Connect with us

Судова практика

Судові війни за газопроводи Чи врахує нова влада юридичні помилки попередників?

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цієї осені увагу фахівців неабияк привернула тема правового режиму використання газопроводів. Нічого дивного в цьому немає: нова влада — нові ініціативи. Так у засобах масової інформації з’явилося повідомлення про те, що уряд розглядає можливість створення на базі державного Укртрансгазу і приватних облгазів єдиної структури, яка б керувала всіма газопроводами країни — як магістральними, так і розподільчими. З одного боку нічого дивного в цьому немає, оскільки перші на всі сто відсотків, а другі відсотків на 90 належать державі. Проте, що така модель може бути доволі успішною, говорить і європейський, зокрема польський, досвід. Однак і підводних каменів теж вистачає, про що свідчать господарські справи, в яких Верховний Суд нещодавно ухвалив низку ще не остаточних, але важливих, рішень.

Невдалі позови Генпрокуратури

Навесні 2018 року доволі резонансний характер мала новина про те, що Генеральна прокуратура подала до Господарського суду Києва позови про розірвання договорів про передачу в експлуатацію газорозподільних систем, укладених у 2012 році між Міністерством енергетики і газорозподільними підприємствами, а також стягнення з останніх збитків, завданих державі безоплатним користуванням цим майном. Окремі аналітики навіть розцінили це ледь не як перший крок до деолігархізації економіки країни, адже всім було відомо, що більшість газорозподільних підприємств прямо чи опосередковано належать «віденському в’язню» Дмитру Фірташу. Але такі припущення виявилися марними, оскільки перелік відповідачів обмежився лише п’ятьма акціонерними товариствами, хоча аналогічні претензії можна було висувати усім сорока облгазам, причому не всі п’ятеро з них перебували в орбіті згаданого олігарха.

Ми перелічимо їх усіх, зазначивши номер господарської справи і суму пред’явлених позовних вимог. Отже, це «Львівгаз» (910/3500/18) — 142 млн грн, «Полтавагаз» (910/3503/18) — 132 млн грн, «Волиньгаз» (910/3498/18) — 117 млн грн, «Рівнегаз» (910/3501/18) 73 млн грн і «Харківгаз» — 40 млн грн. В усіх перелічених випадках у серпні—вересні 2018 р. Господарським судом Києва були ухвалені рішення відмовити в задоволенні вимог у повному обсязі. Другу інстанцію жодна з цих справ поки що не пройшла: в ході перегляду всі відповідачі подали клопотання про призначення судово­економічної експертизи, які були задоволені ухвалами Північного апеляційного господарського суду з одночасним зупиненням провадження. Генпрокуратура намагалася оскаржити ці ухвали в Касаційному господарському суді, але скрізь отримала відмову — останні вердикти Верховного Суду з цього приводу датовані вереснем 2019 року.

Таким чином, є підстави для припущень, що в даній ситуації мали місце якісь політичні ігри: власникам облгазів були висунуті певні претензії з боку оточення тодішнього глави держави, а для підтвердження серйозності намірів розпочався процес притягнення до господарської відповідальності низки облгазів, які опинилися в ролі таких собі заручників. Як би там не було, але нині для фахової дискусії з даної теми неабияке значення має зміст аргументів, якими оперували сторони, і мотиви, якими керувалися судді, ухвалюючи відмовні рішення.

Як впроваджувався закордонний досвід

Перед тим, як зануритися в хащі нормативно­правової бази, розповімо одну характерну історію тридцятирічної давності. Тоді всі газопроводи, як магістральні, так і розподільні, належали державі в особі Міністерства газової промисловості СРСР, аж поки останній очільник цього відомства Віктор Чорномирдін, поїздивши по «закордонах» і надивившись на успішний досвід італійської та норвезької державних газових компаній «Ені» і «Статойл», не затіяв його реорганізацію в концерн Газпром. План реалізації цієї на той час доволі дивакуватої ідеї передбачав, що нерухоме майно, яке належало ліквідованому міністерству, тобто трубопроводи, компресорні станції, адміністративні будівлі — передадуть у власність котромусь із профільних державних органів, наприклад міністерству енергетики, але будуть передані в користування Газпрому. А у власність Газпрому буде передане рухоме майно — столи, стільці, шафи з паперами, газоексплуатаційна техніка.

Коли цей план було викладено на засіданні уряду, загальну думку щодо нього висловила заступник голови Ради міністрів Олександра Бірюкова: «Я відверто кажучи, нічого не зрозуміла, але чому б нам не ризикнути. Чорномирдіна ми знаємо багато років, претензій до нього ніколи не було. Нехай спробує: вийде на користь — честь йому і хвала, провалить — голова з плечей». Це я веду до того, що хитрощі роботи газових компаній не зуміла збагнути доросла досвідчена людина, яка все свідоме життя пропрацювала в промисловості, тож не поспішаймо надто суворо судити помилки інших, якщо, звичайно, ці помилки були ненавмисними.

А тепер повернімося на наші терени. Створення українського аналогу Газпрому проходило за схожим сценарієм, але з певними відмінностями. Так, всі сто відсотків акцій Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» завжди належали державі — враховуючи невдалі російські експерименти з передачею акцій Газпрому у приватні руки, тутешні президенти не стали повторювати помилок Бориса Єльцина. Але вирішено було провести приватизацію регіональних газорозподільних підрозділів Нафтогазу, тобто обл­ і міськгазів. На їх базі створювалися акціонерні товариства, де контрольний пакет належав Нафтогазу, а решта могла бути передана спочатку членам трудового колективу, потім місцевим органам влади, а за цим і всім, хто захоче їх придбати. Нагадаємо, що нині контрольний пакет акцій (50% плюс одна штука) належать Нафтогазу лише в одному із сорока газорозподільних підприємств — «Кіровоградгазі». Причому проходила приватизація за вже згаданим вище принципом: трубопроводи і компресорні станції залишаються в державній власності, а столи, стільці, комп’ютери можуть належати приватним особам.

Юридично цей принцип було закріплено Законом України «Про приватизацію державного майна», в якому написано, що не підлягають приватизації об’єкти, які мають загальнодержавне значення, зокрема об’єкти інженерної інфраструктури та благоустрою населених пунктів, включаючи мережі і споруди, пов’язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод. Мало того, ці об’єкти не могли також бути і предметом оренди — це було закріплено в Законі України «Про оренду державного та комунального майна».

Але ж відомо, що окрім продажу й оренди можна придумати багато способів передати майно в приватні руки. Наші чиновники придумали для цього такий термін, як його передача на праві господарського відання. Так, 20 серпня 2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу», відповідно до положень якого Міністерству енергетики та вугільної промисловості належало разом із Фондом держмайна розробити типовий договір про передачу облгазам на праві господарського відання комплексів газорозподільних мереж, а потім укласти такі договори з кожним із сорока облгазів.

Нова форма передачі вже не була безоплатною

Зазначимо, що згадана вище урядова постанова лише встановлювала нову форму, в якій майно перебувало в користуванні облгазів, бо якщо дивитися на речі з точки зору не форми, а змісту, то мережі як перебували в них на балансі до того, такі залишилися на балансі й після того. Але через кілька років довелося знову міняти форму: у 2015 р. було прийнято Закон України «Про ринок природного газу», відповідно до якого газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні приватних облгазів на праві господарського відання.

Чиновникам довелося знову вигадувати щось нове. Так, 21 лютого 2017 р. було прийнято постанову КМУ № 95 «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових». В ній підтверджувалося, що Міністерство енергетики та вугільної промисловості є органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, а ще давалася вказівка розробити новий типовий договір між цим відомством і облгазами, тільки цього разу вже про експлуатацію газорозподільчих систем. Звичайно, з однієї лише назви неможливо зрозуміти, чим відрізняється передача майна у відання від передачі його в експлуатацію, але вже в тексті договорів містився доволі суттєвий момент, якого раніше не було: якщо тоді, у 2012 році, майно передавалося безоплатно, то тепер, у 2017­му, облгаз повинен був сплатити за нього на рахунок Державної казначейської служби України суму в розмірі 10 відсотків його залишкової балансової вартості.

У первісній редакції урядова постанова вимагала розірвати наявні договори між згаданим міністерством і облгазами, а натомість укласти нові. Але потім стало можна зробити те ж саме в інший спосіб, а саме укласти до вже існуючого договору додаткову угоду, відповідно до якої викласти назву, преамбулу і всі розділи цього договору в новій редакції. Яка різниця між першим способом і другим — відповідь на це питання, очевидно, належить до тої категорії нюансів, які свого часу так і не збагнула навіть досвідчена Олександра Бірюкова.

А тепер про те, чого не змогла чи не захотіла збагнути Генпрокуратура, коли подавала позови, в яких просила суд задовольнити три вимоги: визнати недійсними договори зразка 2012 року, додаткові угоди зразка 2017 року і стягнути з кожного з п’яти відповідачів конкретну суму заподіяних державі збитків за користування розподільними мережами протягом 2013­2017 років.

Перша вимога обгрунтовувалася тим, що такий спосіб управління державним майном, як безоплатна передача в користування на праві господарського відання суб’єкту господарювання недержавної форми власності, не передбачений чинним законодавством. Ця карта була бита тим фактом, що на момент укладання спірні договори відповідали вимогам згаданої вище Постанови КМУ № 770. Якщо вона не відповідала нормам закону, то спочатку її слід було скасувати в порядку адміністративного судочинства (чого не було зроблено ні за ініціативою Генпрокуратури, ні за ініціативою Міненерговуглепрому), а вже потім порушувати питання про нечинність укладених на її базі договорів.

Із приводу другої вимоги, яка фактично передбачала визнати нечинним договір про передачу майна в експлуатацію, то ця передача вже не була безоплатною, а крім того, новий типовий договір повністю відповідав вимогам уже іншої постанови КМУ (№ 95), яка теж не була скасована в судовому порядку.

Щодо третьої вимоги — про стягнення грошей, то це питання виявилося найлегшим. Юристи Генпрокуратури порахували ці суми спираючись на Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою КМУ № 786/1995р., але, як уже було зазначено вище, газорозподільні мережі не можуть бути передані в оренду, а тому ця методика на них не поширюється.

Таким чином, п’ять позовів у Господарському суді Києва програно й жодної надії на те, що наступні інстанції щось змінять поки що не вбачається. Хотілось б, щоб новий уряд врахував цю помилку і, затіваючи якісь реформи у газовій промисловості, не наступив на ті ж самі граблі.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Змінюються реквізити бюджетних рахунків

З нового року змінюються реквізити рахунків для зарахування податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету, рахунки в системі електронного адміністрування ПДВ, реалізації пального і спирту етилового, рахунки для зарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які будуть відкриті відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку в державному секторі, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 2013 р. № 1203 (із змінами і доповненнями).

Як повідомляється на сайті ОВПП ДФС, інформацію щодо реквізитів бюджетних рахунків, які будуть введені в дію з 1 січня 2020 р., після її отримання від Казначейства, буде розміщено на веб-порталі Офісу великих платників податків ДПС у розділі «Бюджетні рахунки».

Читати далі

Судова практика

Визначення перерахунку пенсій працівникам прокуратури Кабміном порушує конституційні засади поділу державної влади

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 7-р(ІІ)/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення ч. 20 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII зі змінами, яким передбачено, що «умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України».

Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюване положення Закону порушує конституційні засади поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову, призводить до порушення регулювання основ соціального захисту прокурорів, оскільки за його змістом регулювання порядку перерахунку призначеної пенсії працівникам прокуратури має здійснюватися актом Кабінету Міністрів України, а не законом України.

У рішенні КСУ зазначається, що пенсійне забезпечення працівників прокуратури здійснюється відповідно до ст. 86 Закону, яка в первинній редакції передбачала низку підстав для перерахунку призначених пенсій. Проте згідно з чинною редакцією оспорюваного положення Закону умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури вже не врегульовуються Законом, а повноваження щодо їх визначення делеговано Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд України вказує, що потреба у належному соціальному захисті працівників органів прокуратури випливає з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності з ефективного судового захисту прав громадян.

Враховуючи міжнародні стандарти діяльності органів прокуратури та юридичні позиції Конституційного Суду України, метою нормативного регулювання, зокрема питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури з метою додержання принципу поділу влади та закріплення виключно на рівні закону питань пенсійного забезпечення працівників прокуратури.

До повноважень Кабінету Міністрів України законодавець відніс право визначати умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури без закріплення на законодавчому рівні відповідних критеріїв, чим поставив у залежність фінансування пенсійного забезпечення прокурорів від виконавчої влади.

Таке нормативне регулювання може призвести до втручання виконавчої влади в діяльність органів прокуратури, а також недотримання конституційної вимоги щодо здійснення органами державної влади своїх повноважень у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України.

Конституційний Суд України констатував, що питання пенсійного забезпечення прокурорів, у тому числі умови й порядок перерахунку призначених їм пенсій, має визначати Верховна Рада України законом, а не Кабінет Міністрів України підзаконним актом. Отже, положення ч. 20 ст. 86 Закону суперечить ст. 6, п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України.

У своєму Рішенні Конституційний Суд України визнав за доцільне вказати такий порядок виконання цього Рішення до врегулювання Верховною Радою України вказаного питання на законодавчому рівні: ч. 20 ст. 86 Закону не підлягає застосуванню з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, натомість застосуванню підлягає ч. 20 ст. 86 Закону в первинній редакції.

Ознайомитись з повним текстом рішення Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2019 можна за посиланням.

Читати далі

Судова практика

«Скасувати і зобов’язати» — одна процесуальна вимога

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Резолютивна частина позовної заяви «про скасування/визнання нечинним та зобов’язання прийняти рішення/утриматися від вчинення дій» є однією процесуальною вимогою й оплачується одним судовим збором.

Дванадцятого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/21330/18, адміністративне провадження № К/9901/28031/19 (ЄДРСРУ № 85613193) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення» та «зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Спершу необхідно вказати, що про необхідність дослідження суті заявлених позовних вимог, які обкладаються судовим збором, а не лише врахування їх кількості, зазначено в правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України № 21-3944а16 від 14 березня 2017 року, який є аналогічним нижчезазначеному.

Системний аналіз частини першої статті 6 Закону «Про судовий збір», частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Висновок

Процесуальна вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою, а отже, оплачується судовим збором як за одну вимогу немайнового/майнового характеру.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.