Судова практика
Судові війни за газопроводи Чи врахує нова влада юридичні помилки попередників?
Юрій Котнюк, ЮВУ
Цієї осені увагу фахівців неабияк привернула тема правового режиму використання газопроводів. Нічого дивного в цьому немає: нова влада — нові ініціативи. Так у засобах масової інформації з’явилося повідомлення про те, що уряд розглядає можливість створення на базі державного Укртрансгазу і приватних облгазів єдиної структури, яка б керувала всіма газопроводами країни — як магістральними, так і розподільчими. З одного боку нічого дивного в цьому немає, оскільки перші на всі сто відсотків, а другі відсотків на 90 належать державі. Проте, що така модель може бути доволі успішною, говорить і європейський, зокрема польський, досвід. Однак і підводних каменів теж вистачає, про що свідчать господарські справи, в яких Верховний Суд нещодавно ухвалив низку ще не остаточних, але важливих, рішень.
Невдалі позови Генпрокуратури
Навесні 2018 року доволі резонансний характер мала новина про те, що Генеральна прокуратура подала до Господарського суду Києва позови про розірвання договорів про передачу в експлуатацію газорозподільних систем, укладених у 2012 році між Міністерством енергетики і газорозподільними підприємствами, а також стягнення з останніх збитків, завданих державі безоплатним користуванням цим майном. Окремі аналітики навіть розцінили це ледь не як перший крок до деолігархізації економіки країни, адже всім було відомо, що більшість газорозподільних підприємств прямо чи опосередковано належать «віденському в’язню» Дмитру Фірташу. Але такі припущення виявилися марними, оскільки перелік відповідачів обмежився лише п’ятьма акціонерними товариствами, хоча аналогічні претензії можна було висувати усім сорока облгазам, причому не всі п’ятеро з них перебували в орбіті згаданого олігарха.
Ми перелічимо їх усіх, зазначивши номер господарської справи і суму пред’явлених позовних вимог. Отже, це «Львівгаз» (910/3500/18) — 142 млн грн, «Полтавагаз» (910/3503/18) — 132 млн грн, «Волиньгаз» (910/3498/18) — 117 млн грн, «Рівнегаз» (910/3501/18) 73 млн грн і «Харківгаз» — 40 млн грн. В усіх перелічених випадках у серпні—вересні 2018 р. Господарським судом Києва були ухвалені рішення відмовити в задоволенні вимог у повному обсязі. Другу інстанцію жодна з цих справ поки що не пройшла: в ході перегляду всі відповідачі подали клопотання про призначення судовоекономічної експертизи, які були задоволені ухвалами Північного апеляційного господарського суду з одночасним зупиненням провадження. Генпрокуратура намагалася оскаржити ці ухвали в Касаційному господарському суді, але скрізь отримала відмову — останні вердикти Верховного Суду з цього приводу датовані вереснем 2019 року.
Таким чином, є підстави для припущень, що в даній ситуації мали місце якісь політичні ігри: власникам облгазів були висунуті певні претензії з боку оточення тодішнього глави держави, а для підтвердження серйозності намірів розпочався процес притягнення до господарської відповідальності низки облгазів, які опинилися в ролі таких собі заручників. Як би там не було, але нині для фахової дискусії з даної теми неабияке значення має зміст аргументів, якими оперували сторони, і мотиви, якими керувалися судді, ухвалюючи відмовні рішення.
Як впроваджувався закордонний досвід
Перед тим, як зануритися в хащі нормативноправової бази, розповімо одну характерну історію тридцятирічної давності. Тоді всі газопроводи, як магістральні, так і розподільні, належали державі в особі Міністерства газової промисловості СРСР, аж поки останній очільник цього відомства Віктор Чорномирдін, поїздивши по «закордонах» і надивившись на успішний досвід італійської та норвезької державних газових компаній «Ені» і «Статойл», не затіяв його реорганізацію в концерн Газпром. План реалізації цієї на той час доволі дивакуватої ідеї передбачав, що нерухоме майно, яке належало ліквідованому міністерству, тобто трубопроводи, компресорні станції, адміністративні будівлі — передадуть у власність котромусь із профільних державних органів, наприклад міністерству енергетики, але будуть передані в користування Газпрому. А у власність Газпрому буде передане рухоме майно — столи, стільці, шафи з паперами, газоексплуатаційна техніка.
Коли цей план було викладено на засіданні уряду, загальну думку щодо нього висловила заступник голови Ради міністрів Олександра Бірюкова: «Я відверто кажучи, нічого не зрозуміла, але чому б нам не ризикнути. Чорномирдіна ми знаємо багато років, претензій до нього ніколи не було. Нехай спробує: вийде на користь — честь йому і хвала, провалить — голова з плечей». Це я веду до того, що хитрощі роботи газових компаній не зуміла збагнути доросла досвідчена людина, яка все свідоме життя пропрацювала в промисловості, тож не поспішаймо надто суворо судити помилки інших, якщо, звичайно, ці помилки були ненавмисними.
А тепер повернімося на наші терени. Створення українського аналогу Газпрому проходило за схожим сценарієм, але з певними відмінностями. Так, всі сто відсотків акцій Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» завжди належали державі — враховуючи невдалі російські експерименти з передачею акцій Газпрому у приватні руки, тутешні президенти не стали повторювати помилок Бориса Єльцина. Але вирішено було провести приватизацію регіональних газорозподільних підрозділів Нафтогазу, тобто обл і міськгазів. На їх базі створювалися акціонерні товариства, де контрольний пакет належав Нафтогазу, а решта могла бути передана спочатку членам трудового колективу, потім місцевим органам влади, а за цим і всім, хто захоче їх придбати. Нагадаємо, що нині контрольний пакет акцій (50% плюс одна штука) належать Нафтогазу лише в одному із сорока газорозподільних підприємств — «Кіровоградгазі». Причому проходила приватизація за вже згаданим вище принципом: трубопроводи і компресорні станції залишаються в державній власності, а столи, стільці, комп’ютери можуть належати приватним особам.
Юридично цей принцип було закріплено Законом України «Про приватизацію державного майна», в якому написано, що не підлягають приватизації об’єкти, які мають загальнодержавне значення, зокрема об’єкти інженерної інфраструктури та благоустрою населених пунктів, включаючи мережі і споруди, пов’язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод. Мало того, ці об’єкти не могли також бути і предметом оренди — це було закріплено в Законі України «Про оренду державного та комунального майна».
Але ж відомо, що окрім продажу й оренди можна придумати багато способів передати майно в приватні руки. Наші чиновники придумали для цього такий термін, як його передача на праві господарського відання. Так, 20 серпня 2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу», відповідно до положень якого Міністерству енергетики та вугільної промисловості належало разом із Фондом держмайна розробити типовий договір про передачу облгазам на праві господарського відання комплексів газорозподільних мереж, а потім укласти такі договори з кожним із сорока облгазів.
Нова форма передачі вже не була безоплатною
Зазначимо, що згадана вище урядова постанова лише встановлювала нову форму, в якій майно перебувало в користуванні облгазів, бо якщо дивитися на речі з точки зору не форми, а змісту, то мережі як перебували в них на балансі до того, такі залишилися на балансі й після того. Але через кілька років довелося знову міняти форму: у 2015 р. було прийнято Закон України «Про ринок природного газу», відповідно до якого газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні приватних облгазів на праві господарського відання.
Чиновникам довелося знову вигадувати щось нове. Так, 21 лютого 2017 р. було прийнято постанову КМУ № 95 «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових». В ній підтверджувалося, що Міністерство енергетики та вугільної промисловості є органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, а ще давалася вказівка розробити новий типовий договір між цим відомством і облгазами, тільки цього разу вже про експлуатацію газорозподільчих систем. Звичайно, з однієї лише назви неможливо зрозуміти, чим відрізняється передача майна у відання від передачі його в експлуатацію, але вже в тексті договорів містився доволі суттєвий момент, якого раніше не було: якщо тоді, у 2012 році, майно передавалося безоплатно, то тепер, у 2017му, облгаз повинен був сплатити за нього на рахунок Державної казначейської служби України суму в розмірі 10 відсотків його залишкової балансової вартості.
У первісній редакції урядова постанова вимагала розірвати наявні договори між згаданим міністерством і облгазами, а натомість укласти нові. Але потім стало можна зробити те ж саме в інший спосіб, а саме укласти до вже існуючого договору додаткову угоду, відповідно до якої викласти назву, преамбулу і всі розділи цього договору в новій редакції. Яка різниця між першим способом і другим — відповідь на це питання, очевидно, належить до тої категорії нюансів, які свого часу так і не збагнула навіть досвідчена Олександра Бірюкова.
А тепер про те, чого не змогла чи не захотіла збагнути Генпрокуратура, коли подавала позови, в яких просила суд задовольнити три вимоги: визнати недійсними договори зразка 2012 року, додаткові угоди зразка 2017 року і стягнути з кожного з п’яти відповідачів конкретну суму заподіяних державі збитків за користування розподільними мережами протягом 20132017 років.
Перша вимога обгрунтовувалася тим, що такий спосіб управління державним майном, як безоплатна передача в користування на праві господарського відання суб’єкту господарювання недержавної форми власності, не передбачений чинним законодавством. Ця карта була бита тим фактом, що на момент укладання спірні договори відповідали вимогам згаданої вище Постанови КМУ № 770. Якщо вона не відповідала нормам закону, то спочатку її слід було скасувати в порядку адміністративного судочинства (чого не було зроблено ні за ініціативою Генпрокуратури, ні за ініціативою Міненерговуглепрому), а вже потім порушувати питання про нечинність укладених на її базі договорів.
Із приводу другої вимоги, яка фактично передбачала визнати нечинним договір про передачу майна в експлуатацію, то ця передача вже не була безоплатною, а крім того, новий типовий договір повністю відповідав вимогам уже іншої постанови КМУ (№ 95), яка теж не була скасована в судовому порядку.
Щодо третьої вимоги — про стягнення грошей, то це питання виявилося найлегшим. Юристи Генпрокуратури порахували ці суми спираючись на Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою КМУ № 786/1995р., але, як уже було зазначено вище, газорозподільні мережі не можуть бути передані в оренду, а тому ця методика на них не поширюється.
Таким чином, п’ять позовів у Господарському суді Києва програно й жодної надії на те, що наступні інстанції щось змінять поки що не вбачається. Хотілось б, щоб новий уряд врахував цю помилку і, затіваючи якісь реформи у газовій промисловості, не наступив на ті ж самі граблі.
Джерело: Юридичний вісник України
