Судова практика
Судове рішення про зобов’язання надати дозвіл на розробку проекту землеустрою не є втручанням у дискреційні повноваження владного органу
2 липня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 825/2228/18 залишив без задоволення касаційну скаргу міськраді, яку судовими рішеннями було зобов’язано надати особі дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Фізична особа звернулась до суду з позовом до міської ради, в якій просила визнати протиправним та скасувати пункт рішення відповідача, яким відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, та зобов’язання надати дозвіл для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що відмова відповідача у наданні дозволу є незаконною, оскільки не ґрунтується на нормах ЗК України, де встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні такого дозволу.
У касаційній скарзі відповідач посилався на те, що суди попередніх інстанцій неправомірно зобов`язали його надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, оскільки це є втручанням у діяльність державного органу.
Верховний Суд вказав, що ухвалення рішення є результатом правової процедури, яка йому передує. Тобто відповідно до ст. 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає послідовні стадії.
Аналіз норм права, якими врегульована процедура безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб’єктів земельно-правової процедури є взаємопов’язаними, послідовними та спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність.
Зі змісту ч. 6 ст. 118 ЗК України слідує, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.
Таким чином, обов’язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову в його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
Частиною 7 ст. 118 ЗК України визначено перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним. Тому у разі надання органом місцевого самоврядування відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою обов’язковим є зазначення конкретної підстави для такої відмови.
Перебування ділянки в постійному користуванні не може бути підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою згідно з положеннями ч. 7 ст. 118 ЗК України.
Стосовно дискреційних повноважень Верховний Суд зазначив, що такими є повноваження суб’єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
У такому разі суд не може зобов’язати суб’єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
У цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки в разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов’язаний до вчинення конкретних дій – розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства – прийняти рішення про задоволення заяви.
Отже, відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд – розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні.
Підготував Леонід Лазебний
