є фіктивним. Позивач не визначав підставою позову в цій справі порушення закону при укладенні договору купівлі-продажу, а посилання на такі порушення в судовому засіданні не підлягають дослідженню судом з огляду на правила диспозитивності цивільного судочинства.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що відповідачка, перебуваючи під слідством і передбачаючи, що на її майно буде накладений арешт, уклала договір купівлі-продажу без мети настання юридичних наслідків, а лише для того, щоб уникнути звернення стягнення на це майно. Окрім того, цей договір учинений у простій письмовій формі без обов`язкового нотаріального посвідчення, тобто є нікчемним.

Верховний Суд вказав, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.

У зв’язку з цим суд, з’ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює її правильну правову кваліфікацію та застосовує саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно із ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка виявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Тлумачення ст. 220 ЦК України свідчить про те, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги про його нотаріальне посвідчення «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання недійсним договору, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір).

Приватноправовий інструментарій (зокрема визнання договору дійсним унаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі односторонньої відмови від договору з адвокатом стягнення неустойки (штрафу чи пені) не допускається

Опубліковано

on

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 591/3176/17 частково задовольнив касаційну скаргу адвоката, який вимагав від клієнтки сплатити неустойку за відмову від договору про надання правничої допомоги.

Клієнтка звернулася до адвоката з позовом про визнання недійсним договору про надання правової допомоги через те, що у пункті 2.6 додатку № 1 до договору зазначено, що в разі односторонньої відмови позивача від договору, особа зобов`язана буде сплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 30 відсотків від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь – який законний спосіб (примирення, відмова від претензій, одностороння відмова від договору за ініціативи клієнта тощо), а фактично – неустойку у мінімальному розмірі 10 000 доларів США.

Позивачка вважала, що оспорюваний пункт договору суперечить нормам Цивільного кодексу України, нормам Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншим актам цивільного законодавства.

Адвокат подав зустрічний позов до клієнтки про стягнення грошових коштів, оскільки вона повідомила про свою відмову від його послуг, яку він вважав спробою ухилитися від виконання визначеного договором обов`язку зі сплати гонорару.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено такого виду гонорару адвоката, як додаткова винагорода або накладення штрафних санкцій. Отже, в цій частині договір суперечить ст. 30 зазначеного Закону та ст. 33 Правил адвокатської етики.

У касаційній скарзі адвокат зазначав, що, задовольняючи позовні вимоги клієнтки, суд першої інстанції фактично позбавив його права на оплату праці, гарантованого Конституцією України, на яку він розраховував під час укладення договору.

Верховний Суд нагадав, що законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, згідно з яким сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.

По своїй суті неустойка – це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У ст. 549 та в § 2 глави 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов’язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання.

Законодавець пов’язує стягнення неустойки саме з порушенням зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

В оспорюваному пункті договору фактично передбачено штраф за односторонню відмову від договору, а отже цей пункт суперечить сутності неустойки..

Тому Верховний Суд визнав правильними висновки судів про задоволення первісного позову в частині визнання недійсним оспорюваного пункту договору в частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але водночас скасував згадані рішення в частині задоволення позову про визнання недійсним пункту договору про додаткову винагороду адвокату в розмірі 30%.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Опубліковано

on

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/262/20 скасував рішення судів попередніх інстанцій, якими було безпідставно надано додатковий строк для прийняття спадщини.

Спадкоємець за законом звернувся до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позивач після смерті свого батька у визначений законом строк спадщину не прийняв, оскільки впродовж останніх років не спілкувався з батьком, проживав окремо від нього, а про відкриття спадщини дізнався поза межами визначеного законом строку для прийняття спадщини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що позивач пропустив строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у зв`язку з причинами, пов`язаними з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього, які визнано поважними.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що позивач не зазначив жодної об`єктивної обставини, яка б заважала йому звернутися до нотаріуса з відповідною заявою у визначений законом строк.

Верховний Суд вказав, що за змістом ст. 1272 ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви і ці обставини визнані судом поважними.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

При цьому суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Верховний суд зауважив, що, вирішуючи спір, суди не врахували, що неспілкування позивача зі спадкодавцем унаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об’єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов’язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram